Що відбувається у темряві. Людмила Маліцька. Умови для зростання
Андрій уперше за два дні увімкнув ноут і завис на дописі однокласниці, який за кілька годин набрав понад три сотні лайків та купу коментів від колишніх однокласників та односельців. Хотів прогорнути, але погляд ніби навмисно прикипів до екрану, вихоплюючи уривки фраз із привітання для колишньої класної керівнички. «Божої міці», «Опіки Матері Божої…» І контрольний: «Пам’ятаємо Вас та Вашу невтомну працю з теплом у серці».
Андрій відчув себе персонажем Андерсенівської казки, бо його серце від тих спогадів крижаніло. Здавалося б, та крига за десятиліття розтанула, але… Ненависті немає, злих побажань теж, проте є «подарунок», який постійно нагадує про шкільні роки.
«Ти би ще благословіння від святої заступниці побажала їй! – подумав гірко. І тут же почав себе картати. – Ні, не годиться так священникові».
Із заціпеніння вивели повідомлення від іншої однокласниці – Мар’яни, які посипались, наче з торби:
«Привіт! Маю ідею».
«Не вдається додзвонитися. Мабуть проблеми зі зв’язком».
«Вже до всіх, хто був без зв’язку, додзвонилася, крім тебе».
«Ти куди зник?» – відчувалося щире хвилювання.
«Вже є. Набирай!» – відписав.
Телефон завібрував одразу, наче вона тільки й чекала команди «на старт».
– Привіт, Мар’яно! Що там у тебе?
Тиша.
– Алло! Говори. Тебе не чути! – Андрій глянув на телефон. Мар’яна все ще була на зав’язку. Здригнувся, коли його зачепили за плече. Озирнувся. Позаду пронісся Артем, найнепосидючіший хлопчик із дитячого будинку при їхньому монастирі. Одразу пригадалася вчорашня хлопчача витівка. Артем десь із закутків ігрової кімнати дістав літню забавку – водного пістолета. І, на Андрієве нещастя, прицільно стрельнув водою йому в обличчя. Вчора вихователь був упевнений, що все обійшлося. Тепер же доторкнувся до вуха, намагаючись поправити слуховий апарат, але марно – нічого не чути.
– Вибач, пиши мені знов у месенджер. Сьогодні поговорити не вдасться, – повідомив подрузі.
За хвилину побачив повідомлення:
«Та є ідея для ваших малих. Ти казав, що маєте поповнення».
«Так. З Херсонщини, теж з парафіяльного дитбудинку», – набрав у відповідь.
«Я раніше вирощувала розсаду, а зараз саме час сіяти пізні культури. Для мене спостереження і догляд за рослинками були справжнім релаксом. Може, вам організувати невеличку тепличку? Думаю, рослини трохи відволічуть дітей, будуть терапією».
«Еге ж…терапією», – Андрій знову згадав те, про що хотів би забути.
***
Шостий клас. Кабінет біології. Класна керівничка, яка фанатично любила рослини, залишила учнів після уроків висіяти насіння на розсаду для шкільної теплички і городу. Як тільки юні ботаніки, занурили в темряву – найсприятливіші умови для проростання – останній контейнер, притьмом кинулися до вішака з одягом.
– Андрію, підійди-но сюди! – гукнула вчителька.
Хлопець із портфелем і курткою в руках підійшов до класної керівнички. Навіть оком моргнути не встиг, як учителька вихопила у нього куртку.
– Був у неділю в костелі? – запитала, припікаючи хлопця суворим поглядом.
– Був, – Андрій відчував, що можна не відповідати – вона і так знає. Навіть не виходячи на чергування при брамі храму. Адже її чоловік полював масштабніше. А часом вони обоє чигали в темряві заради світлого комуністичного майбутнього.
Владлена Пилипівна закотила очі та важко зітхнула.
– Бачу, мої попередження ти пропустив повз вуха. Як словами не доходить, то маю переконливіші методи, – і кинула Андрієву куртку на підлогу, відштовхнувши хлопця до дверей уже порожнього класу. Коли вийшли в коридор, замкнула кабінет біології, як завжди робила у період висівання і росту розсади. Бо школярі ж можуть попсувати плоди її праці, шкідники малолітні.
– А як же мої речі? – опам’ятався Андрій, ошелешено дивлячись на двері.
– Завтра забереш. Може, хоч трохи клепки прибуде, – кинула через плече, швидко прямуючи до вчительської.
Напівтемні коридори школи були порожніми. Андрій розгублено йшов до виходу, не уявляючи, що йому далі робити. Так само розгублено ступив перші кроки по прогорненій від снігу шкільній доріжці. «Наче не дуже холодно», – на душі стало трошки легше. Вийшовши на задній двір, відчув, що тут причаївся морозяний вітрисько, який шмагав, по непокритій голові. Позаду школа, попереду – сім кілометрів і тепла батьківська хата.
Через десять хвилин дороги дошкульний вітер пробрав до кісток і не рятував навіть светрик. Андрієві здавалося, що він голий бреде між полями. Спробував пробігтися, але ще більше змерз від борсання у снігу, яким замело дороги.
– Ще трошки… Ще трошки – і буде видно село, – говорив сам до себе. Але надворі все більше сутеніло. Цілковита темінь підібралася і до нього. Хлопець безсило впав на сніг.
Отямився вже у реанімації. Переохолодження, обмороження, ангіна і втрата слуху. Якби не Мар’яна з батьком, які йшли тією дорогою, то будівнича райського життя на землі відправила б цю «насінину» в рай небесний.
***
«Головне не переборщити з темрявою, щоб не загубити паростків!» – відписав він Мар’яні.