Що відбувається у темряві. Катерина Халецька. Маленькі поштовхи
— Привіт, мамо! Ви як?
— Та в нас світла нема, ось тато вирішив мені почитати вірші.
«Це мої батьки? Вірші», — промайнуло в голові, але запитала:
— і що ви читаєте?
— Єсеніна тато шукає, бо більше нікого не пам’ятає.
«ммм... Ехх», — незадоволено вирішила, що батьків вже не перевчити…
— А які є сучасні українські письменники? — донеслось крізь мої розчарування, яке тут же змінилось на здивування і слідом на радість, що можу поділитись знаннями, наповнити батьківський культурний запас нашим, українським.
Найкраще і найстрашніше ховаються в темряві, як добро і зло в казках. У дитинстві, коли темно, ми боїмося найменшої тіні, невідомо справжньої чи вигаданої нами, монстрів під ліжками і в шафах. Але коли дорослішаємо, то морок відкриває перед нами інші приховані сторони: романтичність при свічках, натхнення, яке переважно приходить ночами. Історії чи страшні, чи таємничі краще обговорюються в темряві, коли не спиться. А як тут спати, коли поруч друзі і стає неважливо, що дорослі наказали? тихенько можна і пошепотітись.
Ось так і творчість тримається прикрита мороком, як теплою ковдрочкою. Починаючи від того, коли муза навідується в гості до майстра, їй зручніше і проявлятися перед споживачами захищеною своєю накидкою. А українська творчість взагалі дуже скромно поводиться, адже донедавна нею взагалі мало хто цікавився, тож вона сховалася, тримтяче і боязко показуючись зараз лише під покровом темряви.
Тому, треба було обережно познайомити моїх батьків з мистецтвом. Спочатку літературою, оскільки від них пішов запит саме на таке, а потім і з піснями, та й з усім, у чому буде подальша потреба. Важко стриматись, аби не дати їм до прочитання все відразу, а то це може злякати.
— Костенко, Жадан, Іздрик… — відправила на знайомство у батьківський дім, та й докинула пару посилань на платформи з маловідомими авторами. Сподіваюся, такими маленькими поштовхами вийдуть із темряви наша сильна література і взагалі українська творчість.