Крила людини
Дмитро Павличко
І.
«Високий на зріст (метр вісімдесят чотири). Широкі плечі, набагато ширші за стегна, ніби на єгипетських малюнках, на яких плечі зображуються анфас, а вся фігура в профіль. Добре виліплена, велика, кругла голова. Він уже лисуватий; гарне високе чоло, важкі повіки, з-під яких задумливо дивляться чорні очі. Короткий, ледь задертий ніс... У правому кутику вуст невеличкий шрам — слід давньої аварії (в дитинстві він упав з велосипеда). Він доброзичливо посміхається, і від цього на щоках у нього ямочки...» Так малює Антуана де Сент-Екзюпері його друг, лікар Жорж Пелісьє. Цей портрет цінніший за будь-яку фотографію Сент-Екзюпері. Тут не заретушовано слід його першої аварії і, виявляється, вона була в дитинстві!
Хто знає, можливо, то була так само його перша перемога над собою. В характері дорослої людини завжди домінує певна ознака її дитинства. Легендарного французького пілота Антуана де Сент-Екзюпері треба уявляти собі передовсім як безстрашну людину. Безстрашну тільки в одному розумінні — він умів перемагати страх і, мабуть, навчився це робити змалку. Героїзм був так глибоко притаманний Екзюпері, що вже не викликав подиву в людей, які знали особисто цього чоловіка. «Ми звикли до того, що він герой, — пише про Екзюпері його товариш, французький письменник Леон Верт, — так звикаєш до того, що людина блондин чи брюнет».
Погляд на обличчя й постать Екзюпері перед знайомством із його внутрішнім світом видавався нам необхідним ще й із такої причини. Головним героєм книжок Екзюпері є їх автор, але там ви не знайдете його портретної характеристики. Манера його письменницької оповіді, часто близька до філософських розмірковувань, не відповідає правилам класичної літератури — скрупульозно матеріалізувати образ людини. Екзюпері володіє мистецтвом створювати насамперед духовні образи людей. Разом з тим пластика його письма — особливо в описах неба, в живому схоплюванні льотчицьких вражень — має всі прикмети правдивої поезії; вона ніби вимагає наявності в його творах конкретних людських облич з їх принадливими і незбагненними таємницями. Особливо хочеться бачити обличчя самого Сент-Екзюпері. Той, кого любиш за духовні прикмети, справляє тобі зовнішністю велику радість.
Антуан де Сент-Екзюпері був письменником і льотчиком, але рідко коли відчував незручності життя, поділеного двома завданнями, двома фаховими специфіками: єдність літератури й авіації в його особі була така ж, як єдність його тіла й крові. Проте душею Екзюпері була філософія. Він був, отже, насамперед мислителем, який виріс на помножуванні досвіду й знань авіатора з інтуїцією і благородством поета.
Приклад Екзюпері показує, що земля і небо ідеально поєднуються в людині. Між найважчим інтелектуальним заняттям, яким є письменницька робота, і найпоетичнішим ремеслом, яким є праця льотчика, існує глибока спорідненість. Екзюпері не тільки феномен поєднання цих професій, але й живий закон їхньої гармонійної сумісності і взаємозалежності. Авжеж, авіація це — правнучка поезії. Людина ніколи не змогла б літати, не уявляючи себе птахом, не переживаючи протягом віків поетичного жадання крил.
Думаючи про Екзюпері, можна по-новому зрозуміти поетів, які в доавіаційні епохи, відчували потребу літання як певну духовну потребу і піднімалися над землею на уявних крилах. Вони прагнули і прагнуть сьогодні осмислити життя людини і суспільства в тих зв’язках, які можуть відкритися лише для високого узагальнюючого погляду.
Екзюпері був щасливою людиною тому, що він мав справжні крила. А ще більше тому, що він побачив у залізних крилах людини вищу, поетичну, духовну призначеність. Він додав до їх могутності силу своїх метафоричних крил. «Так, звичайно, — пише він у «Планеті людей», — літак — машина, але при цьому яке ж знаряддя пізнання. Це він відкрив нам істинне обличчя землі. Справді, дороги віками нас ошукували. Ми були як та цариця, що забажала відвідати своїх підданців і поглянути, чи вони задоволені її урядуванням. Щоб обдурити її, лукаві царедворці розставили уподовж дороги веселі декорації та найняли статистів танцювати. Окрім цієї тоненької ниточки, найясніша пані нічого не побачила у своєму царстві і не дізналася, що на безкраїх рівнинах люди вмирають з голоду і проклинають її. Так і ми брели звивистими шляхами. Вони ж обходять стороною безплодні грунти, скелі та піски. Вірою і правдою слугуючи людині, вони біжать від джерела до джерела... Ми вірили, що планета наша волога й м’яка. А потім наш зір погострішав, і ми зробили жорстоке відкриття. Літак навчив нас рухатись по прямій...»
Принагідно відзначимо, що в метафорах Екзюпері часто пов’язуються речі, які, на перший погляд, нічого спільного не мають. Людство, ошукане наземними дорогами, і Катерина II, обдурена бутафорією потьомкінського села. Подібні образи заряджені колосальною естетичною енергією — їх можна б назвати атомною асоціативністю, вони є неодмінною ознакою великого таланту.
