Що відбувається у темряві. Антоніна Остапчук
Темрява… Загадкова, таємнича, страшна. Для всіх різна. Кажуть, що ми зараз живемо у темряві. Дехто дуже хоче, щоб ми жили у темряві. Нас темрява не лякає. Це темних людей вона робить темними, світлі у темряві мріють , згадують , дякують…
Чи є у вас куточок, місце , де завжди було світло і тепло? В усіх є. Для мене це Волинь, Ставок. Так, Ставок з великої букви, бо це не водойма, а назва села. Село саме по собі було дивним і цікавим. Без школи, церкви, зате з кладовищем на самому початку, поруч з оселями. Але навіть воно зовсім не лякало, навіть уночі. Село було за 10 км від найближчого селища із цивілізацією, розтяглося вздовж одної ґрунтової дороги , на якій були такі ями, що наші «багаті» родичі, що мали «жигулі» і часом возили нас в гості до бабусі, ніколи не їхали до самої хати. Зате після дощу навпроти будинку посеред дороги був такий ставок (може, тому так і село назвали), що ми, малі , спокійно в ньому купались. І ніхто з дорослих не боявся , що дитина якусь заразу там підчепить. У селі був магазин, і там завжди був арахіс в глазурі. Хто жив у 80-ті, мене зрозуміє. Таких цукерок навіть у Києві не було. Коли ми з мамою ішли за тими цілими цукерками , я всю дорогу просила її не казати те межирічанське «кільо». Мама обіцяла, але ж де! Те галицьке аж перло: «Зважте кільо арахісу». Продавець, а то був дядько, був в шоці, він не знав таких слів. В селі жили самі старі люди, тому оживало воно лише влітку . В кожну хату приїжджали онуки! Знову мене зрозуміють лише ті, хто жив у ті часи і літо проводив у селі. А тоді всі так жили. Це був неписаний закон: літо- село, баба з дідом . І ніхто не питав, чи хочеш. І найсмішніше, що не питали й бабу з дідом, чи вони не проти. Бо то так має бути! В село приїздили з усієї країни: з Вільнюса, Таллінна, Одеси, Ужгорода і я з Червонограда. То нічого, що я з с. Межиріччя, хто то знав? От я тепер думаю, може, і вони не були з того Вільнюса чи Таллінна??Та нє, таки були. Бо від них я вперше дізналася, як виглядають банани ( і фрукти, і штани), що є Майкл Джексон і Модерн Токінг. Ще в селі були гарні хлопці, з якими так романтично прогулювались, здогадуєтесь де? Правильно, біля цвинтаря! Скільки мамі доводилось переконувати, що сільський хлопець - то не найкращий варіант, і майбутнє жінки тракториста - таке собі задоволення!!! Дякувати Богу і мамі, таки ця доля мене минула. Чого? Бо щось ці хлопці і не дуже западали на мене. В них, певно, теж були мами, які говорили, що міняти Ставок на Межиріччя - то таке! Ну, ви вже знаєте, що в селі був лише магазин, в якому було все! Був ще клуб, де Вітя- монтьор крутив індійське кіно, був ще дід Семен- перукар. Але спершу про кіно. Коли в діда просила гроші на квиток , дід сказав взяти пару яєць чи «яблик» монтьору. Дід пройшов війну і вважав, що ще досі так можна, хоч пенсію мав добру. Дід Федір, так звали мого діда, їв, спав і дивився у вікно. Він був дуже великий. А ще дід дуже гарно «байки правив». І любив нас дід, хоч і нерідні йому були. Одного разу він подарував мені відріз тканини , зелений з величезними трояндами на «8 марта», потім бабця сказала, що це був спершу її подарунок, потім старі посварились -і дідо передумав. Ось такі пристрасті в Ставку вирували. В селі жили надзвичайні люди, чого тільки вартували імена: Адам і Фійона! Як з казки. Та повернемось до діда Семена, місцевого перукаря. Оскільки батьки нас відправляли до баби відразу 25 травня і до 31 серпня, то брат Іван ( по - сільському Кіт -балабіт, але про це пізніше) перетворювався на сестричку , білокуру та кучеряву. Дід Семен з інструмента мав тільки ножиці… Чомусь завжди стригли брата перед приїздом батьків. А що, щоб бачили, що гляділи добре дітей! Коли нас везли додому поїздом Ковель-Львів, брату одягали на голову шапку ( серпень, на хвилиночку !) і дуже просили не знімати у вагоні. Іванко був чемною дитиною, він бігав від купе до купе, зупиняючись і радісно знімаючи шапку. Люди реготали , питали, хто стриг, на що брат гучно відповідав: «Дід Семен!» Здогадуєтесь, що, зійшовши з потяга, ми додому не йшли , спершу в перукарню. То чому ж Кіт -балабіт, спитаєте ви? Ну, ви пам’ятаєте, про гарних хлопців у селі? Так от, ми з дівчатами ( нам було по років 10). До речі, щось ми зарано про хлопців думали! Отож, ми вирішили хлопцям концерт влаштувати, брат, звичайно, був зайвим. Співали пісню. Навіть рядки пам’ятаю, не напишу, бо москальською мовою співали. Але пісня була про кита, якого «нє відно, да чего ж обідно». І тут з- під столу вилазить моє мале чудо і каже: «А той ваш кіт - балабіт». От таке він і досі у селі має прізвисько…
То що, хіба страшно в темряві? Скільки приємних і теплих спогадів. Знаєте, недавно я була в тому селі. Бабці і діда вже давно нема, нема Фійони й Адама, нема Семена, всі вони на тому нестрашному цвинтарі. Хати посилились, деякі розвалились, а хати на Волині навдивовижу красиві: дерев’яні, їх не білять, а фарбують яскравими кольорами. З-під зруйнованих старістю і самотністю хат визирають мальви. Ідеш вулицею- мурахи по шкіри, сльози на очах, гіркота в горлі і таке тепло в серці. Волинь, Ставок і всі його мешканці , бабця Оля , дід Федір, дякую, що були в моєму житті. Ви точно не в темряві, ви в місці світлому і квітучому…