Стельмах – «сіяч українського поетичного слова»

Надія Сологуб

Творчість багатьох прозаїків починається з поезій. Так по­чинав і видатний український письменник Михайло Стельмах. Його перші вірші написані в кінці 30-х років ХХ ст. У 1941 р., ще до війни, побачила світ перша збірка його поезій «Добрий ранок». «З природи чулий і закоханий у світ», — так сказав про Михайла Стельмаха Євген Гуцало. Справді, закоханість у рідну землю, в селянську працю, в українську ниву, засіяну чи вже колосисту, в людину-хлібороба — пронизує перші твори пись­менника: Сонце нанизує дні / На жита, на червону пшеницю/ І на юність мою; …тому ... і став я сіячем, бо Висіяне проросте для грядущого. Земля для нього — це казкова жар-птиця, яка дає найсвятіше для людини, для селянина — хліб. Образ хліба у його поезіях, а потім і в прозових творах виростає до історично-соціальної метафори. Хліб — це не лише художній концепт. Це концепт, насамперед, селянського життя і долі України вза­галі. Такі асоціації навіюють поезії Михайла Стельмаха. Лек­сика цих творів переважно хліборобська, або ж називає реалії української природи. І не просто називає, а створює зорові, смакові, звукові її відчуття:

Полотна біліють на жовтім лататті,
Лужки процвітають та скрип деркача,
І землі пахучі, на смак гіркуваті,
Виманюють сонцем в поля орача.

Низка поезій — про коріння роду, зокрема, про поліщуків, їхні давні професії, про край, ...де живуть майстри хороші, чесні,/ вуглярі, і теслі, й дьогтярі. Назви професій стали заголовками поезій («Вугляр», «Римар», «Тесля» (Бере теслицю гостру тесля,/ Іде в катрагу запашну), «Дьогтярі», «Садівник» (Щоб навкруг усе росло, бджола дзвеніла,/ й червоніли яблука в листві). Поезії такого плану активізують лексику давніх про­фесій, наприклад, у поезії «Римар» — це: сириця, шкурлата, смола, шило, дратва, щетина, шлея, наколені дірки, ремінь м'ятий, віск позублений. Деякі слова мають діалектне забарвлення: регеля ‘рибальська снасть', майор ‘купа дров, прикрита землею', бугани ‘болотне зілля' тощо.

Лексика ранніх поетичних творів Михайла Стельмаха за­свідчує його «зануреність» в українське народне слово, у його вияви у просторі і часі.

І ось в цю гармонію світу вривається жах війни: Минулося. Не сонце постукало в вікна — / Війна, і пожари, і стогін, і плач; Надривно тужить соснами Полісся; / І небо палає, і сохне земля; Стежки з України; шляхи з України! / Куди ви ідете, куди ви?

Поезії початку війни сповнені глибокого драматизму. М. Стельмах виявив талант «працювати» зі словом, поєднати лексичні і синтаксичні можливості мови, щоб створити щем­ливі контрасти мирного життя і — війни:

Такі жита, що не дістать рукою,
Така блакить, що в серці не вмістить,
І раптом поле стало полем бою...

Лексику поезій Михайла Стельмаха наповнюють назви ре­алій воєнного часу: автомат, атака, батарея, бійці, бліндаж, бронетранспортер, війна, гвинтівка, граната, землянка, кулемет, кулі, лафет, міна, полки, похід, сапер, танк, фашисти, шпиталь тощо. Нерідко така лексика з'являється в заголовках: «Пілот», «Партизан», «Танкіст», «Зв'язківець», «Звитяжець», «Сапер» (з присвятою «Світлій пам'яті моїх братів — воїнів Петра і Павла Стельмахів»), «Шляхами війни». «Солдатські будні» — так можна назвати більшість поезій воєнної пори. Це своєрідний щоденник автора про конкретні події: повзу з авто­матом по рідній ярузі; Минаєм фронт в холодну ніч / У крижа­ній воді по пояс; Мов журавель, на костурах / Уперше вийшов із палати.

Проте і лексика мирного селянського життя не зникла з по­езій цього часу. Навпаки, ще зриміше постають в рядках-спогадах рідні реалії, рідне село, де надвечір'я пахтить, наче соти; де на ромашці настоялось літо; де разки намиста вигинає вишня; де кавуни гойдаються на плоті, / мов дітвора в рябих / смугастих сорочках; де ячмінь красується у полі. Така глибо­ко поетична лексика виступає контрастом назвам реалій війни, впливає на експресивність сприйняття:

Червоні вулики з подвір'я
Пливуть гречками у блакить,
Медами пахне у долині,
Вівсом подзвонює з гори —
Це все давно-давним пропало
На вкритій попелом землі.