Отже, «літак... таке саме знаряддя, як плуг». З літака Екзюпері побачив, що люди живуть «на припоні в криниць... прив’язані, наче пуповиною, до черева землі». Але справжнє відкриття він робить не тоді, коли порівнює літак з плугом, цебто коли находить йому місце в науковому пізнанні світу, а тоді, коли бачить, як «літак допомагає знову здобути істину, що нею живе хлібороб». Це істина духовна, вона може мати тисячі формулювань, але суть її одна — щастя людини в праці і в поєднанні з природою.
Літературна творчість Екзюпері не вкладається в заздалегідь наготовані жанрові чи тематичні рамки. Його книжки, за винятком «Маленького принца» й незавершеної, знаної нам лише в уривках «Цитаделі», — це, фактично, нариси, де нема незадокументованих подій, нема вигаданих героїв, у більшості випадків нема навіть вигаданих імен. А проте ці книжки сприймаються як епос, необтяжений і непринижений жодною ліліпутячою ідеєю надто локального чи суперліричного плану. Темою книжок Екзюпері були пошуки обірваних зв’язків людини з людством і, власне, тлумачення цих зв’язків як суті людської духовності, відкриття об’єднуючої сили людей в їх ремеслах, тобто в праці, боротьба проти фашизму як проти головної загрози «людській субстанції» і, нарешті, війна проти духовної самотності і її джерела — грубого житейського практицизму, який може перетворити людину на робота.
Щоб зрозуміти його етичні та естетичні засади, його в істоті своїй прогресивні здорові, оригінальні концепції, треба знати їх виникнення, а для цього необхідно якийсь час іти за позначеною тут пунктирно життєвою лінією цієї великої людини
ІІ.
Антуан де Сент-Екзюпері народився 29 червня 1900 року в Ліоні, в графській родині. Рід Сент-Екзюпері старовинний, предки Антуана були воїнами й магнатами, історичні писання згадують про них з 1235 року. Проте батько Антуанів уже нічого не мав, крім титулу, і заробляв на прожиття чиновницькою працею. Він помер, коли Антуанові було чотири роки. Тоді під опіку матері перейшло п’ятеро малят (Антуан був третьою дитиною), і ця мудра, благородна, героїчна жінка виховала їх відповідно до прикмет своєї вдачі. Вона прищепила дітям — особливо це прийнялося в душі майбутнього автора «Маленького принца» — чесність, розуміння краси і потяг до незалежності в мислях і діях. Вона походила з багатого провансальського роду, отже — дитинство Антуана минало в її сільських сімейних маєтностях, у середньовічних оселях — замках її тіток. То було вчароване розкішною природою Провансу і таємничістю стародавніх будівель, безтурботне дитинство пещеного, але розумного сина. Не знаємо, чи мати мимоволі вирізняла його з-поміж своїх дітей, скоріше всього — ні. Проте він виділяє її з-поміж усіх людей любов’ю, яка росла разом з ним і яку не назвеш просто синівською. Так люблять свою чадію, свій ідеал, своє духовне божество.
В 1914-1917 роках разом з братом Франсуа він учиться у Швейцарії, і мати щонеділі приїжджає до них. Далекою і нелегкою була ця дорога, але ніжний зв’язок між матір’ю і синами не сміє обірватися — вона прагне бачити їх, а вони трепетно чекають на неї. Незважаючи на те, що вона неодмінно приїжджає кожного тижня, сини посилають їй листи. Листування Антуана з матір’ю (воно не обривалося протягом усього мандрівного, невлаштованого, солдатського життя Сент-Екзюпері) відкриває сліпуче ядро, моральне начало його творчості. «Я вперше відчув безмежність не на літаку, не посеред моря, а на другому ліжку у вашій кімнаті. Захворіти було таким щастям! Грип давав право на безмежний океан... Я не дуже впевнений, що жив після того, як минуло дитинство». Так він пише до неї. Найреальнішою і найкращою дійсністю свого життя Сент-Екзюпері вважає дитинство. Він тужить за дитинством, як емігрант за батьківщиною, і, безперечно, з його ностальгії виникає образ Маленького принца.
Від матері Сент-Екзюпері успадковує мистецький дар, від неї ж він переймає шляхетність, яка зробила його дар сонячним, а його життя важким і неповторним. Любов до матері — не лише світло літературного таланту. Це почуття виказує в людському характері нашого героя дитячу безпосередність, невгаваюче захоплення дивом життя, а звідси й оптимізм, з яким цей чоловік, «позбираний» і «позшиваний» після чергової аварії, сідав знову за штурвал крилатої машини.
В ранній молодості, на етапі, коли закінчують загальну освіту, Сент-Екзюпері почувається невпевнено. Техніка чи мистецтво, математика чи поезія — він вагається в остаточному виборі. Він відчуває в своїй душі щось більше, ніж певний вузький нахил; його бачення свого майбутнього життя не вкладається в жодну професію. Змалку він має потяг до малювання, але малює найчастіше різні двигуни й машини, локомотиви й крилаті велосипеди. Тому спочатку вибирає математику — фах офіцера морського флоту. Це йому імпонує ще й з тих причин, що майже всі молоді аристократи Франції чинять так само. Коли ж він провалюється на вступних екзаменах у військово-морське училище, це його надто не засмучує. Архітектура, думає він, може поєднати гуманітарний і математичний струмені його натури. Більше року він вчиться в Академії Мистецтв на архітектурному факультеті, але відчуття помилки не покидає його. Воно загострюється і стає майже болісним, бо з-під колишнього замилування до малярства все чіткіше проступає тверде бажання писати. До Сент-Екзюпері приходить поетичне натхнення, в самому зародку якого повинна бути якась важлива ідея, підказана життям. Але життя Антуана поки що безбарвне і наче легковажне — воно не в силі підказати йому значущої думки. Інакше кажучи, воно неспроможне створити з нього письменника.
