Несхибний камертон Ніни Бічуї
Н. Марченко
«…для дітей я пишу завжди і все — те, що називають дитячою літературою, і те, що називають літературою для дорослих. Всяка гарна книжка — для дітей, для тих, які вони нині, і для тих, якими стануть завтра і післязавтра. Все головне саме з того й починається, щоб стати потрібним людям, які прийдуть післязавтра».
Ніна Бічуя
Ніна Бічуя вразила мене своєю щирою вірою у мудрість і душевну зрілість свого читача. Від перших слів, звернених письменницею до дітей, вона жодного разу не спробувала «опуститися до їхнього рівня», повсякчас розмовляючи зі своїм юним читачем як із духовно і душевно рівнею. Здається, на відміну від багатьох, письменниця завжди певна, що досвід життя внутрішнього у дітей буває значно більшим, ніж у деяких дорослих…
На жаль, доробок Ніни Бічуї в літературі для підлітків досі належно не поцінований і тому, на мій розсуд, належно не задіяний у шкільній програмі, хоча як ніякий інший має до того і мистецький, і моральний потенціал. Видається, що критика, на загал не надто уважна до царини «дитячого», за блискучою дорослою прозою письменниці перестала помічати немеркне живе світло її оповідань і повістей для юні.
На щастя, 2011 р. «Видавництво Старого Лева» достойно перевидало одну з кращих її книжок — «Шпага Славка Беркути», тим самим актуалізуючи цей ключовий для української дитячої книжки текст у колі зацікавлень сучасного школяра. Чому ключовий? Бо й досі, коли більшість українців по факту є міщанами, залишається в усвідомленні стереотипне уявлення про українство як суто «сільську» культуру, позбавлену «міського», «чужого самій природі нашого народу» сенсу. Натомість, тема міста і дитини у ньому не лише присутня в українській дитячій літературі, а й має власну тяглість і простежувані вектори поступу. Йдеться як про класичні взірці, що увійшли до кола дитячого читання завдяки шкільництву (В. Винниченко, В. Підмогильний та ін.), так і про «київські» повісті В. Нестайка та А. Григорука чи виразно «міські» твори останніх десятиліть (В. Бердт, Є. Кононенко, О. Лущевська, М. Павленко та ін.) тощо. «Шкільний» роман Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути» (1968 р.) у цьому контексті є чи не першим посутньо урбаністичним твором для підлітків в українській літературі. Водночас, будучи на загал авторкою складною, з чіткою системою особистісних і художніх домінант, Ніна Бічуя спромоглася напрочуд ясно й естетично розповісти уважному читачеві про сокровенне й утаємничене — неможливість однозначних рішень і єдиної для всіх правди, сув’язь поколінь і нереальність уникнення «відповідальності» за батьків і себе самого, нерозривність і непідмінюваність Слова та Діла. Тому «Шпагу Славка Беркути» неможливо читати на пласкому рівні так званого «тексту для підлітків на морально-етичну тему». Це високохудожній складно зорганізований мистецький твір, покликаний дарувати читачеві катарсис, а не дидактичні висновки. Перша асоціація, яку він викликав у моїй уяві, — «Собор Паризької Богоматері» В. Гюго. Як і там, світ героїв Н. Бічуї детермінований ще одним незмінним учасником драми людського буття — Містом. Так само, лишень на іншому рівні, вибудовується складний багатокутник взаємин між, нехай ще маленькими, але вже Особистостями.
Відтак, хочеться нагадати першу її книжку для підлітків «Канікули в Світлогорську» (К. : «Веселка», 1967 р.), зокрема оповідання «Душа Левка Савчина». Невеличкий твір фіксує переломний момент перетворення дитини у підлітка. Означується цей драматичний злам раптовим усвідомленням, що все завжди «непросто» і ти — людина — мусиш сам щоразу вирішувати, бо, виявляється, що «інші» та «старші» щоразу чинять по-різному і дослухатися до всіх, як і прилаштуватися до всього, неможливо.
Авторка вміщує велетенський обсяг проблем і моральних виборів у напрочуд стислу, ємку і, що найважливіше, абсолютно прозору для юного читача форму. Левко Савчин, який ще вчора не мав клопоту з друзями — «Все було просто і зрозуміло…» — раптом опиняється самотнім перед щоденною дилемою, бо для нього «усе заплуталось, переплуталось, перемішалося». Кого з друзів підтримати, якщо вони йдуть врізнобіч? Іти на шахи з Юрком, чи на фотогурток — із Вітею, збирати металолом, чи йти до обсерваторії, зрештою, підтримати друга-старосту, що хоче «викрити» курця-однокласника, чи не виказувати товариша, який таки приніс до школи цигарки?.. Кожен новий вибір дає комусь із оточуючих привід «порвати Левкову душу на шматочки»… І через цей біль, через намагання вилізти з власної шкіри («як пітон»), хлопчик віднаходить себе духовного, те вічне внутрішнє людське «Я», котре «повинне весь час жити у власній шкірі», хоча «всі рубці на ній залишаються»… Важливо також, що вчитель (образ позитивний, але епізодичний) виконує у Н. Бічуї єдину, насправді важливу для нього функцію, — він РОЗУМІЄ дитину.
