Що відбувається у темряві. Валерій Хмелівський. Потойбіч або один день у мюнхені
Услід троянда часу тихо в’яне
(Пауль Целан)
Марієнплац...
Вже.
Пиво баварське...
Вже.
Нудьгую.
Друзі мої, завдячуючи кому я тут, впродовж дня задіяні на якомусь форумі. Кардіологів!
Всесвітньому!
Я не лікар.
Я поет. І я нудьгую...
Німецька моя?
Рівень сільської школи на Галичині. Щире здивування: цього цілком достатньо, щоб досить пристойно спілкуватися із обома портьє готелю, Катрін і Енке.
Симпатичні... Молоді... Комунікабельні. Але на службі.
Нудьгую.
Просвітлення!
Це ж тут, у Мюнхені, похований Степан Бандера!
Але де ж той цвинтар?
Енке...
З нею мені спілкуватися легше, ніж із Катрін. Порозуміємося. (Згадав, що могила німецькою – ґраб). Вперед!
– Кáффе? – приязно усміхаючись, запитує Енке.
– Найн, фрау, – відповідаю, склавши вказівні пальці хрестом. – Ґраб Степан Бандера, бітте...
– Вальдфрідгоф... – Енке задумалася, потім всміхнувшись, жестом запропонувала мені попити кави на терасі готельного ресторанчика, – Айн момент.
Який там... айн? (Подумалося).
Але... куди мені поспішати?
Кава парує... Від сигарети – змійкою дим...
А Енке вже несе роздруківку маршруту і пояснює: «Метробус фюнфундфюнфціхь , метробус фі-і-рундфюнфціхь, нойнундфюнфціхь мінутен»*.
Не година! Не приблизно! А точно: 59 хвилин! Ці-ка-во! Перевірю...
На виході з готелю, Енке, глянувши на монітор, пропонує взяти в дорогу готельну парасольку, бо за годину можливий невеликий реґен... дощ тобто.
Зайшовши в автобус, смакуючи подумки можливим відхиленням від графіку, вмикаю у смартфоні таймер зворотного відліку.
Всі сподівання мої марні: рівно за визначений час, за без однієї хвилини годину, залишаючи автобус, я потрапляю під мюнхенську мрячку, яка переростає в легенький тихий і теплий-теплий дощ... Дорогу до могили Степана Бандери мені показує Лариса... із Шепетівки, з якою познайомилися в автобусі, хвилин десять тому: «Нє надо через центральний вход, здєсь от угла, можно, тропіночкой. Я знаю... А ви точно нє націоналіст?»
– Та наче ні. Я поляк з діда-прадіда. Етнічний.
Єдиний білий хрест на кладовищі...
– Нєобично получаєтся: поляк і єврєйка ставят свєчу Бандерє... – констатує Лариса, здивовано, але якось світло усміхаючись.
– Так... Спілкуючись при тому російською. – сміюся і я, запалюючи вогник.
– Слава Україні!
– Гєроям слава! – відгукується миттєво Лариса. – Ми оба тєпєрь украінскіє націоналісти... І нє страшно совсем, оказиваєтся.
Я потойбіч звичного мені світу... Енке... 59 хвилин на дорогу... Дощ німецький за графіком... Лариса.
– От і спробуй, з їхнім орднунгом, змагатися з ними... – думка з'явилася сама. Від розпачу я знову засумував.
– Не сумуй! – підбадьорює мене мій внутрішній голос. – Ти ж поет! Який тобі в біса орднунг потрібен? Будь мудрим! Будь сміливішим! Свічечку запалив Степану?
Запалив.
А тепер – думай! Ти ж теж від них потойбіч.
– А що там думати? Писати треба...
– От і пиши! Але знай, що між потОйбіч і потойбІччям – відстань ще більша, ніж між косою для трави і косою дівочою!
Мій рід із польського коріння,
а землю я пробив отут.
Мене і Польща, й Україна
у цьому світі бережуть.
Так і живу: дві Батьківщини
я маю, наче мами дві.
Від серця Польщу й Україну
не відірвати вже повік.
Таких нас тисячі, не сотні,
можливо, не один мільйон!
Я тут завжди, учора й нині
свояк, а не з чужих сторон.
Яку собі обрав дорогу ?
Не до сліпців, не до купців.
У дружбі з розумом і з Богом
не звів себе на манівці.
Коли під вікна, поза двері
сусід, як сіль, посіяв лють,
у Мюнхені змовчу – й Бандері
пречисту свічку запалю.
Намарне, друзі, дивуватись.
Одвічна логіка проста –
коли в багнетах рідна хата,
єдиною стає мета!
Коли душа моя в руїні,
зведу себе, як Первоміст.
Якщо війна в моїй країні,
я ревний націоналіст!
Очі Енке...
Сльози...
Плюючи на орднунг і етикет, вона довго мене цілувала... А я?
59 хвилин... І парасолька при виході з готелю, бо за годину можливий дощ... І вірш цей... І поцілунок Енке.
Я побував потойбіч.
Троянда часу не зів’яне завтра...
Ні...
Троянда часу не зів'яне, Степане Андрійовичу!
* Автобус 55, автобус 54, 59 хвилин.