Що відбувається у темряві. Віолетта Павлій. Крокуючи крізь темряву
Звуки поступово повертались. Ліда все ще лежала на підлозі і намагалась прислухатись: закінчились вибухи чи ні. Холодний бетон під нею був не найкращим місцем для очікування. Треба було підніматись і шукати щось безпечніше та, бажано, зручніше. Якщо таке місце ще десь залишилось.
Містечко розташовувалось зовсім поряд з лінією фронту, тому завчасно сховатись в укритті майже ніколи не виходило. Сирена починала лунати одночасно з обстрілами. Та мешканці якось пристосовувались, в короткі проміжки тиші запасались їжею та водою, і завжди носили з собою тривожні валізки-наплічники.
Будинок Ліди стояв західніше центру і видавався цілком безпечним місцем, тою мірою, якою це можливо під час війни, але сьогодні потрапило і до нього.
Дівчина повільно спробувала піднятись, обережно вишукуючи місце на підлозі з найменшою кількістю гострих уламків скла і цегли. Проте, зробити це в суцільний темряві виявилось нелегко і пару подряпин їх додалось.
Здійнявшись на ноги, Ліда сперлась на стіну, бо тіло все ще хиталось. Поправляючи волосся, вона відчула цівку крові, яка місцями вже запеклась. А це означало, що якийсь час вона була без свідомості. Ось чому так потемніло.
Тіло гуло, голова була важкою. Але залишатись на місці було не можна. Треба вибиратись. У будинку могла зайнятись пожежа, або покрівлі не витримати, або ще щось… Через запаморочення було важко навіть думати. Рухатись змушувала звичка тікати і виживати, незважаючи ні на що боротися за своє існування, навіть, якщо воно стало лише тінню цього попереднього звичного життя.
Щоб зрозуміти де вона, Ліда дістала телефон і спробувала увімкнути ліхтарик. Пощастило, що він залишився у кармані і, здається, цілим. Дівчина натиснула на кнопку, але світло екрану не розрізало пітьму навкруги. Вона спробувала ще раз, і ще раз, і ще все було марно. Може щось зламалось від падіння, а може просто розрядилась батарейка. Легше від цього не стало.
Агов! загукала Ліда, Є тут хто?
Та у відповідь ніхто не обізвався.
В будинку, як і в самому містечку, майже не залишилось людей. Тож сподіватися на сусідів було марно. Тим більше, вони, напевно, ще сидять у бомбосховищі.
Хоча яке то бомбосховище. Звичайний підвал, в якому колись і безхатьки погидували б оселитися. Та щось на кшталт затишку в ньому намагались створити. Бутлі з водою, пледи, старі матраци, які залишили ті, хто виїхав ще на початку. Сама Ліда принесла аптечку та книжки, на яких завжди не вистачало часу. А під час тривоги, закутавшись у плед і ввімкнувши налобний ліхтарик, вони стали розрадою та можливістю відволіктись від здригань землі.
Треба вибиратись знов підштовхувала себе дівчина. Маленькими кроками, обмацуючі стіни та підлогу, вона шукала шлях до виходу.
Спочатку її спіткала невдача. Як пам’яталось, після того, як вона вибігла з квартири, то попрямувала до сходів. Тому логічним здалось йти в той бік, в який вона лежала головою.
Коли дівчина наштовхнулась на двері і намацала номер квартири, стало зрозуміло вона помилилась. Проте тепер вдалось більш-менш орієнтуватись у просторі. Шлях, який Ліда частенько долала вночі, хоча і з ліхтариком, був знайомим, а отже, подоланий… Тільки якщо дорогу ніщо не заблокувало. Та цей страх вона залишила на майбутнє, бо інших варіантів вибратись не було.
Потихеньку, помаленьку крок за кроком, вона дійшла до сходів. Підхопивши якусь палку, Ліда використовувала її як тростину, шукаючи перешкоди і тримаючи себе на ногах.
Схоже, їй пощастило. Сходи залишились цілими.
Перевірка сходинки тростиною. Крок лівою. Крок правою. Перевірка. Крок. Крок…
Поручні також були на місці, але міцно триматись за них Ліда не наважилась.
Спускаючись, вона почула якісь звуки з вулиці. Люди!
Агов! знов голосно почала кликати Ліда, Допоможіть!
Почулись кроки декількох людей.
Допоможіть! Я тут! продовжувала кричати вона і пришвидшилась. Через цю квапливість Ліда не помітила нерівності на сходинці, через що в неї підвернулась нога і вона гепнулась.
Пощастило, що проліт закінчувався і згрупувавшись вона, майже не забившись, з’їхала до стіни.
Скоріш! Потрібна допомога, почула вона чоловічий голос.
Ліда відчула полегшення. Нарешті її знайшли! Їй допоможуть! Треба вибиратись звідси якнайдалі, у безпечніше місце. Дарма, що речі і хата. На новому місці і робота знайдеться, і житло якесь винайме. Все буде добре.
Тримайтесь! Ліда відчула, як її плечі огорнула ковдра, Йти можете?
Так, думаю, так, відповіла дівчина, Тільки ввімкніть, будь ласка, світло, бо нічого не видно.
Дівчина спробувала поглянути в обличчя свого рятувальника, але пітьма її не відпускала.
Чому так темно? Чому ви з цим нічого не зробите? через мовчання чоловіка ставало не по собі. Він тримав свої долоні на її плечах.
Все буде добре, тихо і невпевнено після паузи відповів він.
І Ліда нарешті зрозуміла, що це за пітьма.