Авторський стиль і переклад (До українського перекладу творів Сент-Екзюпері)

Авторський стиль і переклад (До українського перекладу творів Сент-Екзюпері)

Л. Б. Волошина

Проблема індивідуального стилю письменника надзвичайно важлива для перекладача. Справжня творчість у художньому перекладі завжди спрямована на якнайглибше та всебічне відтворення оригіналу. Щоб переклад був адекватний, треба «створити аналогічну оригіналові єдність форми і змісту» Ця єдність в художньому творі втілюється через індивідуальний стиль, що є своєрідним містком між формою і змістом.

Питання стилю привертають велику увагу літературознавців. За останні роки з’явилось чимало наукових праць та статей, де поняття стилю набуває все глибшого теоретичного обгрунтування та певної термінологічної визначеності.

Для практики перекладу важливим є розуміння стилю як художньої закономірності, коли «співвідношення елементів художнього цілого досягає такого ступня єдності й відповідності, внутрішньої необхідності, що можна говорити про художній закон цієї відповідності». Стиль підпорядковує всі елементи художньої форми єдиній меті — відбити певне ідейно-емоційне осмислення письменником життєвої дійсності. Більшість літературознавців слушно вважає стиль властивістю художньої форми (В. Днєпров, О. Чичерін, Г. Поспєлов, А. Соколов, Я. Ельсберг, П. Палієвський, В. Гусєв та ін.). Стиль проявляється у таких складниках форми, як жанр, композиція, слововживання (образна тканина твору, принципи деталізації), синтаксична будова мовлення, ритм, мелодика. Коли перекладач не відтворить усієї своєрідності цих елементів художньої форми, він порушить внутрішню узгодженість, закономірність, завершену систему, яка є стилем даного твору, а внаслідок цього недостатньо, або й невірно відтворить ідейно-емоційну картину життя, зображену письменником.

Одним із найголовніших принципів літературознавчого підходу до стилю є розуміння глибокого зв’язку мови й думки, відбитку в поетичній будові мовлення характерного для письменника сприйняття дійсності. За слушним твердженням О. В. Чичеріна, «стиль — не «сукупність прийомів», не зовнішня форма, а найважливіша властивість поетичного світосприймання і поетичного образного мислення. Письменник не просто досвідчений майстер, що вміє користуватися різними прийомами впливу на читача, ні — він сам так бачить, так мислить, так відчуває й інакше бачити, мислити, відчувати він не може». У цьому твердженні містяться життєво важливі для перекладу методологічні висновки: по-перше, стиль — це не оздоба твору, не сама лише майстерність техніки: в ньому думка, світосприймання, світогляд письменника; кожна клітинка художньої структури, — хай це елемент композиції чи пунктуаційне членування мовного потоку, — відбиває своєрідність художнього мислення, несе в собі частку змісту, необхідну для розкриття ідейного задуму цілого. Тому кожна така клітинка художньої структури потребує обережного ставлення з боку перекладача. Щоб передати конструктивні принципи художньої системи письменника, треба відтворити змістовність його художніх елементів, інакше кажучи, «ідейність форми», що втілює єдність форми та змісту. У новоствореній мовній тканині конструкція художньої системи може бути дещо інша, залежно від характерних властивостей мови перекладу, але якщо змістовність цієї образної системи адекватна змістовності художніх елементів оригіналу, — значить, перекладач відтворив стиль письменника.

Спробуємо практично дослідити співвідношення стилю і перекладу. Для зіставлення обрано кращий твір А. де Сент-Екзюпері «Земля людей» та його український переклад. Для перекладу прози Сент-Екзюпері питання стилю має особливе, першорядне значення, бо саме своєрідна поетичність філософського мислення надає незвичайної привабливості творам письменника, його людяність, любов до життя, високі моральні ідеали спадкоємця визначних мислителів-гуманістів близькі й зрозумілі нам. Та йому властиве вміння по-новому ставити одвічні проблеми, знайти несподіваний, незвичний зміст для усталених понять, переосмислити, прочитати по-своєму вже відоме. Своє вболівання за долю людства, свою життєву філософію Сент-Екзюпері висловлює напрочуд поетично, створюючи цілу систему «ключових слів» (серце, скарб, джерело, спрага, силові лінії тощо), які є одночасно метафоричними образами і своєрідними «термінами», що втілюють його філософські роздуми.

