Розстання

(З Ю. Словацького)

Розлучені, та кожде памьятає...
Літає проміж нами білий голуб смутку
І носить вісті він. Все знаю, що буває...
Я знаю, як ти плачеш в тихому закутку,

В яку годину жаль найбільше тисне,
Яка розмова людська сльози витискає,
Тебе я бачу, як зорю, що блисне
У небі і сльозу блакітну проливае.

І хоч мені тебе очима но дістати,
Та знаю-ж кожне дерево, і квіти й хати,
То думка зна, де очі й постать ту шукати
І між яких дерев маячать білі шати.

А ти даремно будеш мрії малювати,
Освітлювать їх — місяця сіянням,
Не знаєш ти, що треба небеса прослати
І звать блакітним озера блищанням.

Не знаєш, над яким шпилем ту перлу гожу
Я вибрав зіркою для тебе на сторожу,
І що далекеє узгірья красне
Дає мені із вікон світло ясне;

Я звик до їх, люблю ті світла в хвилі,-
В тумані там блищать, від зорь крівавше;
Сьогодня бачив їх, горіли й вчора, милі,
Зорять мені, хоч смутно, блідо, — але завше.

А ти на вік загасла над мандрівцем бідним.
Та хоч на-вік нас порізнила туга,
Умовкнемо — і знов озвемсь плачем лагідним,
Як смутний соловейко вабить співом друга.

Швейцарія 1830 р.