«Перед тим як писати, необхідно жити», — скаже Сент-Екзюпері потім, але вже тепер він прагне такого життя, яке дало б йому право і сміливість братися за перо.
Він не жде чуда, не покладається на долю, а творить її сам. Салони вищого товариства, які він відвідує, його товариші і паризькі родичі, люди привілейованих класів і традиціоналістського розумового успосіблення, небезпідставно видаються йому нецікавими, навіть нікчемними. Він зачитується книжками Достоєвського, Ніцше, Платона і починає розуміти, як далеко від «культури мислі» цих письменників стоїть облудлива «культура слова» людей з його оточення. Дещо пізніше він дасть їй таку характеристику: «Я не маю жодної поваги до цієї лжекультури, цієї манії шукати всілякі причини для вияву фальшивих емоцій, до цих збитих способів вираження почуття, чужих істинній допитливості, яка живить розум». У його душі наступає соціальна переорієнтація. В його бесідах звучить ненависть до безжурного тривання паразитуючої верхівки суспільства. Не обходиться без конфліктів і з найближчими людьми. «Для родичів, — звертається він до матері, — я залишився поверховою істотою, балакуном і жуїром. Оце вам я, котрий навіть серед задоволень шукає, чого б навчитися, і котрий не переносить трутнів із нічних кабаре, я, котрий в їх товаристві майже ніколи не відкриває рота, тому що гидує їх нікчемними розмовами... Я такий відмінний від того, чим би я міг бути». Марсель Міжо, один із найкращих його біографів, пише: «Коли через багато літ одну світську даму, яка знала Сент-Екзюпері в його двадцять років, попросили розповісти про нього, вона сказала: «Екзюпері? Та це ж був комуніст».
В 1921 році Сент-Екзюпері свідомо сходить з дороги, яка судилася йому як графському синові. Він покидає Париж, навчання в Академії Мистецтв, компанію витончених нероб і записується добровольцем у Страсбурзький авіаційний полк.
Це був найважливіший крок у житті Екзюпері. Правда, розквіт його особистості почався пізніше, аж у 1927 році, коли він приходить працювати на так звану Лінію і заприязнюється з Анрі Гійоме, Жаном Мермозом, Дід’є Дора та іншими видатними льотчиками і людьми Франції. Проте лише бунтарський акт Екзюпері в 1921 році приводить його на аеродром, де він запричащується насолодою льотного діла, вперше відчуває свободу ширяння в небі і щастя приземлення. Згодом ці чисто фізичні і прекрасні відчуття пілота виховуються суворістю і небезпеченством його професії і ніби переходять у духовні риси мислителя. Насолода льоту дає радощі розкованого мислення, а щастя чути під собою землю дає відчування життя в усій повноті, в усій його суперечливій і знадливій складності.
В армії Сент-Екзюпері служить рядовим солдатом. Він чистить картоплю, миє підлогу, натирає фюзеляжі літаків, застібає на льотчиках їх тепле взуття. Все це він приймає спокійно, навіть весело. Він мріє стати пілотом і для здійснення своєї мрії готовий на все. Він терпеливо зносить інтелектуальну ницість деяких офіцерів, тупоумство старшин і при цьому має можливість порівняти паризьких псевдоінтелігентів і страсбурзьких солдафонів. Різниця невелика. Сент-Екзюпері не допускають учитися літати на військових машинах. Він, служачи в авіації, змушений учитися льотній справі в приватників — льотчиків пасажирської лінії Париж — Бухарест, яка має свою посадочну смужку на військовому аеродромі біля Страсбурга. На навчання він випрошує в матері дві тисячі франків, хоч воно, може, коштувало й більше, зважаючи на те, що за рахунок учня ремонтувалися пошкоджені при неправильній посадці машини. Нарешті, він їде в Марокко, де має можливість скласти іспит на звання військового льотчика. Наприкінці 1922 року він уже лейтенант авіації. Здавалося, мета осягнена, головні труднощі життя позаду. Але весною 1923 року він розбивається під містечком Бурже. Лікарня, демобілізація. Він опиняється ніби знову при початку життя. Розбився не тільки він і його літак, розбилося й перше кохання. Дівчина, яку любить Антуан і яка любила його, відмовляється вийти заміж за нього. Небезпека його професії в почуттях цієї панночки виявилася сильнішою за любов.
Екзюпері переживає важкі часи матеріальної скрути, неприємних докорів і самотності. Він працює на черепичному заводі, потім добуває посаду агента розпродажі вантажних автомашин, але тепер жодна робота не дає душевної розради.
Проте Екзюпері не повертається до «своїх». Його розрив із панівним класом Франції поглиблюється. Весь вільний час він віддає книжкам і літературній творчості. В ньому утверджується віра в своє письменницьке покликання, хоч до публікації його першого оповідання «Льотчик» було ще три роки.