Мова письменника надзвичайно важка для перекладу, бо його складні метафоричні образи часто утворюються шляхом «ланцюгової реакції» асоціацій, декотрі ланки якої автор опускає і цим змушує нас відтворити у своїй уяві всю послідовність народження образу. Так починається невидима участь читача в образотворенні, так виникає відчуття живої пульсації авторської думки, а звідси — і величезна естетична насолода. Щоб зберегти цю особливість прози Сент-Екзюпері, потрібна справжня майстерність.

Та найбільша складність полягає у відтворенні синтаксичної будови, самої конструкції авторської думки, а вона також має свої особливості. В мові Сент-Екзюпері, — прозорій, гармонійній, милозвучній, — фраза будується за чітким принципом ритмічного членування. Думка сприймається легко, вражає глибиною підтексту та поетичним звучанням завдяки майстерним засобам синтаксичного оформлення: лексичного та синтаксичного повторення, анафор, інверсій, риторичних запитань тощо. Проза Сент-Екзюпері нагадує поезію також і елементами алітерації, асонансів; окремі речення навіть римовані. Мелодійна ритмічність тут не прикраса, вона є суттєвою рисою авторського стилю, бо гармонійність мислення співзвучна тому високому гармонійному ідеалові людини, що так приваблює нас у творчості письменника. Зберегти цю важливу рису стилю означало б для перекладача створити ритмічну, милозвучну прозу, а це надзвичайно копітка праця, що вимагає, крім знання мови, ще й неабиякого хисту. Потрібно також зберегти емоційну палітру письменника, величезне багатство інтонаційних відтінків: його мова має здатність передати в підтексті і щиру посмішку, часом лагідну, а часом гірку, невловимий смуток і палкий гнів, вболівання і патетичне захоплення та життєдайну радість.

В українському перекладі досить добре відтворені романтичні особливості світосприймання письменника: героїка боротьби за освоєння небесних просторів, захоплення мужністю піонерів авіації, щось таємниче і казкове у розбурханих стихіях: «Чарівницька сила мого ремесла пориває мене в інший світ — за якісь дві години я зійдуся лице в лице з чорними драконами і з гірськими пасмами, квітчаними гривою синіх блискавок, а вже проти ночі, вихопившись на волю, промощу свою дорогу по зорях». Перекладач вірно передає лексичний зміст романтичних словесних образів письменника, в якого, наприклад, гори, море, буря — не просто явища природи, а явища дивовижні, грізні, «trois divinités élémentaires»: «Громове небо позиває пілота на суд стихій — і, самотній, він боронить свій вантаж у суперечці з трьома первісними божествами — з горами, морем і бурею».

Звертаючи велику увагу на романтичні мотиви, їх патетичне, героїчне звучання, перекладач дещо недооцінює тієї особливості, що «небесна романтика» пройнята у Сент-Екзюпері глибоким гуманістичним змістом. Пафос її в тому, що письменник оспівав у професії пілота насамперед людську працю.

Ця властивість світогляду зумовлює ряд стилістичних явищ його прози. Романтика польотів розкривається в образах, тісно пов’язаних з людською працею, речами та явищами повсякденного життя. Пілот — такий же трудівник, як хлібороб, і, шукаючи найкоротшого шляху до образного розкриття цієї думки, письменник сміливо з’єднує в метафорі такі віддалені поняття, як «літати» і «орати» (labourer), «піднімати цілину» (défricher): «Ainsi Mermoz avait défriché les sables, la montagne la nuit et la mer» («Ось так Мермоз зорав цілину пісків, гір, ночі й моря». Переклад наш. — Л. В.).

