Що відбувається у темряві. Андрій Даньків

1
Два обличчя обертались за годинниковою стрілкою, повільно віддаляючись від умовного спостерігача. Одне обличчя було чоловічим, друге — жіночим, хоча між ними не було жодних відмінностей: два невиразні, блідо-зеленкуваті профілі, дещо неправильної сюрреалістичної форми, ніби їх намалювала рука дитини. Губи чоловіка майже торкались чола жінки, а губи жінки майже торкались чола чоловіка. Простір створюється їхніми тілами-головами і замкнутий для всього іншого, поза ним не існує нічого, окрім темряви і порожнечі. Вони говорили майже пошепки, з довгими паузами між словами, а коли мовчали, то просто дихали.

— Коли ти дихаєш, — сказав чоловік, — то створюєш мене.

— Як можна когось створити з дихання? — здивувалась жінка. — А якщо я затримаю подих або взагалі не дихатиму, то що станеться з тобою? Не думаю, що ти перестанеш бути.

— Перестану, — відповів чоловік. — Але не будемо перевіряти. Ти ж мені довіряєш? Я би не говорив, якби це не було правдою.

— А що мене створює? — запитала жінка і задумалась.

— Тобі не потрібно нічого, щоб бути, тому що ти — безумовний творець. Навіщо ти натягла цього смішного чорного капелюха?

— Щось станеться, — сказала жінка. — Або вже сталось, але ми цього поки що не розуміємо.

Нічого не з’являється нізвідки і нікуди не зникає.

Реальність витворюється сама з себе, як сюжет книжки, автор якої не знає достеменно, що буде далі, але коли він пише, то розуміє, що по-іншому не може бути, змінити щось вже не вийде, і написане стає єдиною можливою дійсністю. Її не можна передбачити, але можна передчути. Передчуття неможливо пояснити, воно залишається неясним і недосяжним для нас. Це як іти по вулиці і передчувати зустріч з кимось, кого давно не бачив, в місці, в якому давно не був. Наш світ — самотній всесвіт випадковостей, а ми крихітні тіла з ще крихітнішими серцями, в яких рухається червона рідина. В світі більше випадковостей, які не здійснились. І тоді вони зникають, розчиняються. Ти одна з таких випадковостей.

— Уяви мене. Уяви, що тобі є кому розповісти свою історію.

Я думав, що всі історії про любов, але всі вони про війну. Тисячі, сотні тисяч історій про війну і любов.

— Що могло статись такого, про що ми ще не знаємо, але скоро дізнаємось? — запитав чоловік.

Жінка зняла капелюх і закрила ним своє обличчя. Вона не промовила більше ні слова, їхня розмова не закінчилась, але паузи між словами стали безкінечно довгими. Можливо, жінка, безумовний творець, примарний профіль, намальований дитиною, космічна випадковість з крихітним серцем, в якому рухається червона рідина, не змогла описати того, що побачила. Чи не побачила, а передчула.

За вікном була тиха ніч. Ніч 24 лютого.