До питання про жанр творів Сент-Екзюпері
Л. Б. Волошина
Проблема жанру творів Сент-Екзюпері не стала ще темою спеціального дослідження. Тим часом це питання викликає великий інтерес і має принципове значення. Судження літературознавців про жанр творів Сент-Екзюпері дуже суперечливі. Деякі автори взагалі обминули це питання, не даючи певної жанрової характеристики таким творам, як «Нічний політ», «Земля людей», «Військовий пілот». Визначаючи місце письменника в загальному літературному розвитку, його новаторство та успадкування традицій .минулих епох, не можна обійтись без поняття про жанр як історичну категорію, що постійно розширює свої межі і разом з тим зберігає багатогранні зв’язки з минулим.
У роботах французьких літературознавців твори Сент-Екзюпері за жанровими особливостями звичайно поділяються на три категорії: «Твори, метою яких є свідчення і які мають форму досконалих репортажів, — «Південний поштовий» і «Нічний політ». Теорії, в яких свідчення і розповідь дають привід для філософських роздумів, — «Земля людей» і «Військовий пілот». Твори, в яких алегоричний характер служить дидактичним висновкам автора, — «Маленький принц» і «Цитадель». Таку жанрову характеристику творів Сент-Екзюпері дає і Дюк Естан, називаючи «Південний поштовий» і «Нічний політ» романізованими репортажами, а «Землю людей» і «Військовий пілот» — «прямими свідченнями» («témoignages directs»).
В обох визначеннях головна увага приділяється документальній основі творів Сент-Екзюпері. До певної міри такий підхід правомірний. Але обмежуватися лише критерієм документальності при жанровій характеристиці творів Сент-Екзюпері, як це роблять французькі критики, значить дуже спрощувати творчість письменника, позбавляти її неповторної своєрідності. Вже саме формулювання «témoignages directs» («прямі свідчення») — вступає в очевидну суперечність зі ставленням письменника до реальної дійсності. Термін «свідчення» при характеристиці творів викликає неправильне уявлення про письменника лише як «свідка», тобто пасивного спостерігача навколишнього життя, в той час, як ставлення Сент-Екзюпері до літературної творчості і до життя було зовсім протилежним. «Le méltier de témoin m’a toujours fait horreur, — стверджував він y «Військовому пілоті». — Que suis-je, si je ne participe pas? j’ai besoin pour être de participer».
Отже, Сент-Екзюпері не свідок, а учасник. У житті це означало самовіддану боротьбу разом з народом, з, усім прогресивним людством проти фашистського іга, у літературі — прагнення запалити своїх сучасників високими гуманістичними ідеалами, допомогти їм зрозуміти трагедію втрати людяності у буржуазному світі. У стилістичному плані це означало не відособлення документальної достовірності від художньої видумки, а, навпаки, живе взаємодіяння й злиття факту і образу. П. Палієвський влучно назвав цю особливість засвоєння достовірного життєвого матеріалу у творчості Сент-Екзюпері «художнім розкріпаченням факту». Те, що письменник бачив у житті і в людях, нерозривно переплітається з його почуттями, наповнюється образним змістом.
Люк Естан називає «Південний поштовий» і «Нічний політ» романізованими репортажами. Але в обох творах виключена можливість фактичної перевірки реальної достовірності зображуваних подій, а тому термін «репортаж» у цьому випадку навряд чи доречний. Сам письменник називає «Південний поштовий» романом. І справді, у цьому творі є всі традиційні аксесуари роману: вигадані герої, сюжет з любовними перипетіями, що проходять усі стадії розвитку: від зав’язки до кульмінації і розв’язки. Образ героїні твору Женев’єви своєю надзвичайною поетичністю нагадує жіночі образи з романів Жіроду і з «Великого Мольна» Алена Фурньє. Проте психологічні мотиви вчинків Женев’єви у Сент-Екзюпері «заземлені», як влучно зауважив з цього приводу К. Наумов: «У цієї «феї» на ногах жорнова буржуазної благополучності, буржуазної респектабельності, буржуазного світовідчування». У внесенні соціального елементу в трактування образу героїні велика заслуга письменника і його відмінність від Жіроду і Фурньє. К. Наумов цілком справедливо робить висновок, що «при ближчому розгляді «Південний поштовий» якщо не соціальний роман, то без сумніву роман соціального поповнення».