Перекладача явно лякає незвичність таких метафор, і, по можливості, він їх уникає, руйнуючи зміст та динамічний характер мислення письменника: «Так Мермо» скоряв піски й гори, ніч і море». Фраза патетична, та пілот — вже не трудівник, а гордовитий приборкувач стихій, образ позбавлений людяної теплоти. Перекладач дещо змінив і синтаксичну будову фрази. У Сент-Екзюпері чотири однорідних члени з’єднані інтонацією переліку, її монотонність, паузи створюють звуковий; образ, що викликає уяву про труднощі, тяжку працю пілота. У перекладі однорідні члени поділені на пари, і звуковий образ стає зовсім іншим: у ньому — заокругленість, завершеність інтонації, створюється уява про щось легке, невимушене, що не потребує зусиль. Так незначні зміни у стилі приводять до серйозних зрушень у змісті. За свідченням біографів, Сент-Екзюпері працював над мовою як ювелір; наприклад, більше як 30 разів переробляв перше речення з розділу «Літак і планета», десятки разів правив коректурні аркуші своїх книг, йому, як і Флоберу чи Толстому, були властиві невтомні пошуки єдиного, найбільш влучного слова. Навіть коми в нього — як ноти, і треба дуже обережно з ними поводитися, щоб не порушити мелодії цілого.

Не відчув перекладач людяного підтексту і в заголовку кращого твору Сент-Екзюпері, який українською мовою дістав назву «Планета людей». Але письменник називає свою книгу не «Planète des hommes», а саме «Terre des hommes» — «Земля людей». Заголовок «Планета людей» має більш патетичне звучання, відтінок якогось космічного узагальнення, а натомість втрачає ледь відчутну, але таку характерну «сент-ексівську» теплоту. Зі словом «планета» виникає уявлення про далекі, невідомі, необжиті небесні тіла, про щось неосяжне та абстрактне. Слово «земля» створює зовсім інше коло асоціацій; це й планета, земна куля, але водночас щось незмірно ближче — земля трудівника, земля життєдайна, рідна земля. Письменника цікавить у навколишньому світі все, що стосується людського життя, скрізь він шукає присутності людини, а де її немає — там «порожньо і мертво». Отже, в назві «Земля людей» — концепція письменника, а йому властиве контрастне зображення усього живого, людського і того, що знаходиться на протилежному полюсі: безплідної пустині, ворожих, руйнівних сил природи тощо. Це протиставлення часто виражається стилістичними засобами, які не завше збережені у перекладі.

„Ainsi, en plein désert, sur l’écerce nue de la planète, dans un isolement des premières années du monde, nous avons bâti un village d’hommes”.

Холодна тональність першої частини «en plein désert», «l’écorce nue», «un isolement des premières années», узагальнене поняття planète замість «земля» — все це не випадковість. Створюється різкий контраст, що підкреслює емоційний зміст другої частини фрази — «nous avons bâti un village d’hommes», яка складається з конкретних понять, близьких до повсякденного людського життя. Так, village (село) створює у читача певний ланцюжок асоціацій, зв’язаних з життям та працею трудівників землі. Це слово доречне і тому, що входить у систему художніх образів письменника, в якого пілоти часто порівнюються з селянами, женцями, ковалями тощо. Слово «село» стає логічним центром фрази, в ньому закладений найважливіший її зміст — теплота людського спілкування. Тому даремно в перекладі не збереглося це слово, замість нього вживається «поселення» (фр. colonie), а слово bâtir (будувати) перекладається урочисто — «зводити». Перекладач не замислився над контрастною стилістичною побудовою фрази, де протиставляється живе людське тепло і пустинні, необжиті простори. У перекладі: «Так посеред пустелі, на голій корі планети, самотні, ніби в прадавні часи, ми звели людське поселення», — відчувається турбота про стилістичну однорідність, обидві частини фрази передані в однаковому, дещо абстрактному плані, але властивості стилю першоджерела втрачено.

