«Кінь на вечірній зорі» (мова художньої прози М. Вінграновського)

Надія Сологуб

Микола Вінграновський, як зауважує Іван Дзюба, «і в про­зі поет. Його слово не повідомляє, не описує, і не змальовує, а творить неповторну мить переживання світу». І в більшості його прозових творів (повісті «Первінка», «Сіроманець», «Кінь на вечірній зорі») світ показано через психологію дитини — хлопчика десь восьми років, хоч у різних творах з різними сю­жетами він і має різні імена. Світ, в якому живе і який сприймає цей хлопчик, — це світ українського села часів війни та пер­ших років повоєнного часу. Голодні і холодні роки, знесилені пошуками матері засобів на прогодування дітей, надія на по­вернення батька з фронту: Листоноша тітка Василина йшла через вигін до Миколчиної вулиці. Її помітили відразу усі хати і землянки. Жінки і діти попритулялися до шибок, не зводячи тривожних очей з тітки Василини: у який двір найперше за­верне вона... Тітка Василина йшла повільно, дивилася... в зем­лю, бо щодня змушена була приносити людям більше горя, ніж радості («Первінка»). Це про те покоління, через душі якого чи не найболючіше пройшла війна, покоління, яке тепер нази­вають «діти війни».

Бомба, снаряд, осколок, воронка, бомбардувальник, літак, танк («тигр»), жерло, похоронка, а в перші повоєнні роки: плуг, борона, лопата, засів, зерно, кінь, корова, яку теж часто впрягали в плуг (а в одному з нетрафаретних епізодів впрягли навіть літак), жорна, чуні (взуття, склеєне з колісних камер — один із символів того часу) тощо — слова, що рясніють на сторінках повістей М. Вінграновського. Це ті реалії і та мовна стихія, в яких виростало повоєнне покоління. Пор. у текстах: Посеред двору чорніла криниця з пригорілим журавлем; Степ, де щойно пройшли Миколка з Первінкою, закипів від бомб, як смола в казані; Так вони і посувалися удвох між жерлами гармат та танків, поміж перекинутими машинами, погорі­лими гарбами, возами; Порожнє запущене поле сумно лежа­ло без нічого, — ні соняшник, ні колосок не хвилювали його в усі роки війни. Не за роками дорослі, діти жили подіями того часу, намагалися в усьому допомагати матерям. Саме такими є персонажі повістей Миколи Вінграновського — Миколка з «Первінки», Сашко із «Сіроманця», Микитко з повісті «Кінь на вечірній зорі». Кінь — невипадковий образ у художній мові М. Вінграновського. Кінь — традиційний образ козацької волі, сили — у повісті постає здичавілим, у реп'яхах, з вибитим за­гноєним оком, до якого прилипла муха. Він не ірже, а гарчить. Саме таким побачили його ввечері в лісосмузі Миколка з ма­мою, коли поверталися з міняння (одна з реалій того часу!). Такий кінь — теж символ війни, нівечення нею всього живо­го і дорогого, це символ понищеної фашизмом рідної землі — України.

Та не лише в життєвій правді, глибокому психологізмі непо­вторність прози М. Вінграновського, а насамперед в її надзви­чайній поетичності. Письменникові вдалося неперевершено показати вразливу і ніжну душу своїх малих героїв, її злиття з природою, з тваринним і рослинним світом, навіть у найтрагічніших умовах. Ці діти розмовляють з тваринами, зокрема звіра­ми, а звірі у творах — ‘олюднені', пор.: вовк Сіроманець став навіть тихенько наспівувати собі під ніс; вовк хмикнув на си­зийлисток ожини, хмикнув і сказав: «Ого-го!» («Сіроманець»); будяк кашлянув («Кінь на вечірній зорі»). Це ніби нагадує каз­ки, але не порушує реальності, тримається на гармонії ‘всього сущого' і створює неповторність слововживання і образності.

