Провідні мотиви й образи в новелах Ніни Бічуї «Стиглі яблука на Спаса» та «Спогад про Грузію»
К. Ю. Михайлова, О. В. Гонюк
На думку Валерія Шевчука, Ніна Бічуя стала в 60-х рр. XX ст. «безсумнівною королевою жіночої прози», а сучасні літературні критики вважають її предтечею урбаністичного дискурсу в українській літературі 80-90-х рр. ХХ ст.
Стилю Ніни Бічуї притаманні глибокий психологізм й інтелектуальна напруга, медитативність, безсюжетність, висока культура слова та рельєфність письма. Авторка у своїх новелах використовує низку символів на позначення запаху та кольору. Такою письменниця є у своїх кращих урбаністичних, психологічних й історичних новелах, притчах та візіях.
Провідними у новелі Ніни Бічуї «Стиглі яблука на Спаса» є мотиви віри, інцесту, дитячого кохання (яке найчастіше буває невзаємним), котрі втілюються в образах літа, старого горіха, церковних дзвонів, темряви та тиші.
Відомо, що дитинство є визначальним етапом життя людини, хоча на з погляду авторки, усі його події є не епохальними. Та саме дитячі роки зумовлюють усе подальше життя людини, її вдачу й нахили, перемоги й поразки. У новелі «Стиглі яблука на Спаса» ми одразу відчуваємо соковитий присмак юності, утіленої безтурботності в образах літа: «купання в ріці, і риба, й дрібненький пісок на березі, воскові соти, що наповнені медом і скошена трава за хатою, і смак свіжого молока». У всіх цих символах ми бачимо теплий спомин самої авторки про безтурботне, босоноге дитинство, у яке хотілося б повернутися кожному.
Мотив суму за дитинством втілено в образі церковних дзвонів, які постійно нагадували про те, що він був хрещений в складних життєвих обставинах: «Хрещений. Коли почалася війна охрестили. Потайки від матері... Во імя страху чи во імя якоїсь надії - аби за щось зачепитись, аби за щось триматися коли не долонями, то думками...».
Як сховок для таємниці постає образ старого горіха, що своїм віттям закриває двох закоханих від чужих очей і тим самим спокушає, манить їх здійснити гріх: «старий горіх - і вгору, і навсібіч, на ньому рясно зелених недозрілих горіхів. Кора на дереві чиста, гладенька, відполірована...». Розплетена дівчина - це споконвічний образ розпусниці, яка втратила свої моральні устої, а головний герой не може втриматися від спокуси, його так і манить за собою запах старого горіха: «Вона сидить на широкій гілляці, волосся в неї по плечі, не заплетене і не перев’язане стяжкою, вона натирає долоні зеленим горіхом, долоні стають темно-бронзові, а обличчя в неї засмагле, теж мовби обтерте тим горіховим гіркуватим соком, і очі теж горіхового тону, і волосся, і пахне від неї горіховим листям, бо вона обриває з горіха листя й мне його в долонях».
Образ темряви й тиші виступає своєрідним притулком, у якому відбувається гріховне поєднання брата і сестри: «Я чекаю ночі, аби вже заповнили ночви водою раз, і вдруге, і втретє, щоб ми на ніч позмивали сліди дня і стерли пил. Я чекаю ночі... Аби зачинили на ніч віконниці, через котрі навіть удень ледве протискається вузеньке пасемце світла, а ніч - то стає ще темніше за тими віконницями, зачиненими знадвору... І аби вже тиша. І аби вже всі спали».
У творі наявний мотив нерозділеного почуття, юнацького страждання, коли кохання розцвітає насправді, але без взаємності, і любов оживає тільки тоді коли дівчина їде. Кохання зображене як романтична мрія, нестерпне чекання, химерне сновидіння. Образ коханої, що з’являється у сні, сповнює серце героя не щастям, а гострою тривогою і щемним сумом.
Яблука виступають символом світлого, ніжного, неземного, чистого кохання, якому віддаються двоє. На противагу цьому постає образ горіха, який дає гіркуватий, терпкий присмак від скоєного гріха. Авторка поєднує солодкий присмак паперівок із гірким горіховим листям, яка дає симбіоз чистого та гріховного кохання: «На язиці вловлював смак соковитих паперівок, замішаний на запахові горіхового листя».
Лейтмотивом, який пронизує новелу, є мотив віри, символом якого є церковні дзвони, котрі наче закликають головного героя звернутися до своєї віри і не коїти гріха. Авторка виокремлює мотив інцесту звернення до якого пов’язане із народними обрядами та вірування. Ніна Бічуї у своїй новелі висвітлює гріхопадіння двох родичів. Інцест є наслідком того, що зустрілися двоє людей з різними світоглядами (він хрещений, але невіруючий, а вона не хрещена). Ця різниця постійно нагадує героєві про себе, але при цьому не заважає йому вчинити гріх: з настанням ночі у його душі ще сильніше виникало бажання здійснити його: «Я чекаю ночі... І аби вже тиша. І аби вже всі спали... Вона зсуває з себе простирадло — і мене засліплює од того видива... Вона притягає до себе мою руку і під долонею - прохолодне, твердне, маленький горбочок - паперівка з гострим зернятком».