Письменникові не притаманне статичне споглядання, він сприймає світ у різноманітних зв’язках і змінах, у безперервному русі. Саме тому у прозі Сент-Екзюпері дуже мало епітетів, що фіксують якусь сталу властивість речей, явищ, тощо. У перекладі, навпаки, з’являється значна кількість епітетів, яких немае у тексті оригіналу. Це тільки ускладнює мову, до того ж подекуди ці епітети невдалі за змістом: «Ялова пустеля», «горбаті горби», «безмінне тіло», «усежеруща любов»; (un grand amour — «велика любов»).

Дуже важливо зберегти «ключові слова» цієї прози — поетичні образи й категорії мислення Сент-Екзюпері, серед яких найбільш значним є слово «серце». У цьому образі-терміні кристалізується все найлюдяніше, це емоційний еквівалент ніжності, любові, приязні, символ усіх життєвих сил. І ще одна властивість: саме серцем пізнає людина у Сент-Екзюпері всю сутність навколишнього світу. Слово «серце» займає важливе місце в поетичній термінології письменника, бо в центрі його уваги морально-філософські проблеми, пов’язані з духовним життям людини, і розв’язати ці проблеми він намагається не в соціальному, а в емоціональному плані.

У творі «Земля людей» є розділ, що змальовує один з трагічних випадків у житті автора, коли йому відкривається справжній зміст потаємних явищ, які можна «пізнати лише серцем»: „Le désert? Il m’a été donné de l’aborder un jour par le coeur”. Переклад цього речення неправильний: «Пустеля? Якось мені вдалось зазирнути в її серце». У Сент-Екзюпері йдеться не про «серце пустелі», а про важливий момент світосприймання — здатність збагнути серцем глибоку сутність явищ життя. Вмираючи від спраги серед пекучих пісків, герой серцем, усім своїм єством відчув нерозривний зв’язок з Людством, відповідальність за його долю, велич призначення людини на землі. Саме це найголовніше у сьомому розділі, задля цього і згадує Сент-Екзюпері свою трагічну аварію в пустині. Щоб зберегти справжній зміст, переклад мав бути хоча б такий: «Пустеля? Серцем довелось мені одного разу її зрозуміти». Перекладач не відчув цієї думки і, можливо, помічаючи розбіжність з оригіналом, підсилив свій варіант перекладу, замінивши назву сьомого розділу «У центрі пустелі», «Au centre du désert» на іншу — «У серці пустелі».

Порівняння наведеної фрази та її перекладу дає змогу зробити ще й інші спостереження, суттєві для стилю Сент-Екзюпері. Письменник надавав великого значення синтаксичному оформленню своїх думок, він вважав, що «синтаксичний розвиток фрази має відповідати рухові думки». Його мова динамічна, повноголоса, бо логічний зміст завжди знаходить вияв і в ритмічному та синтаксичному членуванні. У даному випадку найважливіше слово, центр думки — coeur (серце). І саме воно найбільш наголошене. Сент-Екзюпері застосовує невластивий для французької прози порядок слів: переносить обставину un jour у середину речення і відокремлює таким чином слово coeur у кінці, де воно акцентується ритмічним наголосом. У перекладі: «Пустеля? Якось мені довелось зазирнути в її серце» — реконструкція прямого порядку слів, і тональність фрази стала нейтральною, позбавленою будь-яких акцентів.

У французькій мові найбільш наголошеним є кінець фрази, українські засоби акцентування дещо відрізняються, та порядок слів і тут відіграє неабияку роль. Коли у перекладі залишити непрямий порядок слів, здійснивши й деякі інші операції, властиві українській мові, дістанемо речення, де логіка думки підкреслюється фразовим наголосом: «Пустиня? Серцем довелось мені одного разу її зрозуміти».