Вже в першому своєму творі Сент-Екзюпері виявив себе як цікавий художник, внісши нове у традиційні елементи романтичного жанру, особливо в композицію. Так, реальна дія роману відбувається протягом доби, поки триває політ Берні, головного героя твору. Сент-Екзюпері багато разів зміщує часові пласти, перериваючи реальну дію спогадами героя, що стосуються як подій двомісячної давності, так і років далекого дитинства та юності. Поєднуючи минуле і сучасне, Сент-Екзюпері мав на меті інше, ніж Марсель Пруст, для якого спогади були найулюбленішим розповідним засобом. У Пруста переплетення часових пластів підпорядковане химерному бродінню пам’яті. У Сент-Екзюпері введення в композицію спогадів є динамічним засобом розвитку сюжету, що дозволяє випустити все другорядне і акцентувати увагу на найважливіших подіях з життя героїв. Надзвичайному лаконізму в роз витку сюжету сприяють телеграфні повідомлення, сміливо введені у тканину роману.
У «Південному поштовому» Сент-Екзюпері застосовує відразу декілька розповідних манер. Розповідь тут ведеться об’єктивно, ніби зі сторони, потім крізь свідомість головного героя Берні, далі — через відчуття Женев’єви, і раптом, поряд із вигаданими персонажами, в ролі друга головного героя з’являється сам автор. Тепер розповідь ведеться у формі звертання до героїв твору, в тканину роману входять листи автора до Берні. Вони породжені художньою уявою письменника, але мають точну адресу відправника — назву маленького аеродрому, що загубився в пустині, де жили і працювали тільки двоє: Сент-Екзюпері та його механік. Таке новаторське поєднання факту і вигадки робить розповідь більш достовірною.
«Нічний політ», який появився через два роки після «Південного поштового», за жанром особливо близький до новели. У творі діють вигадані герої (лише головний образ директора авіаліній Рів’єра має реальний прототип, фактичну достовірність інших героїв і всіх описаних подій неможливо встановити). Єдність сюжету і його напружений розвиток відповідають вимогам епічного жанру. Дія «Нічного польоту» відбувається протягом лише кількох годин і становить один епізод з життя героїв. Якщо у «Південному поштовому» образи головних персонажів показані у певному розвитку, то образи Рів’єра, Фаб’єна, Робіно, Сімони й інших дійових осіб — повністю завершені характери, передісторія яких залишається за межами оповіді. Все це дає підстави вважати «Нічний політ» новелою, але це — новела особливого роду. Тут традиційна форма підпорядкована дуже характерному для Сент- Екзюпері способу художнього освоєння дійсності — загостреній концептуальності.
У «Нічному польоті», як і в «Південному поштовому», Сент-Екзюпері розробляє одну і ту ж ідею: смислом людського життя є самовіддане служіння життєво важливій для всіх людей справі. З цим ідейним висновком зв’язане й інше питання, яке хвилювало молодого письменника-пілота, — чи правомірна з точки зору гуманізму смерть людини в ім’я справи, яка виходить за межі її власного життя, справи, потрібної іншим людям, необхідної для загального прогресу. У «Південному поштовому» ця ідея втілена в образі Берні, але її звучання приглушене любовними ускладненнями у взаєминах героїв. У «Нічному польоті» ця ідея виступає на перший план, стає головним організуючим фактором сюжету, підпорядковуючи собі всі образи, матеріалізуючись у центральній дії твору (політ і загибель Фаб’єна), навколо якої замикається і все коло роздумів Рів’єра.
У новелі, як справедливо зауважує Л. Зоніна, втілення ідейного задуму нагадує до деякої міри точність математичного рівняння. Це виявляється у «жорсткій» композиції твору, де кожний епізод строго підпорядкований розкриттю основної ідеї, а також в образах героїв, які позбавлені життєвих повнокровних рис і виявляють себе лише у зв’язку з авторською ідеєю про діалектичну суперечність людської діяльності, яка приносить радість творчості, але вимагає самозречення і жертв.
