Українці ведуть справедливу війну
Автор: Майкл Вальцер, заслужений професор Інституту перспективних досліджень, автор книги «Справедливі та несправедливі війни» (1977) й багатьох інших праць з політичної теорії.
Давня філософська традиція пояснює, чому боротьба за незалежність є морально виправданою, а облога мирних жителів – ні.
«Загарбник, – писав військовий теоретик Карл фон Клаузевіц, – це завжди любитель миру. Він волів би безперешкодно увійти до нашої держави. Проте щоб запобігти цьому, ми повинні зробити вибір на користь боротьби». Злочин агресії полягає в тому, щоб змусити чоловіків та жінок зробити цей вибір. Звісно, вони можуть відмовитися від боротьби, як це зробила Чехословаччина в 1938 році, коли її зрадили союзники й вона залишилася віч-на-віч з нацистською Німеччиною. Але більшість людей дотримуються думки, що правильний вибір – захищати свою країну.
володимир путін, очевидно, вважав, що українці вирішать не воювати проти російського вторгнення – тому що, як він стверджував, жителі України насправді росіяни, або тому, що Україною правили нацисти, і її громадяни будуть раді звільненню. Якби одне з цих переконань відповідало дійсності, ми могли б не називати російську війну агресією. Але українці довели помилковість цих уявлень. Вони довели цінність української державності та реальність української демократії, борючись та помираючи, щоб це захистити.
Вторгнення росії в Україну є незаконним за міжнародним правом і несправедливим відповідно до будь-яких версій теорії справедливої війни. Рішення про початок війни та подальше ведення війни завжди підлягали моральному судженню. У Європі теорія справедливої війни виникла в Середньовіччі. Найповніше вона була розроблена католицькими теологами, але вона також представлена в іудейській та мусульманській версіях. Окрім цих, існують також індуїстські, буддійські та конфуціанські версії. І протягом такого ж довгого часу «реалісти» заперечували змістовність і дієвість всіх подібних суджень. Реалізм є основною альтернативою як міжнародного права, так і теорії справедливої війни.
Жінка плаче біля будівлі, що постраждала від російського обстрілу в Києві, 18 березня.
Ведення війни російською армією явно порушує Женевські конвенції та не відповідає вимогам справедливої війни – воювати так, щоб уникнути чи мінімізувати жертви серед цивільного населення. Так, українці вирішили воювати, але саме росіяни наражають цивільне населення на небезпеку. До злочину агресії вони додали злочин тотальної війни в одній з найстаріших і найсмертоносніших форм – облозі. Облога міста, як це зараз робить російська армія в Маріуполі, – це спосіб ведення бойових дій, який безпосередньо торкається і ставить під загрозу численні життя цивільного населення. Ідея полягає в тому, щоб оточити місто, відрізати його від постачання і заборонити цивільним покидати його межі, а потім чекати, доки голодні чоловіки та жінки не змусять своїх солдатів здатися.
Але росіяни мають знати, що ця тактика не завжди спрацьовує. Ленінград витримав облогу німецьких військ з 1941 по 1943 рік і не здався, хоча мільйон його мешканців померли від голоду та хвороб. У Нюрнберзі в 1945 році фельдмаршал Вільгельм фон Лееб, який командував облогою, постав перед судом за наказ своїм солдатам відкрити вогонь по мирних жителях, що тікали з міста. Його визнали невинним – тоді облогова війна не регулювалася міжнародним правом, тому заборона на втечу цивільних осіб була «звичайною» практикою.
Теоретики справедливої війни дотримуються іншої думки. Середньовічний єврейський філософ Маймонід стверджує, що «коли місто обложене з метою захоплення, його можна оточувати не з усіх чотирьох сторін, а лише з трьох, щоб дати можливість тікати тим, хто рятуватиме своє життя». Це може здатися безнадійно наївною позицією – як можна оточити місто з трьох боків? Правило Маймоніда, судячи з усього, забороняє повну облогу.
Насправді це знижує шанси захоплення міста. І в цьому полягає суть всіх правил, вкладених у захист громадянського населення від руйнівних наслідків війни. Умисне вбивство цивільних осіб може бути способом перемогти, але армії, які ведуть справедливу війну, повинні шукати інші способи (вони існують). Стояти за межами міста, як це зараз роблять росіяни, і використовувати артилерію та авіаудари без розбору проти мирних жителів, замкнених усередині, – це стратегія, яка значно знижує ризики для солдатів на полі бою та згодом може призвести до перемоги без серйозних втрат для загарбників.
