Що відбувається у темряві. Мирослав Герасимович. Калинова сопілка поезії

Дивився новини й думав. Про що думав? – Невідомо. А! Згадав. – Що? – Про що думав. – Про що? Не відповівши підводжу погляд на лампочку. Вона наче мильна бульбашка зависла під стелею. Пуста як дурня думи. – Абсолютно вірно. І похвально. І включаючи цю похвалу. Ніби не наяву все це – продовжуючи роздивлятись лампочку роблю це припущення суто з любові до фантазії. Вірніш до слів. Може й так... Тільки я не знаю... – Я тобі все розкажу, тільки дуй в мене дуй, – раптом долинув голос калинової сопілки. – Війна мине, а слово лишиться. Це була лиш спроба якогось лейтмотиву, мізерна навмисна ймовірність, добута зі стелі. І все ж таки. Здивувавшись, і без найменшого бажання втягуватись в цей діалог, перевожу погляд з лампочки на всесвітньо відомого пса-сапера Патрона, на екрані новин. Сапер провідав діток в лікарні. Телесюжет міняється. Раптом згадався той собака. Це був ще березень, холодне надвечір'я. Він стояв в калюжі і безперервно гавкав, потім нахиляв голову, хлебтав брудну воду і продовжував гавкати. На півночі стояла артилерійська канонада. Це запам'яталось. Дивився новини далі. Довго. А потім рвучко встав і вийшов з казарми. Ніч іде як чорний повільний дим, як війна. Намагаючись себе зрозуміти, починаю швидке переміщення на стоянку списаної техніки. Невидимкою прослизаю зону відповідальності караулу. Іду вздовж ангару. Як справи? – До біди ще три дні – пошепки відповідаю собі старою українською приказкою і продовжую йти, продовжую. Стіна обірвалась, мимоволі відкривши за рогом смутні абриси гігантських тополь. Велети на глиняних ногах, беззахисні і недоречні. Сфінкси без загадок. Картонні коробки! Годі! – Але. Потупивши голову в землю і слухаючи, як глухо б'ють черевики, я чую як б'ється в мені моє "але". Мов риба головою в лід, мов Ума Турман в віко свого гробу. Але. Але навіть – і я нарешті починаю щось розуміти – але навіть якщо людям не буде за що мене пам'ятати, хвилі ще довго виноситимуть мене піною на берег, чи як зараз ця стежка-змія ще може бігтиму в пітьмі колись, чи з покинутої пляшки бомжем допитої ще повернуся в це життя на мить. Тільки дуй в мене дуй! – Звучить голос сопілки поезії. – Війна мине, а сл... Боже, скільки смертей кожен день. Скільком не випало жити довго. Скільки в подушку сліз – мертві їдять живих. Ця жінка з новин. Оператор взяв крупний план: дешевою тушшю вії забруднили окуляри, кліпає в потрясінні, не може повірити... Дівчинка, втративша руку й маму гладить пса-сапера. Ти, хто зверху дивишся на небо, мов астронавт, якщо в мене є право на просьбу: дай силу загиблим приходити в їх сни зі словами розради. Я не можу ні про що думати, ось в чому справа і про що цей текст, порожній як мильна бульбашка. В мене в голові снують піщані краби у формі думок і серйозність заявки підкріпити нічим. Гупають в тьмі мої черевики. Тут, поруч, об стежку внизу, і водночас лиховісно далеко. Путін національний герой і надія Росії, втілення всіх найкращих рис і натхнення для злочинів цим духовно недорозвиненим людям. Але бач як – шлях до слави і перемог став їх дорогою в пащу. Помилки і сюрпризи готуються зіграти роль задовго до поразки. Ці горлорізи йшли всю свою історію благополучно й азартно, але йшли – назустріч сильнішому супернику. Тепер їм належить пережити відчуття древка свого гордого триколору у власній дупі. Земля крутиться дні йдуть – скоро. Вже немає ані найменшого значення, чи то з міркувань самозахисту, чи з почуття співчуття Цивілізація не дозволила нам захлинутись своєю кров'ю. Кров! Кров кожен день. Від значної втрати крові в людини притуплюється реакція. Все! Впізнаю. Це навалюється меланхолія. Їй слова не потрібні. Текст різко заокруглює думку і входить в фінал. Куди я йду?! Куди я несусь?! До цього совєтського залізяччя жалюгідного? Осоружного. І я раптом розвертаюсь, швидко біжу назад і заклякаю, обхопивши розкинутими, мовчазного гіганта.