У 1926 році Екзюпері приходить працювати на Лінію, тобто в цивільну авіацію, яка перевозила пошту, а зрідка й пасажирів із Тулузи через Касабланку в Дакар. Жити без авіації він не може. Там збираються сміливі і, значить, благородні люди, готові пожертвувати життям для прогресу. Там, вирішує він, перед мислителем — простір, перед письменником — цілина. Екзюпері не помилився. Робота на Лінії, дружба з льотчиками, в якій ціниться передовсім діло, а не балаканина, майже двохрічне перебування в Кап-Джубі, іспанському гарнізоні, розташованому на межі Сахари й Атлантики, зіткнення з пустелею і непокірними арабськими племенами — усе це справді дає основу для таких творів, як «Пошта — на Південь», «Планета людей», і взагалі спричиняється до остаточного вироблення характеру і творчого профілю Екзюпері.
Все наступне життя Екзюпері відбите в його книжках. Якщо «Пошта — на Південь» (1929) і «Нічний політ» (1930), хоч і прозоро, та все ж таки зашифровують деякі риси автора в образах Берніса і Рів’єра, то в «Планеті людей» (1939), «Військовому льотчику» (1942), а також у блискучому памфлеті «Лист до заложника» (1943) його «я» виступає відкрито. Від книжки до книжки зростає майстерність і духовне багатство Екзюпері. Проте живеться йому все важче і важче.
За «Нічний політ», написаний у Буенос-Айресі, де Сент-Екзюпері був директором аргентінської ділянки французької авіалінії, т. зв. «Аеропосталю», його фактично виганяють з роботи. Компанії не сподобалася правда цієї книжки, висока ідея самопосвяти льотчиків, яка проповідується тут разом з поетизацією сильної волі їх керівника.
Щоб якось полагодити свої фінансові справи, Сент-Екзюпері пише кіносценарії і статті. В ролі кореспондента на короткий час він приїжджає в Радянський Союз (1935 p.). В цій же ролі він їде в Іспанію саме тоді, коли там ішла війна між республіканцями і фашистами. Безперечно, ці поїздки впливають на політичний світогляд Екзюпері, і відгомін його радянських та іспанських вражень пролунає ще в найкращих словах його листів і «Військового льотчика».
Щоб унезалежнитися фінансово від газет і кіностудій і — що головніше — повернути собі творчу снагу, яка приходила до нього в бентежній напрузі пілотажу і разом з лоскітною хвилею життя після приземлення, тобто тоді, коли він діяв, Екзюпері двічі пробує встановити світовий рекорд затяжних і фантастичних, як на той час, перельотів. Перший раз — грудень 1935 року — він вилітає з Парижа в Сайгон і зазнає аварії в Лівійській пустелі. Ця подія лягла в основу книжки «Планета людей». Другий раз — лютий 1938 року — він вирушає за маршрутом Нью-Йорк — Вогненна Земля і розбивається при зльоті у Гватемалі. З усіх падінь Екзюпері це було найкривавіше. Проломи черепа, поломи челюсті і ключиці. Після цього він орудував нормально тільки правою рукою — ліве плече його назавжди скував анкілоз.
Напередодні війни Екзюпері кілька разів одвідує Німеччину. «Тип людини, який ви створюєте, не цікавить мене», — каже він своєму гідові Отто Абецу, який пізніше був гауляйтером окупованої Франції. «У світі, де запанував би Гітлер, для мене місця нема», — сказав він своїм землякам, повернувшись додому.
Поїздки в Німеччину диктувалися скоріше за все бажанням глянути в лице ворогові. Екзюпері знає, — він це бачить, — що фашисти готуються до війни і, можливо, в льотних школах, які вони йому демонструють як асові французької авіації, він шукає сталевих очей свого майбутнього вбивці...
Вибухає війна, і Сент-Екзюпері, всупереч рішенню медичної комісії, яка визнала його непридатним до військової служби, опиняється на фронті. Він — офіцер розвідувальної авіагрупи 2-33, яку і прославить потім у «Військовому льотчику». «Мені сотні разів говорили: «Погодьтеся на таке-то призначення. Там ваше справжнє місце. Ви там будете корисніші, як в ескадрильї. Вишколити льотчиків можна тисячі...» Чому ці доводи видавалися мені непереконливими, хоч я не мав чим заперечувати?.. Ремесло свідка мене не влаштовувало ніколи. Хто я такий, якщо не беру участі? Щоб існувати, мені потрібно брати участь».
Екзюпері воює доостанку — він один з небагатьох льотчиків групи 2-33, які залишилися в живих. З 1940 по 1943 рік Екзюпері перебуває в Америці, головним чином в Нью-Йорку. Там він пише «Військового льотчика» і «Маленького принца».
В 1943 році він повертається в ескадрилью 2-33, яка стаціонує в Алжірі. Проте незабаром його звільняють у запас. Причиною була одна невдала посадка. Йому всього сорок три роки, але він уже застарів для польотів на американських «лайтнінгах». Звільнення з армії він переживає як трагедію. Він мріє написати нову книжку про війну, але, щоб йому повірили. Екзюпері повинен, як завжди, бути героєм цієї книжки. До трагедії зі службою додається ще одна прикрість — беруть під арешт «Військового льотчика». Чиновники французького уряду, який поки що перебуває в Алжірі, вважають, що ця книжка викривляє історію. Можливо, це була помста за те, що, будучи в Америці, Сент-Екзюпері не приєднався до руху, очоленого генералом де Голлем.