Подекуди перекладач намагається дати більш детальний опис, примножує число підрядних речень, означень, що призводить до втрати чіткої синтаксичної конструкції: «Подолавши піски, він викликав на двобій гори, вивишені в небо шпилі, що на них мають за вітром снігові запинала, і передгрозову млу, що гасить усі земні барви, і повітряні потоки, що рвуться назустріч між двох сторчових кам’яних стін так люто, ніби зачинаєш бійку на ножах».

У Сент-Екзюпері фраза значно економніша. Вона побудована на повторенні однорідних додатків. Ритмічні групи, на які членується фраза, невеликі за кількістю складів: „Après le sable, Mermoz affronta la montagne, ces pics qui, dans le vent, lâchent leur écharpe de neige, ce pâlissement des choses avant l’orage, ces remous si durs qui, subis entre deux murailles de rocs, obligent le pilote à une sorte de lutte au couteau”. «За пісками Мермоз викликав на двобій гори, ті шпилі, що спускають за вітром снігові вуалі, той присмерк перед бурею, ті люті вихори між стінами двох скель, що змушують пілота боротись, одчайдушно, як на ножах» (Л. В.).

Порівнюючи текст перекладу й оригіналу, можна пересвідчитись, що зберегти стиль письменника означає не тільки вдало відтворити ті чи інші тропи, а й вірно відчути живе биття авторської думки, втілити в мові її конструктивні особливості. Так, проза Сент-Екзюпері насичена дієсловами, що відповідає динамічній манері розповіді, відбиває в слові одну з особливостей ідейної позиції письменника — концепцію дії. У перекладі нерідко відбувається підміна дієслів різними зворотами, — тоді мова стає млява, монотонна. «La chaleur monte, et, avec elle, naissent les mirages». Тут дієслова втілюють той рух, що міститься у внутрішньому змісті фрази, а поетичний ритм її створюється непрямим порядком слів. У перекладі: «Спека дужчає, породжуючи міражі» —дієприслівниковий зворот створює монотонність, невиразність, обертається прозаїзмом. Крім того, утворюється немилозвучний збіг приголосних: жч, дж, ж — фраза «дзижчить». А цього можна було б уникнути. Якщо залишити дієслівний характер фрази і непрямий порядок слів, зберігаються її стилістичні якості та смислові відтінки.

Іноді перекладач сам додає дієприкметникові звороти, яких немає у французькому тексті, і мова перекладу стає більш ускладненою, багатослівною, а зміст від цього не виграє. Наприклад, зайвий дієприкметниковий зворот у такому реченні: «Пісок покритий тонким шаром блискучих чорних камінців, обточених як рінь». Місцями дієприслівникові звороти порушують милозвучність, наприклад «тішачися своїми успіхами» — вимовити нелегко.

Сент-Екзюпері ощадливий у висловленні своїх думок, його фраза розрахована на активне сприймання, здебільшого лаконічна, вона фіксує найбільш загальні, часом лише зовнішні деталі, створює динамічну манеру розповіді. „Je fais des grands efforts pour apercevoir quelque chose et ne point tamponner un mât de navire”. («Роблю величезні зусилля щось побачити та не наскочити на корабельну щоглу». — Л. В.) У перекладі — велемовність, зайві розмовні звороти, що знижують суворий тон розповіді: «Хоч як натужую зір, нічого в цій кваші не видно, ще чого доброго наскочиш на якусь щоглу».

Розмовний колорит, який широко застосовує перекладач, нерідко знижує ліричність розповіді. «Tout est si bizarre en haute montage... Et quels nuages!..» («Усе таке дивовижне на верховині... А які хмари!..» — Л. В.). У цьому уривку дуже характерна для Сент-Екзюпері зміна інтонації: спочатку замисленість і раптом — спалах яскравого враження. Думка лаконічна, та завдяки емоціональному наснаженню створюється ліричний підтекст. У перекладі зовсім інше: «Що там тільки коїться, у тих горах! А які мостились хмари!». Зайва багатослівність, розмовний колорит, бадьорий захват, — і властивості авторського стилю втрачені.

