Що відбувається у темряві. Лиманська Світлана
Чи думав ти колись, що там відбуваються лише найстрашніші речі? Тільки відповідай чесно, будь ласка.
Дитиною і я думала, що в темряві відбувається щось хороше, містичне, або ж просто незвичне для світу дорослих. Те, в що вони, просто в силу своїх років, не хочуть бачити. Але там нічого доброго. Хіба що сопіння кота.
Містики немає, чому добре навчив Андрій Полікарпович із славнозвісної «Реальної містики», а все інше, що хотілось би уявити , буде просто маренням. Відвертим видінням, що змалює у всій красі уява.
- Іди спати. - знову чийсь голос нагадує (це так дивно).
Але, зачекайте, чий? Я живу вже півроку одна у власній квартирі. Кругом стоїть темрява і зовсім не страшно. Може це моє майбутнє щастя? Але що це в голові? Яке, в біса, щастя майбуття серед ночі, та ще й в такий скрутний час?
- Я загалом цілком вільна і не збираюсь нікуди йти. Працювати добре, і так день витрачений намарно, хоч ніч мені хай вищі сили подарують. - вдивляючись в темряву, що здалась туманом, прошепотіла я.
Прибігло котенятко та лягло на коліна. От що і справді заспокоювало ліпше всього. Рука сама потягнулася погладити шерсть, що була різнокольоровою.
- Моя маленька красуня.
- Мяу… - таке миле і звучало як справжнісіньке людське «так».
- Ще й розумниця. Точно моя Зіронька. З неба і від кохання великого відірвана.
- Не прив’язуйся же до неї аж так. - пролетіло в голові, із-за чого я закусила губу.
Було пізно підсвідомості попереджати, я вже любила це маленьке щастя як те велике, що мені не дісталось. Просто із-за різних епох. Чи із-за того, що мій ліризм міг не співпасти з історичною людиною.
На очах би з’явились сльози, але до сьогодення сталося іще дещо… Добре загартувало, забравши майже всі сили і жагу до життя.
Зірка почула крик кицьки, за декілька секунд її уже не було в кімнаті. Тут панувала тиша, за якою я так довго сумувала.
Я вперше їй позаздрила. Повезло ж і котеняті у коханні, а мені якось не дуже щастить. Хоч так було завжди і не було на що тут скаржитись, але було образливо.
А ображатись на Долю, - без розсудливо. Якщо вона, звісно, є. Останніми роками сумніваюсь, бо допомагає лише темрява та улюблена робота… Яка не приносить анітрохи доходу, але ще трохи заспокоює душу. Так вже склалося. Не було мені абсолютного щастя ніде і ні в чому. Вночі не було морального насилля, вночі «вовк» спав зубами до стіни. А я не спала доволі часто.
Чи не тому зараз і мучусь із бажанням працювати як осел? Чи не тому… все так, а не інакше?
Тоді ж більше не було чого робити і де шукати розради. Хоча і зараз немає. Просто більше справ у житті, що абсолютною темрявою стало за декілька років невтомної праці.
Воно чуже мені. Бо цікавлять у ньому на зараз лише котенята, яких істинно люблю.
Та годі. Що ж відбувається у темряві? У моїй темряві насичене поганими подіями життя. А у звичній ночі… Просто копошаться миші, бігають коти та пишуться шедеври літератури. З-під мого пера теж, але… Що окрім драми можна чекати від розбитого серця? Не думаю, що інше б у мене виходило. Драма стала моїм… уламком справжнього золота.
