Мудреці. Поліна Жеребцова
Дивовижний сон приснився мені в ніч на п’ятницю. Правду кажуть, що п’ятниця — святий, чарівний день. А тут ще й тринадцяте число. Сумістилося добре й зле, чорне й біле.
…Несподівано все небо вкрилося яскравими парашутами. Летіли вони до нас із вишини, а на них були люди в світлій одежі. Несподіваний новий «камуфляж»!
- Американці! Американці! — лементував натовп. — Викупили нас, як колись Аляску. Буде тепер у нас новий прапор: зірки, зірки, смуги, смуги. Символ Чечні — вовк — стане зеброю. І все на зеленому тлі!
Придивляюсь і я.
Бачу: люди до нас летять зовісім не військові, вродливі, доглянуті. Багато золотоволосих, та серед них і сиві трапляються, і африканці. І що найголовніше — всі мають бороди!
Помиляються люди: то не американці!
Певно, старих і мудрих до нас на парашутах закинули, щоб дати лад Чечні.
Загальмували автівки, завмерли БТРи й танки. Мешканці, які йшли вулицями, підняли голови догори. Повітря прозоре, сонячно, святково, тому й дихається легко.
Гладка, як діжа, продавчиня гарячої вареної кукурудзи, стоячи при гігантській каструлі, почала по-своєму пояснювати, що діється навкруги:
- Передвиборча кампанія! Соратники й поплічники майбутнього президента злітаються! Грошенят нам підкинуть!
Нарешті дехто з парашутистів досягнув мети. Вправно й сміливо пробігли вони кілька кроків уперед і стали відстібувати парашутний шовк.
Усі, що прилетіли, мали величний і суворий вигляд, лиш очі сяяли молодістю.
- Діди прилетіли! — тішилися хлопчаки й пританцьовували.
Такого тут ніхто ніколи не бачив, хоча надивилися різного. Люди поспішали назустріч незвичайним гостям, брали їх під руки, вели у свої домівки, пригощали.
Лунали жарти, музика, сміх.
БТРи стали гарним півколом із шістдесяти бронемашин і підняли вгору дула гармат на знак вітання. Хтось із місцевих мешканців, побачивши таке, зразу кинувся в підвали. Інші, затуливши вуха руками, упали на землю. Ще хтось вибрав дерева з пишними кронами, аби сховатися, стати невидимими.
Та нічого надто «веселого» не трапилося. Певно, хтось із прибулих мудреців скористався гіпнозом.
Повітря наповнилося трояндовими пахощами, а потім ці чудові квіти почали падати з небес на чеченську землю. Потім прибульці стали дивно кланятися, притуливши обидві руки до серця. Кланялися вони всім: старим, дітям, чоловікам і навіть жінкам.
Дехто з них ставав на коліна й цілував землю, як рідну.
Одна з місцевих мешканок пригадала свою поїздку в місто на Неві, у прекрасний і молодий Ленін-ПітерГрад.
- Та це ж греки! — вигукнула вона. — Я бачила їхні скульптури в Ермітажі!
І жінка в захваті здійняла руки до неба, втішаючись цією дивовижею.
Юрми людей рушили в центр Грозного. Всі поспішали на велетенську площу, вибудувану перед війною: вона сполучала колишню площу Леніна з площею перед президентським палацом і місцем, де колись був магазин «Океан», в один гігантський масив порожнечі.
- Ура! — гучно рокотав народ разом із греками та іншими мудрецями, які прилетіли з глибини віків. А потім змішалися, як того потребував Всевишній, росіяни з чеченцями, інгуші з євреями, коти, миші і пси. Люди в сірих одностроях змішалися з одягнутими в жовті однострої, а ті, що були в синіх, склали товариство одягнутим у зелені. Додалися до тої суміші й люди в чорному.
Пістрявий салат-вінегрет заповнив увесь видимий простір. Люди обрали щойно відремонтований дім по дорозі до залізничного вокзалу й розібрали його до половини, надавши йому форми трибуни.
Один за одним піднімалися на неї мудреці. Першим сказав слово Соломон Мудрий:
- Ви забули, — сказав він, звертаючись до натовпу, — хто риє яму — сам у неї втрапить. Мудрість краща за хоробрість. А вуста тих, хто поширює брехню, повинні стиснутися, бо той, хто розбиває камінь, об нього й удариться, стримуйте гнів свій!
Велетенський майдан аплодував. Люди аж вили із захвату. Оплески довго не змовкали. Та ось до краю трибуни наблизився інших бородатий — Солон із Афін.
