Що відбувається у темряві. Галина Кухаришин
Андрій воював уже шостий місяць, сказати, що втомився – не сказати нічого…
Зриви снарядів, свист куль, стогін, біль і кров, кров, кров… І жага… Жага перемоги… Сильна… заради неї готовий витерпіти все.
Ось і сьогодні, він щосили стиснув в загрубілих руках автомат, поправив каску і міцно притиснувся в окопі до холодної, мокрої землі. Розмерзле, липке болото, ніби, в’їлося в бушлат і вже добиралося до кісток, але Андрій і не відчував цього. Він ще міцніше втиснувся в задубілу землю, так міцно, ніби, злився з нею воєдино. І готовий за неї вмерти…
Снаряд розірвався зовсім близько, а потім ще один, і ще, і ще… І тиша… І темрява…
«Де я? Що зі мною? І чому так темо? Невже вбили? Мертвий?!» - Андрій не відчував нічого, тіла, мов би, й не було. Не було і світла в кінці тунелю, як інколи, описують відхід душі в потойбіччя .
«Не заслужив…» - подумав Андрій. «Та куди ж мені до раю… В пекло прямісінька дорога…»
Андрій за своє молоде життя «чудив» добряче. Не відмовляв собі ні в чому: і по курити, і випити, і до бійки завжди був перший. Батьки, поважні в місті люди, не раз «витягували» Андрія з поліції. Коли прийшов час йти на строкову службу в армію, батько сказав:
– Хай служить, може розуму набереться!
Мама плакала та перечити батькові не посміла. Служба Андрія не змінила, хіба, що став змужнілим, та ще більш задиркуватим. І, якщо чесно, то й на війну Андрій пішов на зло батькам… Єдина людина, яка мала на нього вплив – Орися. Любив її. Дуже… Хоча, й сам собі боявся в цьому признатися. Чомусь вважав себе одиноким вовком та коли бачив свою Орисю то з вовка перетворювався на маленьке собачатко готове лизати руки і покірно лежати біля ніг своєї господині…
Думки роїлися в голові Андрія безперестанку, а темрява була такою нестерпною, що хотілося вити.
«Якби ж я міг… Якби ж я міг повернути усе назад… Якби ж я міг… Я б витер твої сльози,мамо. Пробач мені, тату… Я був нестерпним сином… А Орися давно б уже була моєю дружиною… Якби ж я міг усе повернути…»
Андрію здавалося, що темрява вже настільки ввійшла у нього,що ще мить і навіть думки розчиняться в ній. І він розчиниться в тому чорному мороці, що затягує його в свої цупкі обійми… Ще мить…
І раптом він побачив її, свою Орисю… І світло, багато світла…Ні не в тунелі. Світло було скрізь.
– Орисю! – намагався крикнути Андрій, але він лише темрява… А може світло?...
– Що ти робиш, Орисю!...
А Орися розмовляла з Богом. Тримала в руках стареньку бабусину вервечку і молилася… Щиро, без пафосу, без нарікань, з вірою:
– Господи, Ісуси Христе, Сину Божий – помилуй його грішного…
І з кожним словом Орисі світло наближалося до Андрія. Спочатку воно торкнулося його чола, його рук, ніг, і повільно наповнило серце… І він побачив Його…
– Отче наш, Ти, що єси на небесах… – прошепотів Андрій …
Інколи, у темряві народжується життя…
