Маленький Янгол. Поліна Жеребцова

З давніх-давен тут стоять п’ятиповерхівки. Їх поставили півколом.

Тепер із зовнішнього боку вони дуже розбиті, а всередині, у дворі, мешкають люди.

У нашому під’їзді троє: бабуся Віра з онукою Любусею та я.

І все. Більше нікого. Зате в інших будинках багато мешканців: в одному під’їзді чотири-п’ять сімей! З дітьми.

Моя сусідка Любуся — біленька. Вона сіроока. Кісок дівчинка не заплітає. Волосся вільно летить на всі боки і хвилею б’є в худі плечі. Напевно, як усі діти, вона любить морозиво й танці. Та хто цінуватиме всі ці порухи рук, блискотливі очі? Несподіване кружляння? Хіба що мутне розбите дзеркало?

Дівчинка часто застуджується й хворіє. Бабуся Віра ліків не визнає, відварює трави. «Пенсію затримують, а їсти хоч-не-хоч треба», — промовляє моя старша сусідка. Нині вона посадила під своїм вікном цибулю і сказала, що там на грядці і я маю свою дещицю. Завжди ця жінка шукає собі роботу! Дивна якась! Щодня прибирає двір.

Мені — тридцять три роки. Я неодружений і безробітний. Малюки нашого двору розглядають мене мовчки. І лиш Любуся діймає запитаннями:

— Чого куриш? То отрута! А де твої діти? Бабуся штурхає її й проганяє.

Дівчинка не сподівається на мої відповіді. Її дзвінке «Привіт!» повторюється разів двадцять на день. Ох! Набридла ж вона мені!

Та ось уже днів зо три не бачу маленьке базікало у дворі.

Вітаюся з бабусею Вірою:

• А де онука?
• Температурить, — зітхає бабуся.

Витягаю з кишені свою вечерю — бляшанку згущеного молока. Сусідка Віра хитає головою, дякує. Заходить до своєї кімнати.

Минає тиждень, другий… А у дворі порожньо. Люби не бачу.

Напрошуюсь до них у гості.

• Заходь, — погоджується старенька.

Здивовано дивлюся на вузький лікарняний диванчик. На ньому напівпрозора маленька фігурка, ніби вкутана невидимою ватою.

В руках у дівчинки — фотографії:

• Це мама, це тато, це Сашко, мій старший брат, — Любуся уважно дивиться на мене й мовчить… Чекає, що відповім.
• Не хвилюйся! Вони незабаром повернуться з біженців! — кажу я перше-ліпше, що спадає на думку.
• Ні, — хитає головю Люба, — вони були вдома. А літак у-у-у! Ми з бабусею встигли в підвал. Мама, тато і брат затрималися — брали з собою ковдри, їжу…

Смутний здогад налягає на мої плечі. Бабуся Віра не плаче, просто каже:

• Напряму поцілили. Я нікого не знайшла. Лише шматочки невістчиної сукні та ґудзики.
• Мені снився корабель прибульців! — втручається дівчинка. — Вони всі прилетіли на землю! Вогні! Так гарно сяють, рожевим і голубим!

Я киваю. Мовчки дістаю останні сто карбованців. Брешу, що заробив, плутаюсь, кажу, що повернули заборговану зарплатню.

За два дні Любуся померла. Зовсім непомітно, тихо, у сні.

Бабусю Віру забрала до себе її самотня подруга. У своєму під’їзді я лишився сам.