- Ваші закони — як павутиння! Слабкий заплутається, а сильний їх порве! Перш ніж наказувати, навчіться підлягати наказам. Не будьте довірливими — будьте обережними з людьми. Придивіться, чи не приховують вони злостивості!
Він уклонився, притулив руку до грудей і відійшов.
Пожвавлені слухачі почали підкидати догори хто що мав: сумки, кашкети, булки, картоплю.
Шанованого старця підвели на виступ, підтримуючи з обох сторін.
- Це Езоп! — упізнав його викладач Грозненського університету.
- Езопу слово! Езопу слово! — почали скандувати студенти.
- Та змовкніть ви! Хай він скаже! — кричала якась жінка.
- Треба поважати старість! — зауважив російський солдат.
«Очеченився!» — подумала про нього перекупка, яка вирішила сьогодні безкоштовно пригостити всіх насінням задля такого свята, задля гостей і чарівної п’ятниці.
- Сахійн! — примовляла перекупка, висипаючи маленьку скляночку кому куди. — Я подаю милостиню задля Аллаха!
Нарешті всі стихли, спльовуючи лушпину, а Езоп почав свою дружню промову:
- Марно сперечатися з тими, хто сильніший за тебе.
Опановуйте себе! Пліткарів та базікал женіть геть!
Старий стомився. Його посадили на табурет і подали води. Чеченські діти турботливо витирали йому обличчя вологим рушником і пригощали фруктами.
Несподівано на трибуні худенькою пташкою з’явився міліціонер у новій відпрасованій формі, що означало: особисто він має й праску, і струм!
Затинаючись, молодий представник влади пояснив присутнім, що Конфуцій хоче промовити лиш одну фразу.
- Я впізнав його! Я бачив портрет у підручнику з єдиноборств! — пояснював міліціонер.
Конфуцій випив соку, кашлянув, прочищаючи горло, і над натовпом полинув його голос, і була промовлена фраза, згодом багато разів повторена іншими мудрецями й пророками:
- Не чини ніколи людині того, чого ти не хочеш собі! На цьому виступи гостей тимчасово припинилися. На трибуні почали роздавати охолоджувальні напої. Великі пластикові пляшки з соками різних барв сподобалися філософам усіх часів і народів. Вони сміялися, по-дитячому захоплюючись їхньою яскравістю й смаком. Це під’їхало авто з ринку — і господар усе роздавав безкоштовно, не скупився.
Грек Діоген спрагло пив апельсиновий сік. Шанований старець помолодшав просто на очах. З допитливістю першовідкривача вдивлявся він в обличчя мешканців Чечні, такі різні й такі стомлені війною.
- Я прибув до вас зі своїм чудовим ліхтарем! Ми разом обійдемо закутки вашого міста й, можливо, навіть знайдемо Людину! Я хочу вам допомогти!
Після цих слів оплески змінилися масовим риданням. Широко розпростерши руки, ніби жадаючи всіх обійняти, босоніж, у простій полотняній сорочці явився Ієшуа.
- Ісус! — упізнали його кілька громадян, а інші теж упізнали й прошепотіли: — Іса!
Він тихо плакав разом з усіма й умовляв:
- Усі, що плачуть, утішаться! Просіть — і вам дадуть! Бо прийде інший, хто втішатиме після мене, до іншого народу. Він навчатиме вас.
Люди впали на землю в очікуванні пророка Мухамеда. З гурту мудреців ступив уперед він. Його міцна постать із золотисто-бронзовою засмагою заворожувала своєю красою й мужністю воїна. Він мовив:
- Хто пізнає самого себе — пізнає свого Господа. Не забувайте Книгу Ясну!
Очі Мухамеда сяяли.
Несподівана внутрішня сила зійшла на всіх мешканців, ніби впевненість, що надійдуть дні миру й благоденства. Це була обіцянка щастя.
Я прокинулася. На вулиці шумів дощ, він затікав у тріщини клейонки, напнутої на вікна, і мутні від цементної пилюки краплини хляпали на підлогу. Нині робітники знову не прийшли ремонтувати зруйновану п’ятиповерхівку навпроти мого будинку.
Дощова мелодія була одноманітною й безнадійною, як шепотіння сусідів, а звук крапель, які спадали з підвіконня, вплітався у мляву стрілянину з близького блокпосту. Я подивилася на небо. Не було там ні парашутів, ні мудреців, ні пророків, які би поспішали нам на допомогу. Але якщо Бог послав такий сон, та ще з четверга на п’ятницю, можна сподіватися й чекати.