Що відбувається у темряві. Арсен Звенигора. Русалка

— Коля, стій! Як там мама?

Я інстинктивно зупинився. Здригнувся, але не від вранішнього морозу. Щоразу те ж саме. Стерлося розуміння того, чому тілом пробігають мурахи: чи то від звуків тембру голосу, чи то від однакового до блювоти порядку слів, з яким зароджувався кожен із сотні діалогів з моєю участю. Лишалось сокровенне, ненависне тремтіння.

Обернувся. Поруч із зупинкою горбилась баба Клава. Одна з багатьох маминих родичок у третьому-четвертому поколінні. Старечі бавовняні колготи, незрозумілого кольору, по-варварському контрастували з модною короткою курткою, яка доношувалась після дорослої внучки. На порізаному зморшками обличчі — взірець привітності.

— Так само як і вчора. А вчора так само як позавчора. А як було позавчора ви вже мене питали, — буркнув я сердито.

— Ну, аби не гірше, бо хвороба — то ж таке, — промовила баба Клава розгублено.

Вона зиркнула скоса. Відчувалися її здивування та осуд. Бесіда про мамине здоров’я увійшла у звичку. Вгризлась у щоденний ритуал старої настільки, що деякі слова, задля економії, використовувались замість слів привітання. При цьому я повинен був не порушувати порядок, а театрально підігрувати, кривлятися, зображати непохитне партнерство у виключній монополії на обговорення особистого.

— Може зайдете сьогодні? — я дещо жахнувся власного єхидства.

— Та поки хазяйство попораю, поки те, поки се… Піду я. Мамі привіт передавай, — злякано промовила баба Клава, різко розвернулась та швидко кудись пошкандибала. Вона, як і решта знайомих, вже давно нас не відвідувала. Нестерпно було дивитися на те, як мама згасає.

— Я їй передам, що ви сьогодні зайдете, — для чогось крикнув я навздогін, але стара лише прискорила крок. Вдавала, що мене не чує.

Дорогою до будинку я кілька разів завмирав та прислухався до застиглої річки. Мати завжди любила воду. Щодня, поки ще могла, ходила до берега. Звідти годинами зачаровано спостерігала за стриманою, але від того не менш могутньою стихією. Вслухалася у те, як плещуть гілками верболози, схилені у шанобливому поклоні; вглядалася як жваво витанцьовують комашки над поверхнею, змагаючись у тому, чий танок найкращий; милувалася як хвилі облизують пісочний берег, наче кіт забиту лапу.

Коли ноги відмовили, мати зробила собі пов'язки, щоб не роздирати коліна та повзала до води. Сама. Відмовлялася від допомоги. А як і повзати не стало сили, то попросила поставити ліжко навпроти вікна. Через густі чагарники вона мало що бачила, але їй було приємно дивитися та уявляти себе там, на березі.

І що вона знайшла у тій воді?

Ключ легко провернувся. Двері батьківського будинку заскрипіли сильніше звичайного — варто змастити. У ніс вдарив різкий запах, характерний для міських богаділень, де утримуються старі та немічні. Він сильно нагадував сморід залежаного м'яса, хоч як нестерпно застосовувати подібне порівняння, коли згадуєш про матір.

— Мамо, я вдома! Купив таблетки й ще дещо поїсти, — я затримався на мить біля дверей кімнати. Однак, у відповідь прозвучала мертва тиша.

— Ще гранат взяв. Ти ж любиш…

Залишивши пакунки на кухні, я почистив кілька фруктів та склав у тарілку. Нервово видихнувши, зайшов у мамину кімнату. Вона лежала на животі поруч із ліжком. Голова занурена у миску для харкотиння. Звідти доносився моторошний булькіт. Худорляве тіло смикалось у дрібних, болісних корчах.

— Ні, мамо! — мій голос звучав наче біль.

Впустивши тарілку, я прожогом метнувся до рідної. Схопив за волосся та витягнув її голову з ємності. Вона зовсім не опиралася — не мала сил. Лише важко кашляла, все ще захлинаючись, вибльовуючи власне кров’янисте мокротиння, що змішалося на обличчі зі сльозами та слиною. Я пригорнув її до себе, доки вона беззвучно хлипала, заледве посіпуючи тендітними плечима.

— Ні, мамо, не так, — я плакав разом з нею.

Це не перша спроба самогубства. Жахливий біль доводив її до сказу. Я давно заховав таблетки й будь-які предмети, якими вона могла собі зашкодити. Та вона знайшла спосіб.

Мати ніяк не реагувала. Марними були спроби її розговорити. Втомлений погляд запалих очей спрямовувався у бік вікна, за яким протікала її річка з порізаним, каверзним річищем, хитромудрими рукавами, притоками та заплавами. Лише раз мама подивилася на мене тим самим поглядом, від якого я завжди відводжу очі. Від погляду німого прохання.

____________

Я виніс її на вулицю. Вона наче складалася з повітря. В обличчі жодної кровинки. Ноги тонші за руки, а руки — тріски. Якоюсь крихкою, ефемерною зробила її тривала хвороба. Страшно притиснути, бо зламаєш. Сумна, одинока примара, що живе за межами простору, зрідка навідуючи нечестивий світ смертних.

Щоки мами стали рожевими від морозу. Вона зацікавлено спостерігала за тим, як я прорубую ополонку в кризі, виконуючи її останнє прохання. Ластівкою тріпотіла у руках, коли відпускав її у воду.

Вона пропливла під ногами. Течія її захопила. Крига спотворювала, розмивала контури тіла. На безформному обличчі могла бути як гримаса болю, так і умиротворена щаслива усмішка. Наступної миті мама зникла у темряві річкових вод.