Що відбувається у темряві. Титаренко Валентина
Дивовижно.
З роками слова починають танути в просторі, тому тепер вголос говорю лише про дрібниці, важливе ж - ховаю в кишені схудлого пальто, вдягненого не за сезоном. Там і вчорашні надії, і сьогоднішні сподівання, і завтрашні вже, скоріше, мрії. Я вивчив урок: більше ніяких гіперболізованих планів на майбутнє у дірявій кишені, яку чесно зашиваю вже зо два тижні. Хмикаю власним думкам, звертаючи у найближчий провулок. Тиша. Ні голосів, ні звуків, ні світла. Вуличне освітлення у місті не вмикають вже деякий час, можна було б звикнути до темряви навколо...
Але не звик. І навряд чи коли-небуть зможу.
Плюси в цьому теж, безперечно, є. Дорога додому тепер посідає особливе місце у моєму денному списку справ. Ніби пірнаєш не в сутінки, а в інший світ, де нічого не має значення, окрім власних думок. А вони рояться в голові, як бджоли у вулику, що навіть музика у навушниках не рятує (а чи треба взагалі?). Це лякає і хвилює одночасно. Навіть не знаю, що більше.
Спало на думку, що нас ніколи не готували до того, що станеться у майбутньому, або гіпотетично могло б статися. За усталеною традицією, вчили знаходити диференціали, обчислювати корені, розв'язувати рівняння через дискримінант. Чомусь досі пам'ятаю алгоритми, так і не забув кількість кварків в протоні, хоч жодного разу не використав у житті. І контурні карти, на яких вміло штрихував Африку або Індію, мені сьогодні нічим не зарадять. У своїй самотності я один навіть посеред жвавої вулиці, яка оглушає раптовим шумом заведених автомобілів і світлом фар, які заважають думати. Що ж відбувається у темряві, жоден із цих залізних монстрів не знає.
І це на “краще”.
Я маю змогу пірнути у себе хоча б на ці пів години, крокуючи сірими від диму, що валить з димарів, вечірніми лабіринтами містечка, який ніколи не спить. Навіть коли я, втомившись від денного марнославства, віддаю свою душу Морфею в часткове користування задля відновлення життєвих сил та рівноваги, знов-таки, поринаючи в темряву. Я моргаю, лиш на хвилину-дві стуляючи вії, і мені знову сім років: я ліплю сніговика за воротами школи. Я моргаю, і мені десять: я потайки рву яблука у сусідському дворі, чіпляюсь за цвях, що стирчить з огорожі, і роздираю собі футболку. Я моргаю, і мені чотирнадцять: я ховаю від батьків цигарки і заїдаю неприємний запах жуйкою з ментолом. Я моргаю, і очі печуть від напруги. Мені знову двадцять п'ять: за вікном темно і гудуть сирени. Сьогодні я знову не сплю, вартуючи в коридорі. Я думаю, що, можливо, через п'ять років буду згадувати цей час без остраху, але. Але зараз лячно, але зараз над будинком нависла чорна хмара і затьмарила все навкруги.
На жаль, що відбувається там, у темряві, під свист несвяткових “феєрверків”, я ніколи не дізнаюся достовірно.
Або на щастя.
Я поки не впевнений.
Та я точно знаю, що відбувається щось, до чого я виявився неготовим. Маючи два вищих, чудові оцінки та великий потенціал.
Як все враз втрачає сенс.
Дивовижно.