Персоніфікація особливо відчутна в описах природи: Шпаки відвели в небо від щастя заплющені очі і співали так, аж ноги під ними тремтіли, і земля співала, як шпак. Над озе­рами обнімалися шиями коні. Блакитними квітами розцвіли більші і менші калюжі. Ліс, той наче поклав собі руку на сер­це і тихо благословляв журавлине крило над собою в осяянім небі, і мураху з підтягнутим за зиму животом, і свою лісову стежину («Сіроманець»). Письменника в такому словесному живописі часто вабить небо: А над садом у синьому небі цвіли білі молоДі хмари... Миколка пішов очима до них, до їхніх бі­лих і чистих облич. Миколка відшукує в обрисах хмар постаті близьких людей: стояв і дивився, як пропливають мати і він з Первінкою та дідом у синьому небі в краї далекі («Первінка»).

Як уміє автор вписатися душею і словами в суть певного явища, стану, настрою! Ось дика гуска думає, як летіти їй у теплі краї з пізнім дитям: під крило його не візьмеш і на спину не покладеш — упаде. Зимувати з малим? А вітер, а сніг, а мороз та лід, а лисиці, тхори, куниці, кібчики, приблудні коти, собаки, а мисливці, а їсти що?.. А тут на дзьобі уже зима («Гусенятко»). Фразеологізм зима на носі художньо «присто­совано» до життя птахів: зима на дзьобі. У таких словесно- образних знахідках письменник ніби стає тією істотою, про яку пише. Йому дано зрозуміти кожну травинку і звіринку.

Опоетизовував М. Вінграновський також квіти, городину, садові плоди і дерева, зокрема грушу і яблуню. Тут він ви­явив себе не лише майстром слова, а й знавцем садівництва. В описаному ним саду — сива груша, яку посадив ще татів дід-козак; груші-ладанки, які пахнуть трохи медом і хвостики у них довгі і прямі; груші-гливи — трохи глевкі, а хвостики в них короткі і закарлючені; А це дуля. У неї найбільші і найсмач­ніші груші, з'їси одну таку грушу і вже наївся на цілий день; ...за грушею-гливою маленька груша-картоплянка, яка доспіва пізно; ...а це груші-сагачки. Вони пристигають тоді, коли бджоли вже понаїдалися цвіту і троянди опали («Первінка»). «Грушевий мотив» звучить і в інших місцях твору, пор.: грушевий дух ще трохи жевріє в цих плодах; з десяток торішніх покоцюрблених грушенят тощо.

Таку ж спостережливість, заглибленість Миколки в життя садових дерев відчуваємо в описах яблунь: В сіро-блакитних тілах яблунь вже говорила весна. Яблуні наче прислухалися до самих себе, і особливо оця біля хати, волова мордочка, що доспіває тоді, коли косять жито («Первінка»). Образ саду живе і в поезіях М. Вінграновського, згадаймо хоч би рядки: Ходімте в сад, я покажу Вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер...

Злиття душі Миколки з природою, відчуття її, оберігання засвідчують такі тексти: Щоранку Миколка вибігав у садок по­дивитись, як там росте трава; Миколка спостеріг, як під листям врізнобіч розбігалися мишачі окопчики; у розчахнутої гарматою яблуні Миколка замастив глиною рану, стулив гілку, обв'язав.

Природа, безперечно, — один з концептів мовотворчос­ті Миколи Вінграновського, а лексика на позначення садових реалій та її індивідуально-авторське художнє переосмислення створює у ньому окреме лексико-семантичне поле.

Оповідна проза М. Вінграновського «пересипана» поетич­ними пейзажними замальовками, які чимось нагадують кінока­дри. Напевно, на їх мовному оформленні позначилася кіноак­торська діяльність письменника: Вони бігли під жайворонками світанковим полем. Била роса по колінах. Над білою гречкою гундосив безхатній, видно, джміль. Сонця на землі не було, але вгорі на небі, жайворонки були вже золотими («Сіроманець») чи На вулицях в садах облетів і поприлипав вишневий цвіт, роз­цвіли на городах маки, і літо стало обома ногами на свій поріг (Там само).