Стан душі героїні виражено за допомогою коричневого кольору волосся, очей, шкіри, при цьому дівчина підсвідомо намагається підкреслити це, фарбуючи долоні горіховою шкаралупою. Отже, темний колір є втілює мотив нещирості героїні: «...Долоні темно-бронзові, а обличчя в неї засмагле, теж мовби обтерте тим горіховим гіркуватим соком, і очі теж горіхового тону, і волосся, і пахне від неї горіховим листям, бо вона обриває з горіха листя й мне його в долонях».
Авторка говорить про інцест не як про нечувано жахливу подію, дізнавшись про яку, герої відчувають сором, жах і відчай, а як про щось необхідне і бажане. Коли ж інцест все-таки відбувся, шляхи учасників розходяться, вони знаходять собі притулок у віддалених куточках, подалі один від одного.
День у новелі виступає засобом викриття нещирості почуттів, що простежується в поведінці дівчини: «Вдень вона байдужа, спокійна», «байдужий вираз», «безжальний регіт від розказаної історії», «холодні очі».
В образі паперівок втілено світлі та щирі почуття, які безжально були розтоптані сестрою: «...І тільки мені чомусь страшенно гірко, ніби топтали яблука — паперівки, а ми собі реготали з того».
Ніна Бічує у своїй новелі «Стиглі яблука на Спаса» презентує заборонене кохання як щось високе і вирішальне в долі людини, а не брудне та спотворене.
У новелі «Спогад про Грузію» домінують мотиви духовної єдності із митцем, страждання та вічного пошуку, які висвітлюються в образах художника Ніко Піросмані, природи, родинного кола, пам’яті, незнайденої домівки митця.
У цьому творі зображується платонічне кохання героїні, сповненої відчуттям любові до художника Піросмані. Тут мотив пам’яті проходить червоною ниткою через весь твір, через кожний рядок, кожне слово, кожну емоцію. Оспівується місто, його безтурботне життя, розкішна природа та людина на лоні цієї природи, героїня, яка перебуває в постійному пошуку: «Голос незнайомих інструментів, крик, сміх на площі безліч люду зібралося подивитись старовинну виставу Починалося свято - берікаоба. Я подалася за всіма, з несподіваною радістю й здивуванням усвідомивши, що розумію кожнісіньке слово...».
Категорію пам’яті в новелі Ніни Бічуї потрібно розглядати невід’ємно від категорії духовності. Ці поняття об’єднані одним лейтмотивом — пошук хатини художника. Героїня є втіленням душі самої письменниці, яка пов’язана зі своєю творчістю невідомими, міцними зв’язками, вони перебувають у постійному русі, що зумовлений пошуком творчого прихистку. Дівчина шукала будинок, бо мала тісні зв’язки з Ніко Піросмані: «Ви вже за тим Піросмані ноги по коліна сходили. Він хто вам — родич, чи що? Або ж дім у спадок залишив?».
Слід відмітити, що на шляху до домівки Піросмані героїню оточує краса осінньої природи. Ліс приймає характеристики людини. Він всю дорогу супроводжує дівчину, ми бачимо як відбувається його олюднення, вона немов живе в єднанні з природою, в одному ритмі з нею. В образі осені авторка висвітлює мінливість жіночої душі, адже ця пора року буває і жаркою, яка тільки вийшла зі спекотного літа, і холодною, що вже наближається до зими. Письменниця говорить про цю пору року із захватом, затриманим подихом. У цьому наявна якась інфантильність захоплення, так вміють радіти та дивуватися природі тільки діти: «Жовте листя осипалось і лягло під ноги... Десь там на вулиці, як і вчора, і позавчора, дітлахи згрібають на купи опале листя і спалюють його... Світ пахне сухим листям і димом, я пахну сухим листям і димом, мабуть сама ось-ось займуся золотавим полум’ям, і воно стрельне високо вгору».
У ритуалі осінньої трапези виявляється зв’язок з сім’єю сестри (завдяки введення авторкою символу вогню): «Хліб насущний. Осінній бенкет, хмільний навіть без хмелю. Одним лише запахом осені хмільний». Теплота родинного вогнища постійно повертала героїню до приємних спогадів, у яких вона була захоплена пошуками хатини Ніко Піросмані. Знайти її так і не вдалося, але навколо себе дівчина завжди помічає образи з картин грузинського художника.
Близьким за значенням до символу вогню є образ старої груші, яка втілює сімейний спокій та щастя, яке знайшла молодша сестра героїні, створивши щасливу сім’ю.
Ніна Бічуя наголошує на тому, що не можна зрікатися пошуків духовного ідеалу, треба йти до своєї мети, незважаючи на тернистість шляху та високість скель.
Отже, у новелах письменниці «Стиглі яблука на Спаса», «Спогад про Грузію» ми виявили функціональність образів природи, майстерне відтворення авторкою осінньої мінливості та літньої розкутості, запаху горіха, солодких паперівок і терпкого горіхового листя, темряви та тиші. Ідейно значимими є образи грішної дівчини, дому, вогню, церковних дзвонів. Провідними в аналізованих творах є мотиви забороненого та нерозділеного кохання, віри, інцесту, безтурботного дитинства, духовної єдності із митцем, страждання та вічного пошуку, платонічного кохання, пам’яті.
Л-ра: Літературознавчі студії. – Дніпропетровськ, 2016. – Вип. 8. – С. 90-94.
Твори
Критика