Проте це військовий злочин. Інші країни, включно з США, можливо, вчиняли подібні злодіяння, але скоєння злочинів в минулому ніколи не буде виправданням для майбутніх лиходійств.
Історично склалося так, що зовнішньополітичні «реалісти» висміювали цей аргумент. Скільки армій, питають вони, ризикували воєнним успіхом чи власним життям, щоб зменшити ризики для життя цивільного населення? Характерною рисою реалізму є відмова звинувачувати солдатів, які роблять все, що можуть, за будь-яку ціну для інших людей, заради власного виживання чи перемоги своєї армії. Сучасні реалісти рідко заходять так далеко. Майже всі у США та Європі, хто спостерігає за вторгненням в Україну, впевнено засуджують варварство російських військових дій.
Сьогодні аргумент реалістів набуває іншої форми, зважаючи на саму війну, а не на її ведення. Реалісти стверджують, що розуміють рішення путіна про вторгнення в Україну, навіть якщо засуджують наслідки. Великі держави мають право на сферу впливу за межами своїх кордонів, стверджують вони, і розширення НАТО на схід, схоже, позбавляє росію її природної сфери впливу. З цієї точки зору, ідея про те, що невеликі країни поряд з великими і могутніми мають право на повну незалежність та суверенітет, є наївною.
Вінстон Черчілль, Франклін Д. Рузвельт та Йосип Сталін на Ялтинській конференції, лютий 1945 року.
Ця ідея справді є глибоким підґрунтям моральної критики агресії, і вона отримала своєрідне історичне підтвердження. Врегулювання після Другої світової війни, розроблене на Ялтинській конференції, надало росії сферу впливу у всій Східній Європі. Радянський Союз був визнаний великою державою, і він розпочав створення держав-сателітів та ідеологічно прихильних урядів у всій своїй сфері. Реалізму дали шанс на практичну реалізацію.
Але відмова дозволити щось схоже на місцеве самовизначення – створення натомість жорстоких, авторитарних, підлеглих режимів – обернулася катастрофою для народів країн-сателітів і, зрештою, для росії. Невдалі повстання в Угорщині 1956 року та в Чехословаччині 1968 року показали необхідність незалежної держави, держави в руках власного народу, а розпад радянського блоку десятиліття по тому підтвердив цю потужну ідею, що мають визнати справжні реалісти.
Мирні жителі із чехословацьким прапором оточують танк під час радянського вторгнення до Праги, серпень 1968 року.
Схожу історію, не ту саму, але й не зовсім відмінну, можна розповісти й про американську сферу впливу. Біженці, які намагаються перетнути південний кордон США, тікають від корумпованих та авторитарних держав, до створення яких ми часто прикладали руку, держав, які ніколи не були в руках власного народу. Їхня втеча – ще одне свідчення важливості незалежності та самоврядування.
Українське утвердження державності та суверенітету відбувається в той час, коли студенти, які вивчають міжнародну політику, пишуть про кінець Вестфальської системи та необхідність подолання національної держави. Правда в тому, що нам потрібна міжнародна співпраця, але нам також потрібні кордони, подібні до тих, котрі зараз намагаються відновити українські бійці.
Колись зруйновані міста України будуть відбудовані, і робота над цим вимагатиме допомоги ззовні. Це буде міжнародний проєкт, але не космополітичний; у ньому візьмуть участь не громадяни світу, а скоріше громадяни багатьох окремих держав, які тиснуть на свої уряди, щоб вони надали необхідні кошти. Держава залишається критично необхідним чинником добробуту людства. Вона також, надто часто, є ініціатором переслідувань та війни. Ось чому нам, як і раніше, потрібні теорії справедливості, які розглядають наявну державну систему, попереджають про її небезпеки та пояснюють її цінність.
Стаття вперше з’явилася англійською мовою під назвою «The Just War of the Ukrainians: Just and Unjust War in Ukraine» у друкованому виданні газети The Wall Street Journal від 26 березня 2022 року.
Переклали Ангеліна Юрків і Вероніка Єгорова.