Кожен із героїв «Нічного польоту» наділений драматичною рисою і по-своєму жертвує чимось особистим в ім’я улюбленої справи, в ім’я людського прогресу. Пілот Фаб’єн жертвує життям, Сімона залишається вдовою, старий механік Леру жертвує сімейним щастям, Робле звільняють з роботи, інспектор Робіно приречений на самотність, бо не має права вступати у дружні відносини з підлеглими, сам Рів’єр, який віддав улюбленій справі — авіації 40 років, також самотній, він перетворюється в суху, невблаганну і навіть жорстоку людину, яка тамує в собі всі людські поривання. Непохитна твердість Рів’ера у діях, роль вершителя долі інших героїв новели створюють ілюзію розчинення цієї людини у справі, якій вона служить. Рів’єр сам перетворюється у матеріалізований символ цієї справи, яку письменник ототожнює із загальнолюдським прогресом. І як рух людства вперед неможливий без зіткнення протилежностей, так і в роздумах Рів’єра точиться боротьба між природними почуттями доброти і невблаганними вимогами ремесла, які в ім’я абстрактної любові до людей перетворюються на жорстокість по відношенню до них. Не Рів’єра-людини, а Рів’єра-символу стосуються заключні слова книги: «Рів’єр Великий, Рів’єр Переможець, який несе свою важку перемогу».
Отже, за зовнішньою достовірністю зображуваного виявляється схематична ілюстративність персонажів і ситуацій, що до певної міри нагадує методи класицизму. Про умовний характер героїв «Нічного польоту» свідчить і те, що їх мова не індивідуалізована і зовсім не відрізняється від мови автора. У внутрішніх монологах Рів’єра, Фаб’єна, дружини пілота та ж струнка ритмічність, ті ж повторення, риторичні запитання, метафоричність. Таким чином, зображення у «Нічному польоті» цілком спрямоване на ідеологічний висновок, і ми маємо справу з філософською новелою, яка своїми контурними персонажами, філософською аргументацією сюжетного розвитку веде родовід від повістей Вольтера.
Для Сент-Екзюпері був важливий не сам життєвий досвід своєю фактичною достовірністю, а його синтез, глибоке осмислення — моральний досвід. Тому у письменника немає детальних описів, а метафоричне узагальнення домінує у словесній тканині його творів. Моральний досвід для Сент-Екзюпері — те, «що треба, що необхідно сказати людям». «Південний поштовий» і «Нічний політ» — своєрідні етапи пошуків форми «розмови», що найбільш відповідає духові письменника. У «Південному поштовому» він вводить образ автора, який веде розмову з головним героєм. У «Нічному польоті» автор доручає вигаданим героям діяти і мислити самим. Розмова письменника про життя втілюється у роздумах Рів’єра. Молодий Сент-Екзюпері ще не наважувався зробити читача своїм прямим співрозмовником і звертатися до нього від власного імені.
Вісім років потрібно було письменникові, щоб остаточно знайти себе у «Землі людей», де він відкинув усю умовність вигаданого сюжету і образів, відкрито повів з, читачем велику розмову про життя.
Про жанр «Землі людей» висловлюють суперечливі твердження. Одні літературознавці називають цей твір «книгою нарисів», «збірником нарисів і есе», «збірником есе, з котрих деякі набирають форми новел». Інші дослідники, які більш глибоко вникли у структуру цього твору, утримуються від прямих характеристик, розуміючи всю незвичайність даного явища, для якого виявляються тісними рамки традиційних жанрів.
Чи можна вважати «Землю людей» «книгою нарисів» або «збірником нарисів»? При такому визначенні твір Сент-Екзюпері повинен ділитися на окремі самостійні частини — нариси, зібрані в одній палітурці. Тим часом зміст «Землі людей» становить внутрішню єдність, зумовлену особою автора. Сент-Екзюпері міг би сказати слідом за Монтенем: «Зміст моєї книги — я сам». Автор нарисів пише про те, що бачить і чує, аналізує і узагальнює побачене, але так чи інакше, виступає у ролі свідка, спостерігача, який розмірковує про зображені факти. Нарис не можна написати про самого себе, про власне життя, бо такий твір став би автобіографічною повістю або мемуарами. «Земля людей» не є ні тим, ні другим, але й не нарисами.