На фоні спокійної оповідності та народнорозмовності пер­сонажів особливо помітні індивідуально-авторські тропеїстичні засоби. Переважно це епітети, метафори, порівняння: золо­тими мандаринами між зорями пропливали супутники; сірий степ з вовнистими хмарами над собою лежав у Сіроманця перед лапами; очі у Галі-однокласниці карі, як дві темно-ко­ричневі квасольки; слізки у лисенятка були дрібненькі і наче сухі, як просяне зернятко; песик стоїть худий і нещасний, як обідране голодне циганча; Дорога до школи в цей день сміяла­сяна сонці досхочу; Сонце стояло на п'ять пальців від гори­зонту тощо.

Яри і ярки, вибалки і балки, степові кургани, польові стеж­ки, невеликі степові озера, верболози, літній вилинялий цвіт неба, скирти, лісосмуги, цвіт гороху і гречки, шелест кукурудзи і соняхів, мокрі макові голови, світанкове поле, спів очеретян­ки, трав'яні коники, мурахи і т. ін. — це далеко не повне коло лексики, яку уживає письменник в описах південного степу.

Наповнена естетичною функцією лексика прози М. Вінграновського стає пензлем художника, створює зримі кар­тини. Особливо це відчутно в пейзажних описах, пор.: Сонце зійшло сильно і яро. Вчорашня сіра важка долина пронизливо синьо замолоділа, жовті потойбічні лиманські береги світло відкрилися далеко, в балках і вибалках відкрилися червоні озера доспілого глоду, і залітали качки («У глибині дощів»); А над садом у синьому небі цвіли білі молоді хмари («Первінка»).

Доречними тут будуть слова Оксани Пахльовської (з інтерв'ю з Ліною Костенко): «Слово, малюючи, оприявнює свої приховані смисли. Слово може змалювати й те, що не да­ється пензлю».

Активним атрибутом пейзажів М. Вінграновського є небесні світила, особливо місяць. Взяти хоч би приклади з «Первінки»: На небо вийшли зорі, під ногами трохи підмерзло; Вийшов чер­воний місяць, і танки одразу стали більшими; Червоно сві­тить місяць над горбом, і тиша така тиха, аж холодно; Ніч стояла тиха під білим місяцем, як молоко в дійниці, і тихо жу­вала Первінка.

Проза Миколи Вінграновського психологічна. Щоб роз­кодувати порівняння білого місяця з молоком у дійниці, тре­ба подивитися на місяць очима головного персонажа повісті «Первінка» — Миколки. Батько його на фронті. Миколка, до­лаючи усілякі небезпеки воєнного часу, добирається степом до сусіднього села, щоб на надіслану з фронту «батькову по­лучку» купити на базарі хоч якусь корівчину, бо вдома хвора мама, менші сестричка і братик, а їсти нема чого. І Миколка купує найдешевшу останню корівку, бо не кожен таку купить: вона вся чорненька і ріжки віночком. Але все хиталася од вітру і світила ребрами, і вим'я під нею було, як маленьке яблучко. Звали корівку Первінка (потім вона з'їсть покрівлі у півсела, бо нічим було її годувати). Разом з купленою коровою нічним сте­пом, з нічними страхами і небезпеками повертається Миколка в село. Але над усім у нього радість, що є корівка, що даватиме вона три склянки молока, як сказала тітка. От тому і місяць здавався йому білим, як молоко в дійниці.

На цьому прикладі ще раз переконуємося, що окреме сло­во, вираз у художньому творі — завжди вияв цілого тексту, вияв авторського задуму, творчої манери письменника, а також доби, яку він відтворює.

Глибоким психологізмом, відчуттям, зокрема, дитячої душі сповнені діалоги повісті «Первінка». Ось Миколка зайшов у перукарню і, вперше тримаючи за пазухою «великі гроші», по­просив побризкати себе:

— Дядьку, капніть мені духами за шию, а я вам цілу десятку дам.

— Е, ні, десяткою не обійдешся.

— Ну, тоді за двадцять!