Досить актуальним (як на нинішню моду на ранній розвиток дитини та її «зоряність») видається мені оповідання «Вундеркінд», у якому через живе щире сприйняття «звичайного» молодшого брата Льоні показане по-суті безвихідне та нудне буття старшого — «вундеркінда» Тоника, «справжнісінького автомата» зі скрипкою в руках…
Письменниця напрочуд тонко передала і стан дитини, якій змалку спотворили світосприйняття завищеною оцінкою її спромог (а, отже, й очікуваннями щодо неї!), і стан матері, не здатної визнати, що, вперто спрямовуючи сина, вона фактично «обрізає» навколо нього тисячі інших, можливо, більше природних для нього шляхів…
Хочеться згадати й книжечку «Звичайний шкільний тиждень» (К. : «Веселка», 1973) та осібно — оповідання «Недобре дівчисько». Навіть і не знаю, чи є в нашій дитячій літературі щось іще так пронизливо по-людськи істинне в передачі щемкого вічного прагнення жіночого єства «бути доброю дівонькою»! Можна, звичайно, сказати, що твір розкриває душу складної дитини з неблагополучної родини та драматизм міжлюдських взаємин… Але нехитра історія першої, ще не усвідомленої закоханості малої Гальки, тонко пронизана — мов таємнича печера відлунням — обрисами доль Гальчиної матері та тіток на возі, у яких хіба степові голоси не зблякли, перетворюється в безкінечну історію випадкових зрад і вічних розчарувань, якогось фатального міжстатевого непорозуміння…
Головний герой оповідання Юрко співставний із «капосною» Галькою на тій межі, що його покупний іграшковий куць із цигаркою та «найбільший й найкращий сонях, який «на височенній нозі… ріс, найдалі світу бачив». Юрко — романтичний, відкритий юнак, чудовий казкар. Його дивовижні розповіді та мимовільна «доросла» увага привносять у світ малої Гальки відчуття «принцеси», змінюють її затяте: «Така буду, така й умру, бо в мене очі погані…» на іделічні картини, як вона начарує тими очима найсмачнішої води для недоброго діда Дмитра…
Але, що Юркові — виграшки, Гальці — життя. І тому так гірко, що у дорослого парубка душі — як у того куця, а найбільший сонях дитячого серця залишився лежати під хатою зів’ялим сонцем…
Так само на тонкій межі вибору між Божою й людською правдою, між «як має бути» та «як годиться» балансує герой оповідання «Великі розквітлі магнолії» Ярема. Вимушений тимчасово жити у чужій родині, підліток розпинається між почуттям щирої зневаги до сина господині Ігоря та потребою з міркувань ввічливості (чи й людяності!) з ним товаришувати, бо про те єдине просить його мама — добра й совісна Ірина Петрівна. Авторка ніде й словом не засуджує цю жінку з «добрими, аж теплими очима», але її тотальна сліпота щодо власного сина поступово стає явною і невідворотно трагічною: хлопчик отримав ТАК багато материнської любові, що втратив здатність помічати й приймати її від інших… А ще це оповідання про людські цінності, скажімо, про моральну вагу пиріжків і шашликів, якими «прикормлюють» друзів, на тлі нетривкого букету з цвіту магнолій…
Ніжним флером ледь означеного чуття — чистим і невловимим — позначена новела «Де народжується сонце». Але суть короткої подорожі на Ай-Петрі дівчинки-підлітка Малинки-Маринки та її тридцятилітнього супутника зовсім не в тому. Вирвані з буденності, з узвичаєних ролей і правил, серед ПРИРОДНОГО світу, дорослий і дитина міняються позиціями «старшинства». Дівчинка провокує героя на поїздку, вчить правильно пити воду та залагоджує справу з поверненням, зрештою, будить, аби він хоч раз побачив, де народжується сонце. «…Там, унизу, на березі моря, Малинчина мама поняття не мала, як великий широкоплечий дядько всю ніч проспав в наметі, а її Малинка сиділа на камені на самому краю шпиля, на вершині, куди злітаються дикі вітри з моря, зі степу і з гір».
Дитина не боїться жити, бо покликана відкривати світ і, можливо, він існує до тих пір, поки дорослим вистачає інтересу іти слідом за вічно невгамовними та непосидючими дітьми…
Ніна Бічуя знає цю таємницю.
У ясному погляді на світ, у намаганні осягнути Творця (в усіх сенсах слова!) у кожному з них, як на мене, прихований вищий етичний і естетичний сенс осібного, вишуканого та багатобарвного стилю письменниці. Її тексти запам’ятовуються й щоразу тривожать душу, варто лише дійсності хоч чимось «нагадати» прочитане. Вони — несхибний камертон СПРАВЖНЬОГО, варто лише вчасно дізнатися, що він існує…
Л-ра: Укр. літ. газ. – 2013. – 18 жовт. (№ 21). – С. 7.
Твори
Критика