Письменник зображує себе не в ролі резонера, а головним героєм, пише не про те, що бачив, а про те, що пережив, відчув, зрозумів у ті чи інші моменти свого життя. Всі факти втілені в книзі у формі спогадів. Чи можна узагальнені спогади багаторічної давності вважати «професіональним репортажем», або «нарисом»? І яке відношення до нарису мають, наприклад, казковий тон глави «Оазис», поетичні спогади про дитинство і рідний дім, про стару служницю? До якого різновиду нарисів віднести драматичну, психологічно насичену главу в «Центрі пустині»? Можливо, це «подорожні нариси»? «Земля людей» не має нічого спільного і з есеїстським витонченим розумуванням, тобто з тією формою, якої есе поступово набрало на Заході.
І разом з тим, до певної міри, можна говорити про жанрову спорідненість «Землі людей» і «Есе» Монтеня. Сент-Екзюпері, як і Монтень, у формі вільної розповіді ділиться з читачем набутим моральним досвідом. Матеріалом для висновків у Монтеня були факти, взяті з історії і літератури, а також з сучасного йому життя. Погляди Сент-Екзюпері ґрунтуються на пережитому у власному житті. Монтень не просто цитує античних авторів, часто вступає з ними в суперечку, Сент-Екзюпері веде розмову з читачем і з самим собою.
Особлива риса «Землі людей», як і інших творів Сент-Екзюпері — органічна єдність філософського змісту і незвичайна поетичність словесної структури. В його творах синтаксичний лаконізм поєднується з ритмічною музикальністю повторень, різкі експресивні підвищення інтонації змінюються глибокою емоційністю пауз, монологи автора сповнені ліричних і романтичних образів. Тому цілком справедливо Є. Еткінд порівнює «Землю людей» з поемою, а Л. Зоніна називає поемою книгу «Військовий пілот».
Так у судженнях про «Землю людей» сходяться діаметрально протилежні жанри — нарис і поема. Вже сам цей факт говорить про незвичайну своєрідність розглядуваного твору. Сент-Екзюпері створив новий жанр, що за прямим втіленням художніх думок споріднений з творами таких різних письменників, як Дідро, Гейне, Герцен, Успенський, Франс. Своєю документальністю «Земля людей» зближується з нарисом, автобіографічністю і стилем сповіді — з автобіографічною повістю, різноплановістю композиції викликає думки про есе такою ж мірою, як і про зв’язки з романом XX століття, поетичністю стилю, ліризмом нагадує поему в прозі, громадянським пафосом твір близький до найкращих зразків публіцистики. Жанр «Землі людей» — це ні перше, ні друге, ні третє, взяте окремо, і не сума чи сполучення названих рис, бо їх не можна виявити у творі в чистому виді. «Земля людей» —- це новаторське явище у французькій літературі XX століття, яке ще не дістало назви, але продовжує жити і розвиватися в сучасній літературі.
У нас, наприклад, до цього жанру прийшла своїми шляхами Ольга Берггольц, написавши «Денні зірки». Її твір споріднений із «Землею людей», як своєю внутрішньою суттю — передачею особистого морального досвіду автора, так і художньою структурою — композиційною різноплановістю, відтворенням подій не в їх хронологічній послідовності, а через образні асоціації пам’яті, поетичністю і ліризмом.
У жанровому відношенні «Земля людей» близька до таких творів, як «Думки і серце» Амосова, «Капля роси» Солоухіна. Всі ці книги, надзвичайно місткі щодо змісту і форми, відповідають великій потребі сучасного читача у правдивій, відвертій розмові про життя, розмові, що ґрунтується на фактичному матеріалі і передає моральний досвід епохи.