Зворушує, як Миколка потім просив маму і братика та се­стричку «понюхати» себе.

Микола Вінграновський дуже правдиво відтворює народно- розмовність таких епізодів. Наприклад, діалог купівлі — про­дажу Первінки:

— Тьотю, а скільки ви за неї просите, і так, щоб оддати?

— Віддаю за сто п'ятдесят…

— А вона хоч доїться?

— Доїться, три стакани дає на день, але при добрій паші.

Психологічно тонко, словесно точно добирає письменник лексику для відтворення епізоду з морською свинкою, яка була постійним атрибутом воєнних і повоєнних базарів: ...білі свинки морські на руках у безногого дядька біленькими писочками ви­тягують записочки із кошика: даси дядькові двадцять рублів, і за ці гроші біла свинка висмикне записочку, а в ній записано, що тобі має бути. Розгорнеш і читаєш: «Вас ожидає казьонний дом. Але все закінчиться благополучно» (найбільше, звичайно, загадували, чи повернеться чоловік чи батько з фронту). А як Миколка чекав батька, передає створений письменником фра­зеологізм народнорозмовного характеру пахне батьком, пор.: Миколчин Собака вранці пахнув лисицями, тінями і ще чимось, як ото, бува, пахне батьком, коли він на війні і коли його довго немає, так немає, що аж...

Усе в прозі М. Вінграновського працює на відтворення во­єнного та перших років повоєнного часу українського села.

На тітці, що продавала Первінку, не було навіть і куфайки, а лише сірий піджачок з рукавами по лікті, та на ногах — одна чуня, а друга калоша, прив'язана до ноги кабелем. Так вони і трусилися удвох з корівкою на спорожненому базарі, на сірій землі і під сірим небом.

Сірий колір використовує письменник у своїх творах в опи­сах всього негативного, що принесла світові війна. Синій ко­лір — улюблений у нього для опису неба, квітів, озер і всього приємного, духовного, життєстверджувального. Пригадаймо перший рядок поезії «У синьому небі я висіяв ліс». Це глибоко філософський, закорінений у фольклор образ. До речі, вся ху­дожня проза Миколи Вінграновського не густо, але пересипана рядками із колядок, народних пісень та іншими фольклорними алюзіями. Та й сама манера олюднення рослинного і тваринно­го світу має фольклорні витоки.

Прозу М. Вінграновського не можна назвати народнороз­мовною, вона, як ми уже зазначали, переважно поетична. Але в окремих місцях, особливо у мові персонажів, натрапляємо на народнорозмовні вияви. Це слова потьопав, відхвицькувати, теліпатися, попудити, пошпурити, сновигати, почтальйонша, похоронка тощо. У мові персонажів знаходимо і просторіч­ні форми на зразок хімічеський карандаш, временно, розвєдчики, День Побєди, узнати тощо.

Окремі уривки прози М. Вінграновського привертають ува­гу своєю ритмічністю. В основі ритмічності, «кадровості» опо­віді — ампліфіковані синтаксичні структури, зокрема, однорід­ні члени, повторювана двоскладність речень тощо: Басували вітри на відкритій рівнині, гасали наввипередки, лопотіли бі­лими сніговими полами, навівали малим молодим вітрам старі степові пісні («Сіроманець»); Всі тікали: мале плакало, ста­ре кричало, підхоплювало малечу на руки, бігло, губило в снігу шапки й рукавиці (там само); Собака підняв голову, потягнув повітря, тихо заскімлив, завищав і з усіх своїх чотирьох ніг кинувся садом до хати («Первінка»); Центром ритмічності про­зи є дієслова, їх повторюваність у певній граматичній формі.

Мова художньої прози Миколи Вінграновського — одна з неповторних сторінок української художньої мови. Словами дослідника Павла Щириці, вона «створює ауру дивовижної музики, що відлунює в тобі і бринить повсякчас досконалим суцвіттям мови, кодом національної краси і сили, дотепністю й правдоподібністю нестримної фантазії — власне звучанням української землі».