Так чи інакше, письменник, воїн Франції Антуан де Сент-Екзюпері саме в той час, коли вона особливо потребувала його слова і геройства, був позбавлений можливості діяти. Звичайно, він міг писати і він писав. Але найстрашніша несправедливість, яку можна заподіяти письменникові, заборонивши його книжку, вела його в печальні роздуми і, цілком можливо, привела в розпачливу байдужість, із якої нема вороття.
Він добивається спеціального дозволу на декілька польотів. Перебуваючи в небі, він відчуває душевну полегкість, але повернення на землю тепер уже не обіцяє радості і натхнення. «Фабрика ненависті, зневаги і бруду, яку вони називають відродженням... мені на неї наплювати... я зовсім чистий душею...» Так реагує він на зневагу, що нею, з вини офіційних кіл, оточене його ім’я. Він передчуває смерть і готується до неї. Він пише на звороті льотної картки свій тестамент. Він пише до матері листа, в якому просить, щоб вона його поцілувала... 31 липня 1944 року Екзюпері піднімається в дев’ятий «дозволений» — і це мав бути його останній бойовий політ — але не повертається на базу. Він загинув, але жодних слідів його смерті не виявлено ніколи. Він летів над рідними місцями і зник навіки в небі свого дитинства. Достоту так само, як Маленький принц, тіла якого не знайшли, бо «він повернувся на свою планету».
ІІІ.
Мабуть, найдивовижніше в житті Сент-Екзюпері це те, що він падає, розбивається, але по видужанню знов повертається до свого небесного ремесла. Літакові завдячує він своєю особливою радістю — радістю філософського мислення — але чи треба так дорого платити за неї? Хіба недостатньо однієї зустрічі зі смертю, щоб замислитися над споконвічними питаннями життя?
Восени 1940 року, переживавши як своє найбільше горе розгром Франції та бувши в стані душевного омертвіння, Екзюпері «відкриває» для себе коня і коляску. Не з літака і не з автомобіля, а з повільного воза бачить він дерева, траву, отару овець. Природа триває і непомітно працює. Письменник задумується над справдешністю її неквапливого життя і оживає сам! Враження з цієї пригоди він підсумовує так: «Мені здалося, що все життя я був дурнем».
Це вочевидь слова сумніву, який завжди виникає там, де є можливість іти різними шляхами до однієї мети. Але чи ж міг Екзюпері вибрати якусь іншу життєву дорогу, ніж ту, якою пройшов? Справа в тому, що його життя не тільки «годувало» його творчість, воно підкорялося етичним вимогам, які саме висувало в тій творчості.
«Треба змусити людей жити в постійному напруженні, життям, яке приносить страждання і радощі; це і є справжнє життя». Відповідно до цієї мислі, яку можна вважати вістрям ідеї «Нічного польоту», Екзюпері поводиться сам. Він живе так, як учить інших жити. В цьому, до речі, таємниця неймовірної популярності його книжок, популярності, якій можуть позаздрити винахідники найхимерніших пригодницьких і кримінальних сюжетів, автори любовних і сенсаційно-політичних бестселерів.
Екзюпері надзвичайно дорожить довір’ям людей до його слова. Його перший письменницький принцип — логічна нерозривність життя й літератури. Коли він проситься в армію, коли хоче брати участь у бойових операціях, то це не тільки тому, що «роль свідка» йому огидна. Він прагне такої діяльності, яка дає право бути потім суддею історії. «Мене можуть почути тільки в тому випадку, якщо я і мої друзі будемо ризикувати своїм життям за наше діло».
Власне з цих високогромадянських відносин життя і творчості Екзюпері постають усі його філософсько-мистецькі відкриття. Вже не раз писалося, що «Нічний політ» прославляє як щасливе зобов’язання людини труд і смерть во ім’я загальнолюдського блага. Це справді так. Екзюпері в цьому творі художньо окреслює мотив обов’язку як провідний рушій людяності. Але є в «Нічному польоті» глибший мотив: від якого виходять всі його думки, в тому числі і не нова, зрештою, думка про благородство громадянської самопожертви. Сент-Екзюпері ставить питання: «Людське життя дорожче над усе, але ми завжди чинимо так, нібито в світі існує щось ще цінніше, ніж людське життя... Але що?» Поступово головний персонаж «Нічного польоту» Рів’єр доходить до відповіді на цей суворий запит. Власне, відповіді шукає автор, який мало не щодня ризикує життям і хоче знати, задля чого він це робить. Як художник він іде навіть на певну схематизацію характерів цієї повісті, на прямолінійність у викладі, щоб тільки його філософський виграш був швидшим і яснішим. «Сама собою мета, можливо, нічого не оправдовує, але дія рятує нас від смерті». Ось відповідь. Бо ім’я цього порятунку, во ім’я дії, яка єсть безсмертям, людина віддає життя.
