Вчитель історії. Поліна Жеребцова

Зелімхан навчав дітей вітчизняної історії протягом кількох десятиліть в одній і тій же школі, доки вони — і школа, і вітчизняна історія — не перетворилися на об горілий чорний кістяк.

• Чому всі стіни цілі, а поверхів і даху нема? — пи талися ми вчителя, з’юрмившись посеред засніженого шкільного двору й розглядаючи те, що лишилося піс ля бомбування.

Наш учитель Зелімхан затулив обличчя руками й мовчав.

То був 1995 рік.

• Тому що це була глибинна бомба! — мовив якийсь дід. — Така бомба дробить все на щебінь, окрім стін. Стіни лишаються пам’ятником тим, що зосталися все редині.

Люди бродили навколо школи, відшукуючи решт ки своїх рідних: перед обстрілом у шкільному підвалі переховувалося близько трьохсот осіб.

Та підвал бомба теж пробила…

Хтось плакав, та здебільшого люди ходили зі скам’я нілими обличчями, лишень жінки й бабусі скорбот но зітхали.

• Ми теж збиралися до підвалу, — промовила я до Зелімхана, сподіваючись, що вчитель історії мені щось відповість. — Та я капризувала, а мама мене відлупцю вала, тому ми не пішли.

Мама стояла поряд із нами й, не відводячи очей, ди вилася на чорну стіну з прорізами вікон, у які тепер рів но стікав холодний зимовий сніг.

• Пощастило! Вам пощастило! — сказав Зелімхан і, похитавши сивою головою, пішов геть від цього пе чального місця.

У школі загинули  його  учністаршокласники. Після Літньої війни 1996 року, коли здавалося, що терези хитнулися в наш бік і мир настав надовго, ми по мітили старого Зелімхана на ринку «Берізка». Зазвичай веселий і приязний, він ступав, наражаючись на лю дей, і не бачив перед собою нічого. Ми з мамою приві талися, та вчитель нас не помітив.

• Що з ним трапилося? — спитала мама жінок, що торгували неподалік.
• Сина вбили! — відповіли ті. — Понапивалися ро сійські солдати, як свині, попадали в калюжі й стріля ли вгору з автоматів. Випадкова куля влетіло у вікно… Сину було чотирнадцять. Восьмикласник…

Востаннє я бачила шкільного вчителя в січні 2000 ро ку, в розпал Другої чеченської. Будинок, у якому він мешкав, став звалищем бетонних уламків. Ми зустрі лися на дорозі, що вела з ринку.

• Здрастуй! — озвався до мене Зелімхан.
• Здрастуйте! — відповіла я й, не знаючи, що б то ще сказати, додала: — Я не забула ваших уроків! Ви завжди нам так цікаво оповідали про країни й революції…

• Я знайшов кілька цибулин, вони трохи підмерз ли, та їсти можна. З тобою поділитися?

Спокуса була неабияка. До того ж я бачила, що він пропонує від щирого серця. Та я відмовилася: ми вдо ма також мали кілька підмерзлих цибулин.

На моє здивування, добродій учитель рішуче пря мував до руїн свого будинку.

• Стривайте! — гукнула я. — Туди неможливо зайти, під’їзд завалило.

Зелімхан спинився. Посміхнувся. Тоді мовив:

• Я пролажу під плитами, потім видряпуюся вго ру, чіпляючись за виямки в стіні, і заходжу до свого по мешкання. Там і зараз — фотографії рідних, там зберег лися стіни й підлога. Часом я сиджу в кімнаті й думаю, що нічого не сталося: не було жодної війни, зараз за йдуть дружина з сином… Лише не треба дивитися у вік но чи в коридор, якого, власне, вже й нема: він упав кількома поверхами вниз…
• Вам не можна туди, — намагалась я його спини ти. — Не йдіть!
• То ж мій дім! — відповів старий учитель і зник у руїнах.

Більше ми не зустрічалися.