І ми, як соняшник до неба, / Крізь фронт тягнулися до те­бе, — звертається поет до Батьківщини, до України. Його душа рветься туди, де ниви виглядають косаря; де весела Здвиж-ріка... кличе його поле орати, Аж поки лан, окрилений дощами,/Не задзвенить сріблом стемнілих скиб! / Аж поки не поко­титься світами / Пахуче сонце, наче добрий хліб! («Дума про плугатаря»).

Інколи поезії активізують термінологічну лексику певної професії, як, наприклад, у вірші «На пасіці», в якому вжито слова: рій, вощина, вулик, сітка, трутнівка, дублянка тощо.

І от рідна земля, яка кликала-звала... поле орати, дочека­лась своїх синів. Правда, далеко не всіх. Ще не зажили рани землі і рани серця. Ще все нагадує про втрати і жахи війни, але земля кличе хлібороба. Саме такий настрій повоєнної поезії Михайла Стельмаха:

Шумують дороги, неначе вино,
Під сонцем додому приходять герої,
Виорює плуг поржавілі набої,
І солодко в землю лягає зерно.

До тропеїстики Михайла Стельмаха-поета, приклади якої ми вже наводили, можна додати ще такі яскраві зразки: ..райду­га спускає / кінці коромисла в ставок; Блискавиця, неначе «катюша», / переорює небо навпіл; І накрапають туго жолудями / Склепіння різьблені, живі (про дуби). У поезії М. Стельмаха є і обруси гречок, і рожеві гречки, і вуса ячменю, і вуста, що пах­нуть стиглим виноградом.

Хвилюють в поезіях Михайла Стельмаха поетичні рядки про матір, про кохану, але хліборобські назви, асоціації вихо­дять на перший план, бо поет навіть чує, як проростає жито, / Як материнством снить пора зажнив'я.

Підґрунтям і помітним компонентом мовотворчості Стель- маха-поета є фольклор, його образи, ремінісценції, алюзії, пор.: Сніги забіліли і гнеться калина — лежить партизанка в широкій долині; Може й мати моя, як та чайка-небога, / У неволі ридає за сином своїм; промчались коні воронії / І не спи­нились на мостах. Натрапляємо на традиційні фольклоризми на зразок: хрещатий барвінок, рута-м'ята, хліб і сіль, казкові гуси-лебеді. Інколи поет стилізує фольклор, пор.: Добрий вечір, зелен-гаю, / Будь як батько-мати, / Пошли сили в руки білі / Во­рога здолати.

Не можна не помітити «присутності» Тараса Шевченка у мові поезії Михайла Стельмаха. Найчастіше це алюзії з його творів, пор.: Не спалося, а ніч, як море,/ А ніч в полоні ворогів; В крові із мертвими лежав, / Карався, мучився, вмирав, / А вірив: стрінуся з тобою; Садок вишневий коло хати, — / Шепочеш тихо — й знов ідеш в бої. Згадки про Гонту, Залізняка — теж, гадаємо, — вплив поезії Т. Шевченка .

Поетична творчість Михайла Стельмаха цікава і цінна тим, що в ній гартувалося і шліфувалося художнє слово майбутньо­го видатного прозаїка. Саме в ній намітилися домінанти його індивідуального стилю, його мовні знахідки, які розквітли пишним цвітом у прозі.

У поетичній творчості Михайла Стельмаха є також вірші для дітей. Це предмет окремого дослідження, але побіжно за­уважимо, що лексика цих віршів значно поповнить словнико­вий запас малюків назвами сільських реалій: віз, вітряк, борона, стіжок, кадуб, комора, обора, хата; баклажани, баштан, дині, кавуни, хлібина; баран, бусол, ведмідь, гусак, дятел, журавка, квочки, півень, рак, цап, черепаха; віяти, молотити, сі­яти, косити і т. ін. Багато слів, з погляду на вікові та психоло­гічні особливості дітей, вжито в демінутивній формі: баранець, бобренятко, бурундучата, зайчик, їжачок, ланок, огородець, плужок, телятко, ясельця.

В одній із своїх поезій Михайло Стельмах сказав: Боюсь лю­дей, що проживуть, як гості, все життя.

Ні, він не був гостем на землі. За походженням селянин, він і в художній творчості орав, сіяв і жав.