Часом перекладач, навпаки, ущільнює синтаксичну будову тексту. Наприклад, відбувається скорочення характерних для стилю Сен-Екзюпері повторень, пов’язаних з експресивністю мислення письменника, в якому струнка логіка поєднується з емоційністю. Повторення ці мають виразні функції, вони наголошують основну думку, надають прозі ритмічності, поетичного настрою: «Je ne hairais rein autant, en ce moment-ci, qu’une effusion sentimentale. J’ai un extrême besoin de considérer que tout est simple. II est simple de naître. Et simple de grandir. Et simple de mourir de soif». («Більш за все в цей момент я зневажав би сентиментальне розчулення. В мене незмірна потреба вважати, що все природньо. Природньо народитись. І природньо вирости. І природньо вмерти від спраги». — Л. В.).

Змальовуючи трагічний стан пілотів, приречених на загибель, письменник утверджує мужність перед лицем смерті, відкидаючи саму думку про передсмертні муки, приниження і страх. Мужня впевненість, що все природньо, все, як завжди, звичайно, — основна думка уривка, що відтворює героїчні риси образу людини у Сент-Екзюпері. Думка виражена рельєфно, бо цьому сприяє повторюваність слова «природньо». Крім того, повторення уповільнює мову і спиняє увагу на контрастному змісті слів «народитися — вмерти», «наголошує їх, робить більш вагомими. У перекладача картина інша: «Ото ще тут тільки розчулюватися! Не бажаю знати ніяких почуттів, усе просто, дуже просто. І родитися. І вирости. І вмерти зі спраги».

Перекладач скорочує вислів, надає йому грубуватого характеру, і вся стриманість, переконливість і сувора трагічність думки письменника зникає. У перекладі — скоріше легковажне хизування безстрашністю. Замість образу мужньої, вольової людини — образ хвалька з великими претензіями. Цій уяві про легковажність сприяють і майже «танцювальний» ритм повторення «усе просто, дуже просто».

Подібне викривлення авторської думки спостерігаємо і в іншому епізоді: «У передсмертну муку я вірю лише наполовину... Якось я застряг у кабіні літака, що тонув, і я думав — загинув, але не дуже цим журився». Знову в перекладі — безжурне ставлення до життя, якась бравада й тільки, а тим часом письменник мав на увазі зовсім інше: «...я йшов на дно в кабіні літака, але не відчув жаху смерті». В оригіналі вжите слово souffrir (страждати, відчувати біль), але далі йдеться про страх смерті: «cette angoisse devant la mort».

Сент-Екзюпері був переконаний, що справді людське — саме у силі волі, бо відчув це у власному житті — професія пілота не раз зводила його віч-на-віч зі смертю. Шкода, що перекладач не прочитав глибоко цю авторську думку, адже вона важлива: Сент-Екзюпері захищає велич людини всупереч тим, хто хоче зобразити людину слабкою, пригніченою підсвідомим страхом смерті.

Мова перекладу барвиста й соковита, містить багато слів діалектних, розмовно-просторічних, слів рідкісних за вживанням. І ця барвистість часом заважає, бо не властива стилю Сент-Екзюпері, знижує його ліричність. Цілком слушно С. Єрмоленко у статті «Хоч гірше — аби інше» відзначала всю штучність і недоречність використання діалектних елементів саме у перекладі Сент-Екзюпері.

Наведені приклади свідчать, що довільне ставлення перекладача до стилю письменника породжує стилістичну строкатість, руйнує художні закономірності образної системи твору. Порушивши структуру поетичного мислення письменника, перекладач вбиває саму душу художнього твору, руйнує всю його єдність. Його переклад відтворює лише смислову інформацію, яка міститься в оригіналі. Щоб глибоко розкрити світ художніх образів, перекладач повинен бути не тільки досвідченим лінгвістом, йому необхідно володіти кругозором і тонким чуттям літературознавця.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1971. – № 8. – С. 60-65.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также