Олег Ольжич: поет, що обрав солдатську долю
Віра Агеєва
Професор Києво-Могилянської академії
8 липня 2017
8 липня минає 110 років із дня народження Олега Ольжича. Поет і археолог, він покинув свою затишну робітню й книгозбірню і повернувся до України, яку залишив ще в дитинстві. Повернуся, щоб стати воїном.
Вибравши собі "княжий" псевдонім, Олег Ольжич прагнув чи не найперше наголосити тривкість і нерозривність зв'язку із надовго втраченим Києвом.
37 років Ольжича, між 1907 і 1944, вмістили дві світові війни та кілька революцій - тож страшні історичні катаклізми руйнували кордони, держави, нівечили життя цілих народів і окремих людей.
Для поета завжди катастрофічною стає ще й втрата живих мовних джерел, питомого середовища.
Олег Кандиба залишив Україну п'ятнадцятилітнім.
Родина, переживши голод, холод і насильство перших пореволюційних років, за сприяння Червоного Хреста дивом іще змогла вирватися на Захід.
Адже від 1919 спершу в Угорщині, далі в Австрії жив їхній батько - видатний поет Олександр Олесь.
Далі була Прага, Карлів університет.
Олег Кандиба спеціалізувався в археології, вивчав галицьку неолітичну кераміку, став одним з наймолодших докторів у своїй галузі. Здавалося б, життя увійшло в надійне русло, склалася успішна наукова кар'єра.
Наприкінці 1920-их він уже сформований митець.
Разом із Євгеном Маланюком, Оленою Телігою та Юрієм Кленом стає членом знаної "вісниківської квадриги", що об'єднувала авторів львівського "Літературно-Наукового Вісника".
Для поета батькова письменницька слава - це незмінно обтяжливий спадок, неймовірний страх назавжди зостатися під його впливом, у тіні його творчості. Тож молодший автор виробляє власний стиль, виразно дистанціюючись від Олесевої пісенності й ліричності.
Ольжичеві вірші захоплюють предметністю образів, "археологічним" колоритом, навіть своєрідною музейністю.
Дуже вимовним для розуміння самого духу міжвоєнного часу видається Ольжичевий вірш "Робітня":
День - прямокутник матового шкла,
Велика грудка кинутого снігу.
На ясність дум. На маєстат чола.
На стіл просторий і розкриту книгу.
Але від улюблених сторінок щось відриває, спокій існує лише в обжитих стінах, а варто ступити крок на вулицю - і десь на розі, біля знайомого газетного кіоска "тебе розітне лезами сурем // невблагана екстаза атестату".
Ґрунт хитався під ногами, важкі свинцеві хмари закривали Європу.
Молоді ідеалісти (це слово Ольжич вибрав як одне зі своїх конспіративних імен) знали, що великої війни не уникнути, і хотіли бути в ній солдатами й оборонцями, а не безсилими жертвами.
Прага стала одним із центрів українського руху.
Від юнацьких років Олег Кандиба - активний член ОУН. Очолював ініційовану Євгеном Коновальцем Культурну Референтуру Проводу Українських Націоналістів, займався культурною політикою, пропагандою, просвітницькою діяльністю.
Видання книг, відзначення пам'ятних дат, концерти, естрадні програми, навчальні проекти…. Все те, без чого ніколи не виграти визвольну війну.
Він свідомо обирає солдатський чин, аскетично зрікається численних можливостей і здобутків. У березні 1939 був серед тих, хто обороняв Карпатську Україну.
В процесі чехословацьких реформ закарпатські українці отримали культурну автономію. Поет долучився тоді до літературно-мистецького угруповання "Говерла" в Хусті, до видання журналу.
В ніч з 13 на 14 березня 1939 Угорщина, тодішня союзниця гітлерівської Німеччини, почала воєнні дії. І 15 тисяч вояків Карпатської Січі взяли до рук зброю. Під гуркіт гармат проголошується незалежна Карпатська Україна - "держава одного дня".
Ольжич потрапляє до тюрми в Тячеві, звідки його змогли витягти колеги-науковці.
Це була поразка, але, очевидно, саме тодішня маніфестація української закоріненості в Закарпатті посприяла пізнішому приєднанню краю до України.
З початком війни, 1941 року, Ольжич уже в Києві. Керує бойовими групами ОУН, які прийшли в Україну.
Після ув'язнення німцями Андрія Мельника виконував обов'язки Голови Проводу Українських Націоналістів. Жив на нелегальному становищі.
Переконавшись, що гітлерівці прийшли в Україну не визволителями, а жорстокими окупантами, вже знаючи про початок терору, переконує Олену Телігу негайно покинути Київ.
Вона відмовилася і вже за кілька днів була арештована й знищена в Бабиному Яру.
Ніби передчуваючи наближення трагічної розв'язки, Олег Ольжич хоче встигнути звідати щастя з коханою жінкою.
Проте одруження з Катериною Білецькою він вимагає тримати в цілковитій таємниці, аби убезпечити свою обраницю від переслідувань.
Вони повінчалися в далекому гірському селі, якнайскромніше відзначивши подію в домі гостинного панотця.
Олег передав дружині образок - материне благословення. Далі знову їх чекала розлука.
У травні 1944 гестапо схопило Ольжича у Львові на конспіративній квартирі, а 9 червня він загинув у концтаборі Заксенгаузен. 31 липня народився його син, названий у пам'ять про загиблого батька Олегом.
Ольжич часто переконував товаришів, що той, хто бореться, завжди має шанс. Навіть у безвиході.
Вірив у те, що в людині "лежить напівбожеська сила". І якраз оте напівбожественне й визначило і його вибір, і його долю.
