Що відбувається у темряві. Гелім Надія
А чи задумувались ви, коли-небудь, що відбувається там – у темряві… Це питання я собі задавали дуже часто і в різні періоди мого життя, відповідь на нього була різна. Розпочну із самого початку та спробую, якнайбільш детальніше, висвітлити дане питання.
Я ще й досі дуже добре пам`ятаю свої дитячі роки, коли нам із сестрою було 4-6 років: у нас з нею різниця 2 роки, і ми часто лишалися в кімнаті наодинці. Мама поралася на кухні, або, як завжди, мала багато клопотів надворі. А в нас була купа часу, щоб погратися в найрізноманітніші ігри. Та як не дивно, але найулюбленішою нашою грою були піжмурки, а найсекретніше місце схованки – у шафі. Саме затуляючи щільно двері шафи, я, з одної сторони боявшись, а з іншої, бажаючи якнайдовше протриматись не поміченою під час гри, поринала у роздуми про незвідані сторони темряви у яку я цілковито занурювалась ще й заплющивши очі. Якесь дивне відчуття тоді переповнювало мою дитячу душу, адже пробувши в темноті лише хвильку, як здається, що ти пробув там цілу вічність… І, взагалі, я ловила себе на думці, що десь у куточку разом зі мною там ховається ще хтось, невидимий: інколи ця істота здавалася мені миролюбивою та доброю, а деколи страшною та ненажерливою. Саме тому, кожного разу, з думкою що це мене врятує, я щоразу брала із собою два цукерка, за допомогою яких, мені здавалося, можна було вгамувати голод свій та свого невидимого друга. Я щільно притуляляся до стінок шафи у своєму кутку та намагалася не рухатись, щоб ненароком, не вдарити та не розізлити свого спільника. Щільно заплющені очі та темрява навкруги діяла на мене якось дивно, адже перед очима пролітали якісь незвідані гористі місцевисті і я, як птах, пролітала над цим нічним краєвидом, певно намагаючись від когось втекти. Цю мою темінну пригоду переривав голос моєї сестри, яка рвучко відкривши двері шафи, вигукувала: «-Тук-тук, я тебе знайшла!» Тут і закінчувалась моя пригода в темряві.
Пізніше, трохи підрісши, я вдруге зустрілася з моїми невидими друзями у темряві, яких, як мені здавалося, вже було більше і вони кружляли навколо, коли ми ввечері ходили з мамою в гості. Я чомусь завжди намагалася схопити маму за руку, адже, як мені здавалося, ті нічні істоти з темряви хотіли забрати мене від мами і потягнути у своє лігвище. Не знаю чи це лише збіг обставин, або й справді так відбувалося, що при таких нічних прогулянках я часто падала, спотикаючись, неначе хтось підставляв мені підніжку, з надією на те, що мама, як мені здавалося, відпустить руку та залишить мене на поталу нічним привидам. Але ж ні, я вправно вставала з маминою допомогою, ще тісніше стискала її руку своїми маленькими пальченятами та продовжувала підбігцем іти. Я намагалася не показувати свого страху для мами та сестрички, але мені було легше іти в темноті тоді, коли ми про щось заводили розмову. Ті оповідки, як я думала, відволікали жителів темноти і, розмовляючи, дорога виявлялася коротшою і ми швидше діставалися до потрібного будинку.
Якщо говорити про сьогодення, то зараз усі ці дитячі вигадки та страхи мені здаються такими безглуздими та беззмістовними. Я все частіше згадую стару приказку про те, що темнота - друг молоді. Ми й справді любимо засиджуватися з друзями десь на гойдалці чи лавці і вже не боїмося ніяких вигаданих істот. Одне, можна сказати, не змінилося із дитинства – час під час таких посиденьок летить надзвичайно швидко.
І все було б добре, але раптово все помінялося того проклятого 24 лютого, кили мої страхи перед темнотою і думки про те, що ж тепер там відбувається повернулися. Але тепер я, аж ніяк, не боюся за себе, адже дякувати Богу, ми ще маємо можливість жити у спокої, зважаючи на наше місцезнаходження. Я в подумках з тими дітьми, які не мають змоги зімкнути оченята, адже здригаються від вибухів у темних підвалах. Перед очима стоять старенькі дідусі та бабусі, які не мають змоги, за кожним звуком сирени, дістатися до цього підвалу через свою неміч і, тому залишаються у будинках з надією на Бога. У темноті постають цілі сім`ї, які на колінах біля руїн, оплакують своїх діток та близьких, яким не пощастило вціліти. Моя підсвідомість переносить мене і в сирі окопи, де наші незламні воїни борються із, тепер вже видимим, «звірем пітьми», який ще жорстокіший в нічний час… А як би хотілось, щоб моя країна прокинулась від цього страшного сну і на усьому світі настав мир. Щоб слово війна, військова агресія ми забули і щоб більш ніхто не зміг відчути усього того болю, акий несуть ці вирази.
Взагалі, чомусь саме негативні спогади у мене пов`язуються із темнотою. І це, напевно, не випадково. Адже, крадіжки, грабежі, насильство найчастіше відбуваються в нічний час…Чи ви зі мною не згідні? Одне я знаю точно, що темрява - це уособлення зла, а світло – сторона добра! Не даремно про це говориться і у найголовнішій книзі усього людства Біблії. Я, щоправда, навіть боюся уявити, як можна жити у цілковитій темряві, як це змушені робити сліпці. Цього мені напевно не зрозуміти ніколи. Але ми повинні прагнути до світла і щоб на питання про те, що відбувається у темряві, ми могли із впевненістю відповісти: «У темряві твориться добро!»
