Що відбувається у темряві. Анна Талдикіна
О 17.00 вже темно. А зараз же зима. Це значить темно ⅔ частини часу. Трохи прохолодно.
І батарейки у фонарику сідають.
Поки немає електрики, я розглядаю свої внутрішні кімнати і підвали.
Все це, що ми маємо і не цінуємо. Ну про електрику зрозуміло… Вона складає основу більшості сучасних людських комунікацій. Вросла в усі механізми і комфорти і людство спирається на неї, як на ногу, а може як на дві ноги. Тож без неї все зупиняється.
Але ось наприклад батьківство.
Ти вже довчився, став самостійністю чи ділиш свою самостійність з якоюсь людиною. І ось коли ти пішов гуляти цілий день по місту, чи навпаки валяєшся в ліжку цілий день і їж олів’є з Varusa, чи зібрався з друзями і граєш в настолку 10 годин.
А потім, коли стаєш мамою то з’ясовується, що ти починаєш рахувати свій вільний час, як перлинки. Тепер в тебе більшість часу інша – весела, мокра і плачуща, розпитувальна, досліджувальна, терпляча, готуюча і вмовляльна. Але цієї безтурботності вже немає. І коли ти маєш ті вистраждані півгодини вільного часу ти вже не будеш витрачати їх на серфінг соц мереж або на серіал який “так собі”. І це нове цінування часу не як не поясниш. Це не можна пояснити людям, у яких немає дітей або якоїсь подібної ситуації. Бо пояснити це звісно можна і емпатичні люди це зрозуміють, але по справжньому відчути це можна тільки на власному досвіді.
І ще ось зрозуміти іншу людину. Одна дівчина, на яку я підписана, розказала історію, як вона була в Нідерландах у кемпі для біженців. І там була жінка з Руанди чи з Сирії. І в неї в одного з дітей травма ноги і чоловік десь там залишився. І ось ти сидиш і розумієш. Що коли в країні почалася війна, той шок і ужас і все це… І тепер ти можеш трохи краще зрозуміти цю жінку з Сирії. А чи думав ти про щось таке до 24 лютого? Чи знав, що там відбувається? Звісно щось була у новинах і ви з колегами жахались? А зараз ти сам хочеш, щоб весь світ був мегаемпатичним, дихав Україною і рятував як міг. Хоч сам ти, якщо б жив десь в Мексиці, чи в ну не знаю… Робив би ти щось для тієї далекої України? Чи ти, як і з Сирією… Ну щось ті похмурі військові новини мене вже напрягають.
Чи міг ти по справжньому зрозуміти це? І як це пояснити, що в комусь твоїй країні війна? Своїм не треба пояснювати, а іншим не поясниш.
Я йду на кухню в цій дарованій темряві, щось попадається під ноги і шуршить.На кухні є балон, я роблю собі чай чи каву. Точно не знаю, чи щоб пити чи щоб гріти руки. Газ шипить. За вікном молочна темрява.
Я знов думаю про людей і про їх внутрішні темряви. Ось наприклад інтроверти. Це зазвичай інь, не вплані того, що вони такі коварні, а в плані того що не дуже люблять зайвий раз виймати щось своє на білий світ. Коли я була підлітком все це здавалося таким загадковим. І всі були такі таємничи і звісно всі були інтровертами, бо ж в тобі той самий загадковий світ, який нікому не збагнути. Зараз ти такий дивишся на все це і думаєш – це ж просто дуже незручна риса для життя. Маю на увазі, якщо людині важко висловити свою думку і він носить її з собою 3 місяці. А найгірше в цій ситуації, що ось якщо людина гарна, але щоб хтось про це дізнався треба ж якось проявитись, а для інтроверта це проблема. ТО як же ж він знайде собі іншого інтроверта, з яким йому буде про що помовчати? Тоді їм потрібен хтось третій, більш екстравертивний інтроверт, який їх зіштовхне якось невимушено. І це все трохи зобов’язує штовхати інтровертів в різні боки, такий собі повільний більярд.
А світла ще немає і я виходжу в темряву. Будинок стоїть в приватному секторі Чернівців. Вуличне освітлення тепер тут не вмикають. Тож ти виходиш і опиняєшся в абсолютній темряві і тиші. Ти йдеш і повз тебе пропливають пусті силуетимоторошних замків. Там нікого і нічого. Мене завжди бентежать оці всі огроменні недобудовані громадини, десь немає вікон, а десь немає штукатурки. І всі ці будинки як ялинки, які зрубали але вони так і не отримали новорічних прикрас. І мені завжди хочеться одразу піти все добудувати і заселити сім’ї, яких зараз ціла купа залишилась без дому. Тільки зменшити площу мінімум 2 рази, бо як же ж вони бідненькі опалять таку площину в цей холодний листопад.
Темрява і тиша.
Раніше я завжди жила в центрі великого міста, і звикла до всього цього о 3 й ночі під вікнами “Мнє сєгодня 30 лет” і весь інший репертуар.І обов’язкові сверхзвукові перегони по проспекту, і ліхтар, завжди вуличний ліхтар у вікні. А зараз тиша. І всі 5 почуттів і сумнівне 6те кажуть – тут нікого і нічого. І це не те нічого, коли в поході вночі встаєш. Ні там не тиша, там природа, там всесвіт. І трооошки тебе.
Ця темрява абсолютна – акустична і окулістична.
Через кількість метрів я бачу в кінці вулиці горить вікно, ніби каже: “ Дивись, ти тут не один, ми всі трохи світемось і з’єднані тоненькими такими ниточками і ці самі ниточки і тримають нашу землю на орбіті”.
Вже знаючи, що щось зміниться і в нас не буде чогось що в нас є сьогодні. Все одно ми не можемо це по справжньому цінувати його. Є тільки ця чарівна пустота вона лякає і викликає бажання відчути, відчути це по справжньому і запам’ятати.
