Що відбувається у темряві. Поетка з Марсу
Тихий хрускіт гілок. Як чиїсь кісточки.
Хрусь-Хрусь.
Тихий спів пташки. Як чийсь крик.
Хрусь-Хрусь.
Тихе шарудіння листя. Як чийсь шепіт.
Хрусь-Хрусь.
Це абсолютна темрява. Неприступна. Страшна. Але тиха…Тиша – ось цього мені точно не треба. Я не люблю тишу, ненавиджу її. Думки в тиші звучать надто голосно. Тому я ніколи не ходжу сама.
-Швидше, бо замерзнемо поки дійдемо.
Ліс – він ніколи не буває тихим. Навіть вночі. Варто лише правильно слухати. Там пташки досі перекрикуються. Там повзуть змії, а листя під ними ворушиться – зовсім тихо, але цього достатньо. Там дує вітер, спонукаючи листочки поговорити між собою. Там тихо біжить їжачок. Біднятко поспішає кудись, так швидко рухаються його лапки. Якщо вміти слухати, то вночі можна почути більше, ніж вдень. Тому ліс – він ніколи не буває тихим.
-Так, варто пришвидшитись. – Я погоджуюсь, бо тут справді холодно.
Я не люблю тишу, але люблю темряву. Насправді в ній теж ніколи не буває тихо. Темрява шепоче і змушує шепотіти усіх навколо. Тому в темряві не можна лишатись самій – я завжди беру когось з собою.
-Хей, дивись! Тут совенята. – Раптом кажуть спереду. Певно, вже пора вас познайомити – це мій брат. Кожної п'ятниці ми вибираємось в ліс. Це ліс ми вже знаємо, як рідний дім. Кожне деревце і кожну білочку. Кожну сову і кожен кущик суниці. Суниця тут найсмачніша у світі.
Я йду ближче і встаю на пеньок під деревом – аби було зручніше заглянути в дупло. І справді – трійко совенят. Не можна їх чіпати.
-Вони дуже милі. – Кажу і продовжую свій шлях. У нашому лісі є кілька галявин. На одній з них живе озеро. Воно маленьке і майже ідеально кругле. Навколо – трава. Така, ніби сонце кожного ранку вставши, косить її, як власний газончик. Коли ми з братом були малі, ми видумували історії про цю галявину. А тепер вона стала нашим тихим куточком.
-Так! Буде цікаво спостерігати, як вони підростатимуть. – А ростимуть вони у темряві. Мене завжди захоплювало те, що деякі живі істоти проживають усе життя в темряві. Їх існування відбувається у темряві.
Коли ми виходимо на нашу галяву, серцебиття пришвидшується, а очі шалено блискають. Ми біжимо наввипередки до води. Тут завжди починається сміх. Ми полохаємо всіх бідних пташок, що вже встигли заснути. Вони вихором здіймаються до зірок, поки ми вмокаємо руки у воду. Бризкаємось, кричимо. Бо лише так можна прогнати тишу.
Але ми швидко втомлюємось. Лягаємо прямо посеред галяви в траву. Коли повернемось – мама вибиратиме травинки з мого волосся. Та поки що вони можуть спокійно пожити в моїх світлих кучерях.
-Вони сяють у темряві. – Каже мій брат, підчепивши кілька пасм пальцями.
-Це через зорі. – Відповідаю. Сьогодні світло зірок розколює темряву. Проганяє її. Освітлює галявину для нас і ми вдячні зорям. Вони складаються в такі гарні сузір'я. Ніби збиваються у групки та проживають своє життя серед найкращих. Цікаво, а це їх вибір?
Я підіймаюсь і дістає блокнот. Починаю перемальовувати сьогоднішні скупчення зірок на свою мапу, поки десь збоку такий рідний голос незадоволено бурчить. Я всміхаюсь і ігнорую брата. Бо не можу пропустити такої можливості.
Вдень такого не буде. Хмари – зовсім не те. Вони хаотичні, постійно кудись поспішають і летять. Постійно змінюються. А часто і зовсім зникають.
Біла ручка тихо скрипить чорним папером. Це ще одна причина – звук, який проганяє тишу. Цікаво те, що тиша така боязка. Її дуже легко налякати. А от темрява…вона набагато сильніша!
-Я закінчила! – Повідомляю і встаю на ноги. Нам треба бути вдома за десять хвилин. Ми, як завжди, запізнимось. Але розмови швидко це приховають.
Назад ми йдемо, співаючи. Тихі колискові, улюблені пісні, іноді декламуємо вірші. Все для того, аби тиша пішла. А от темрява…вона так любить музику.
Ми виходимо з лісу і темрява тікає. Ось те, що проганяє її – кам'яні джунглі. Ледь вловиме світло з квартир. Жовті ліхтарі, що належать вулицям. Проте насправді, темрява ніколи не тікає повністю. Її можливо розколоти, але раніше відведеного часу ти її не проженеш.
Бо в темряві відбувається любов. Бо в темряві зміцнюється дружба. Бо в темряві розпадаються та утворюються союзи. Бо темрява дарує нові таланти. Бо темрява така важлива, як і світло. Тільки ні там, ні там не відбувається абсолютної тиші.
Я обертаюсь до темного лісу. Довго дивлюсь на нього і в голові пролітає остання, на сьогодні, думка:
А що ще відбувається в темряві?
Ми йдемо вулицею, серед ліхтарів. І більше не обертаємось.