Сент-Екзюпері відкриває в благородному вчинку вияв одвічного людського потягу до безсмертя. Жага безсмертя викликала колись перед очима людей марева потойбічного світу. Вона творила релігії і спалювала душі фанатизмом. Багатьох західних письменників XX віку, оскільки вони втратили віру в бога і не здобулися на віру в людину, жага безсмертя надихнула на проповідь безглуздя, яке нібито закладене в людському існуванні. Це було, так би мовити, цілковите інтелектуальне знесилення від бажання подолати смерть. Так ось, жага безсмертя несподівано під пером Екзюпері повертається досі небаченою, людяною стороною. Тут перемога над смертю пов’язується з добром, яке людина повинна чинити для інших; людинолюбство диктується не почуванням, а думкою про те, що зберегти твоє життя може тільки життя інших, а пам’ять інших ти повинен засіяти зерном добра, якщо хочеш аби твоє насліддя не випололи, як бур’ян. Перемога над смертю — а така перемога для Екзюпері не мертва філософема, а художня реальність, підтверджена реальністю його власного життя — є водночас перемогою добра над злом, світла — над пітьмою, вільнолюбної і творчої мислі — над заскорузлістю традиції і заковами абсурду.
У «Військовому льотчику» Екзюпері знову застановлюється над питанням, що може бути дорожче за людське життя. «Вмирають лише за те, во ім’я чого живуть», — афористично, як завжди, відповідає він. До цього слід додати, йдучи за думками Екзюпері, що повноцінність життя визначається діянням во ім’я любові й поваги до людини і до народу, діяльністю, суть якої — самопожертва.
Крізь усі книжки Екзюпері проходить ідея неподільності всього людяного. Втрата зв’язків з іншими людьми означає випадання людини не з якогось там товариства, спілки, фахового об’єднання і т. п., а з тої вищої форми існування, яким є життя мислі. Інакше кажучи, — з духовної ідейної людської спільності.
Духовну єдність людей Екзюпері виводить од єдності всього живого, але на цьому він не зупиняється. Поза межами гуманного діяння немає і не може бути людської духовної спільності. Отже, щоб належати до цієї духовної незнищеності людства, мало бути просто людиною, необхідно підпорядкувати своє життя певним благородним зобов’язанням і виконувати їх. Гуманізм — це діяння і безсмертя, це — діяння, але не кожне людське зусилля може мати цю високу подвійну сутність. Тільки енергія доброти невмируща.
Розмишляючи над тим, що єсть людина і які шляхи лежать перед нею, Екзюпері користується найзагальнішими категоріями. Але він володіє рідкісним даром поєднувати абстрактне міркування з пластикою художнього бачення, легко переходити від роботи уяви до діяльності розуму. В умінні переплітати художнє письмо з філософським Екзюпері може рівнятися з найбільшими романістами. Прикладом є «Планета людей».
Як і в попередніх своїх творах, у «Планеті людей» Екзюпері шукає об’єднуючих людство істин. Як льотчик він побачив і збагнув, що люди залежні від природного середовища. В усвідомленні цієї залежності письменник розпізнає силу, здатну перетворювати ненависть на любов, обертати всі людські енергії в цілеспрямовану потужність добра.
Його проймає до глибини думка, що всі люди є жителями однієї планети, що всім людям потрібна вода й повітря, що вода й повітря не визнають кордону, що їх неможливо загарбати або зберігати лише для себе. Екзюпері створює образ води, одна краплина якої викрешує «зелену іскру стеблини» з піску, повертає надії і саме життя людині. Сьогодні цей образ повинен зворушувати і змушувати задуматися не тільки «Господарів пустель», але й мешканців міст, де навчилися вже поважати звичайну воду більше, аніж вино. Сьогодні все людство задумалося над тим, як рятувати таку дорогу природу від такої необхідної промисловості.
Одначе для того, щоб людство визволилося від ненависті, людям замало знати, що вони пасажири одного космічного корабля. Необхідно на кораблі завести порядки, які не принижували б нікого. До подібних міркувань прийде Екзюпері у «Військовому льотчику», після того, як він сам зіткнеться з фашизмом, як зрозуміє, що ненависть, одягнена в броню і зачумлена ідеологією всесвітнього панування, не піддається розумним намовам. Та поки що в «Планеті людей» Екзюпері зважує проблему, як дійти всім людям згоди та осягнути ідеал щастя. Він думає, що досить пастухові осмислити свою працю, і пастух стане щасливим. Це, одначе, правда тільки наполовину. З осмисленням своєї ролі переплітається осмислення ролі тих, що тебе оточують. З’являються диференційовані оцінки суспільних груп. Людина приходить до розуміння класової структури суспільства і, якщо та людина пастух, а не визискувач, то вона неодмінно прийде до активного невдоволення соціальною несправедливістю.
Хоч Екзюпері ніколи не закликав до бунту, тільки до збереження людяності, ніколи не студіював соціальних протиріч, а лише намагався збагнути взаємини особи і суспільства, одиниці і колективу, він постачає нам багато фактів, які засвідчують його демократичні погляди. Відома його похвала робочим людям, «яким життя відкривається в усій неприкритій наготі, тому що їм доводиться турбуватися про власне прохарчування, про те, щоб прогодувати дітей і дотягнути до наступної зарплати...» Цілком недвозначне його ставлення до французької буржуазії, до тих живих мерців, які в часи фашистської навали «покинули батьківщину й кинули напризволяще своїх близьких, аби тільки врятувати власний гріш».