У такому жанрі написаний і наступний твір Сент-Екзюпері «Військовий пілот». У ньому головним героєм теж є сам автор, хоч «Військовий пілот» побудований на єдиній зовнішній дії — розповіді про виконання бойового завдання, головний акцент переміщений на розмову з читачем про особистий духовний і життєвий досвід письменника, що становить внутрішню дію твору, підпорядковану вільній течії образних асоціацій. Такі ж риси характерні для «Листа до заложника», третього твору, який продовжує жанр «Землі людей».
У творчості Сент-Екзюпері знайшло відображення характерне явище літератури XX століття — все більша поляризація вигадки і документу. Якщо «Південний поштовий», «Нічний політ», «Земля людей», «Військовий пілот», «Лист до заложника» тяжіють своєю достовірністю до літератури факту, то «Маленький принц» і «Цитадель» відображають протилежну сторону розвитку літератури нашого століття — тенденцію до алегоричної умовності.
«Цитадель» — незавершений твір, тому не можна говорити про його художні якості. У центрі твору умовний, алегоричний образ вождя племені, від імені якого ведеться нескінченний монолог-проповідь. Через абстрактні висновки життєвої мудрості вождя племені можна лише дуже туманно вгадати реальний життєвий досвід письменника, так правдиво і щиро відображений в інших його творах.
З листів Сент-Екзюпері останніх років життя видно, що він надавав «Цитаделі» дуже великого значення. Чи можна думати, як робить Ж. Пелісьє, що жанр «Цитаделі» і був тією вершиною, до якої все життя йшов Сент-Екзюпері, тією формою, що могла найповніше передати духовну спадщину письменника?
Робота над «Цитаделлю» почалась у 1936 році, через кілька років після виходу «Нічного польоту». Таким чином, «Цитадель» — третій етап пошуків найбільш адекватної форми самовираження. У «Нічному польоті» ідеї втілені у вигаданих образах і ситуаціях, які зберігають достовірність. У «Цитаделі» письменник іде ще далі по шляху вигадки, до крайньої її форми — абстрактної символіки. Сент-Екзюпері називав свій твір поемою. Він наполегливо працював, «Цитадель» збільшувалась обсягом, але щирість таланту письменника, живі життєві враження і почуття взяли гору над абстракцією, і з-під пера Сент-Екзюпері появилась «Земля людей». Письменник продовжував споруджувати свою «Цитадель», а тим часом читачі одержали «Військового пілота», вийшли у світ «Лист до заложника» і «Маленький принц». Теплий, людяний зміст алегорій цієї казки зовсім не схожий на символіку «Цитаделі». Неповторного звучання надає казці і достовірність образу автора-пілота, який невимушено розмовляє з казковим героєм, веде задушевну розмову з читачами —- дорослими і дітьми.
«Цитадель» — холодний, пишномовний твір. Можливо, це відчував і сам автор. Звідси невпевненість у завершенні «Цитаделі» і сумніви у вартості книги. Письменник ніби примушував себе продовжувати розпочату роботу, але шлях «Цитаделі» був шлях у нікуди. І, напевно, якби Сент-Екзюпері не загинув на війні, він знову писав би твори, подібні до «Землі людей», а «Цитадель» ще довго залишалася би незавершеною.
Жанрові пошуки Сент-Екзюпері були складними. Вони випливали зі своєрідного взаємозв’язку і постійної боротьби двох тенденцій світосприймання письменника: узагальненості, що межує з абстрактністю, і тяжіння до життєвої достовірності зображення.
Почавши з роману і філософської новели, Сент-Екзюпері йшов у своїй творчості далі в бік вигадки: третім етапом була «Цитадель» — притча, сповнена абстрактної символіки. І раптом — якісний стрибок: живий життєвий матеріал, тепер уже позбавлений літературної умовності, витісняє символіку притчі і виливається в новому синтетичному жанрі, який увібрав у себе риси як автобіографічної повісті, так і нарису, есе, сучасного роману, лірики і публіцистики. Причому, поетичність і ліричний характер становлять одну з основних особливостей цього жанру, який своєю формою нагадує поему у прозі.
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1968. – Вип. 15. – С. 123-129.
Твори
Критика
