Кохання
У надвечір’ї золоте вікно,
Сумує в ньому дівчина ласкаво.
Пливе печаль і лагідне проміння
Крізь оболоки сивого бузку.
У тому світлі швидко, мов лилик,
На мент з’являється хлоп’яча постать.
Дівча бере хустину шалінову,
Соромлячись, на плечі накида.
В саду так тихо, ніби там хтось є.
— Це ти?
— Це я.—
І пролітає ніч,
Не встигли й розминутись ці слова.
Дивується хлопчина і жаліє,
Що на тонкому пагоні антени
Защебетала зірка світанкова!
1967