І все-таки нехіть до аналізу соціально-політичних двигунів історії інколи приводила письменника на позиції абстрактного гуманізму, звідки він вирятовувався тільки завдяки своєму патріотизмові і ненависті до фашистської чуми. Найголовнішу ознаку людини — свободолюбство — абстрактний гуманізм тлумачить відірвано від соціальних і національних чинників. Екзюпері поступає так само, коли пише, наприклад, про нескореного мавра Муяна: «...Він боронить не свою волю — у пустелі людина завше вільна — і не скарби, видимі простим оком — у пустелі їх немає, він боронить своє внутрішнє царство». Що це таке «внутрішнє царство»? Хіба незалежна поведінка Муяна, його свідомість своєї гідності, його презирство до капітана Бонафу, який приїхав з Франції, щоб підкорити арабські землі, хіба все це не боротьба за свободу? Хіба «внутрішнє царство» Муяна палене якоюсь іншою жагою, крім бажання бути вільним у рідній пустелі, кожен оазис якої французькі та іспанські колонізатори обернули на опорні пункти своєї загарбницької політики? Це неправда, що «у пустелі людина завше вільна». Екзюпері сам описує життя Барка, раба маврів, якому він допомагає врятуватися з неволі, стати «людиною серед людей, відчути свій зв’язок з людьми». Сент-Екзюпері невдоволений рабством одиниці, і він робить усе, щоб вернути Баркові його батьківщину, його ім’я, його волю, але рабство цілих племен, рабство арабських народів він обходить мовчанням. Він визволяє одного, не думаючи про свободу багатьох. Власне, в цьому й полягає слабість його абстрактного гуманізму; піднесені ним свободи і духовна цінність окремої людини залишаються порожніми фразами, допоки не встановлена свобода і повага до духовної цінності племені, народу, людства.
Як далеко від філософії «внутрішнього царства» особи перебуває Екзюпері часів написання «Військового льотчика»! Тут знайдена діалектична залежність одиниці від суспільства і суспільства від одиниці. В образі собору Екзюпері передає свою ідею гармонії одиничного і суспільного, особистого і колективного. Тільки камені, організовані волею будівничого в цілість храму, мають певне духовне значення. «Я вірю, що культ окремих особистостей, — пише Екзюпері, — тягне за собою тільки смерть, тому що він хоче заснувати гармонію на подібності. Він підмінює єдність Суті тотожністю її частин. І він руйнує собор, щоб виставити рядком камені, з яких той собор складений. Тому я буду боротися з кожним, хто стане проголошувати перевагу якогось одного звичаю над іншими звичаями, якогось одного народу над іншими народами, однієї раси над іншими расами, якоїсь однієї думки над іншими думками».
Віра в людину і її духовність — віра, яка так відрізняє Екзюпері від моралістів такого типу, як скажімо молодий Альбер Камю, — дає авторові «Військового льотчика» громадянську силу, якою він прагне змобілізувати культуру Заходу, ослаблену суперечливими тенденціями та червоточиною індивідуалізму на бій проти фашизму. В людині він бачить щось, «що ніяк не поясниш, виходячи з матеріалів, з яких вона побудована». Камінь облагороджений тим, що входить у стіну будови, людина — тим, що входить, на основі свого гуманного діяння, у зв’язок з людством. Оцей зв’язок людини з людством набирає тепер все конкретнішого значення. Боротьба за свою Вітчизну, за саму віру в людину є, можливо, найблагороднішою формою того зв’язку.
Принципи дійового гуманізму, викладені у «Військовому льотчику», знаходять продовження і своєрідне художнє застосування в образах «Маленького принца». Ідеал міжлюдських взаємин, доводить письменник, може базуватися на простоті і безкорисливому поетичному світобаченні дитини. Вчитися в дітей жити — провідна думка цього твору. Але повернутися в дитинство неможливо, і неможливо в світі дорослих найти притулок людині з чесною і чистою, як у дитини, душею. Звідси береться смуток Маленького принца і його розпучливий спокій при відході з життя. Але воістину вражаючим є те, що навіть трагедію Маленького принца (свою власну трагедію) Сент-Екзюпері подає як заглиблення в думки про вічність. Більше того, він ніби заповідає тут, що людині необхідне відчуття вічності, що вона повинна, дивлячись на зорі і слухаючи їх дзвону, задумуватись над сенсом свого життя.
З другого боку — в «Маленькому принці», в цій казочці більше для академіків, аніж для дітей, багато побічних мотивів і другорядних ідейних струменів об’єднуються в один настрій, в одну думку, в одне бажання — бажання бачити серцем. А бачити серцем — означає бути в духовному контакті. Нестерпна самотність Маленького принца виявляє лиш те, що Сент-Екзюпері не приймає жодної самотності, як нормального людського стану.
«Єдина справжня розкіш — це розкіш людського спілкування». Ці слова Екзюпері виражають суть і результат його напружених пошуків джерела людяності. Здавалося б, що тут надзвичайного — це ж цілком очевидна річ: зв’язок між людьми необхідний, бо інакше люди обернуться в звірів. Та саме в очевидності правди Екзюпері, як, скажімо, в очевидності того факту, що яблуко, відірвавшись од галузки, падає на землю, схована загадка і сила закону. Екзюпері відкрив тайну очевидного і доказав творами своїми, що джерело людяності знаходиться в духовному єднанні людей. Як би ми не «рентгенізували» цю думку, шукаючи в ній хворобливої абстракційної порожнечі, вона виявиться здоровою, з напрочуд актуальним і конкретним спрямуванням. Адже в сучасному капіталістичному суспільстві духовна самотність є найбільшою трагедією людини. Глибоко закорінена в психіку, майже інстинктивна жадоба збагачення, вихована взаєминами визиску в імущих, страх перед матеріальними злигоднями, пов’язаними з приходом безробіття чи старості, з випадком хвороби чи каліцтва в бідніших — головні пружини поведінки, яка приводить до повного осамотнення. Захланність і страх народжуються одне з одного, множаться швидко, як мікроби, і проникають у саме повітря. Вони знищують або спотворюють побутові, родинні, товариські та всі інші міжлюдські стосунки. Людська духовність, яка вибудовується передовсім на вірі в суспільний ідеал, на почутті справедливості соціальної і національної, на пошані до митецьких вартостей, мусить занепадати. Ідеал індивідуального добробуту неспроможний піднятися з темних шлункових сфер у ясні сфери серця й розуму. В інтелектуальній порожняві пропадає навіть саме відчуття необхідності єднатися за допомогою ствердження чи заперечення тих чи інших духовних надбань. А коли людині в своїй матеріальній ненатлості втрачає ідейних друзів, то разом з ними губить саму здатність ідейно мислити. Вона перетворюється в егоїстичного споживача не тому, що нічого сама не робить, а тому, що не осмислює ні свого життя, ні своєї праці, ні своїх найпростіших душевних прагнень.
Сент-Екзюпері відчуває навколо себе пустельну, одноманітну, безплідну рівняву людських душ. Він писав про неї: «Пустеля не там, де її бачать. І Сахара насичень життям інтенсивнішим, ніж будь-яка столиця, а найвелелюдніше місто стає порожнім, коли розмагнічуються його основні життєві полюси». Магнетизм «життєвих полюсів» він пояснював як силу, що вдосконалює і розвиває людську душу.
В листі до одного американського генерала незадовго до смерті Екзюпері писав: «Отже, ми нарешті вільні. Нам обрубали ноги, руки, потім дали право вільне пересуватись. Але я ненавиджу цю епоху. Людина в ній при загальнім тоталітаризмі перетворюється в тиху, вимуштрувану, сумирну худобину. І це нам видають за моральний прогрес! Але куди ідуть Сполучені Штати і куди йдемо ми в цю епоху світового чиновництва? До людини-робота, до людини-мурашки, до людини, яка хитається від конвейєра системи Бедо до гри в карти. До людини вихолощеної, позбавленої творчої сили, нездатної навіть у селах створити новий танець, нову пісню. До людини, вигодуваної серійною, стандартною культурою, подібно до того, як худобу відгодовують сіном».
Екзюпері майже не вживав слова «відчуження», модного тепер на Заході, але він був запеклим ворогом апологетів філософії відчуження. Власне, вся його творчість більшою чи меншою мірою є своєрідним протестом не тільки проти життя європейських міщан, проти безмозкого існування егоїстичних споживачів, які, до речі, на очах письменника, ставали погноєм для фашистського будяччя, але й бунтом проти екзистенціалістської байдужості тих інтелектуалів, які, мов недозрілі курчата зі шкаралупи, не можуть видобутися на сонце із думки про свою смерть.
Екзюпері передбачав духовний занепад людини сучасного буржуазного суспільства. Він, воюючи проти фашизму, розумів, що людям замало дати свободу, їм потрібно дати спромогу виявляти оригінальність і шляхетність духу. Він говорив: «Я печалюся за своє покоління, яке повністю позбавлене людської субстанції, сприйнявши у вигляді духовної поживи тільки бари, математику і автомобілі Бюгатті. Моє покоління втягнене сьогодні в чисто стадну діяльність, яка характеризується своєю цілковитою безбарвністю».
Герої і мислі Екзюпері мають сьогодні таке ж виховне і бойове значення, як і тридцять-сорок років тому, коли вони народжувалися. Мабуть, означають вони тепер більше, бо історія підтвердила їх правильність. Для людей творчість Екзюпері є і повинна бути джерелом натхнення. Ми, що поставили собі за мету виховати в кожній людині громадянина, збудити в кожній людині не тільки цінителя, але й творця мистецтва, не можемо обійтися без книжок Екзюпері. Екзюпері багато разів ламав крила своїх літаків, але ні разу не зламалися його крила, крила людини, які він ніби склав у сторінках своїх книжок. Треба їх відкривати і треба знати, що залити сяйвом всю людську душу не може ні понікельоване сонце автомобільного колеса, ні навіть золоте сонце празникового хліба. Духовно зряча людина – це та, яка бачить сонце людяності і поклоняється йому.
Антуан де Сент-Екзюпері створив оптимістичну і глибоку систему поглядів, яка є цінністю людства. Інколи просто думається, що його творчість — це ніби якась трансплантація такого відчуття світу, яке могло народитися в новітніх суспільних умовах, на ґрунті багатющої французької філософської культури. В цьому немає нічого дивного. Адже її вистраждав не просто мешканець капіталістичного світу, а людина бентежного розуму і невсипущої діяльності, неповторний митець і філософ, який, хотів він цього чи ні, кожним своїм словом боровся за пріоритет ідеалу людини і суспільства.
Л-ра: Всесвіт. – 1972. – № 11. – С. 180-191.
Твори
Критика
