16.04.2023

Смуток і сміх Чарлза Діккенса

К. Шахова

За що читачі люблять Діккенса? Чому і через сто років після його смерті знову і знову чиїсь руки перегортають сторінки його книжок? Що в ньому може привабити нас — людей XX століття, такого далекого від епохи, про яку він писав? Чому і тепер ми бачимо в ньому живого й цікавого для нас письменника, а не холодно-монументального класика — хай поважного і шанованого, але далекого і чужого, як мармуровий вершник на площі сучасного міста?

На всі ці запитання можна відповідати довго й докладно. Недарма про творчість Чарлза Діккенса написані цілі бібліотеки досліджень. А можна відповісти й зовсім коротко: Діккенса люблять тому, що він був митцем величезного, незвичайного таланту, освітленого великою добротою, пристрасною любов’ю до людей. Його доброта була не споглядальна, а активна, наступальна, дійова. Він не просто симпатизував людям або в гарних словах декларував свою любов до них, а все життя, повсякчасно, всіма своїми творами й вчинками доводив цю любов. Робив усе, що міг, навіть більше, ніж міг, допомагаючи гнаним і нещасним, слабим і голодним.

У його серці були невичерпні запаси ніжності й милосердя. Той, хто читав «Домбі й сина» (а хто не читав цього роману!), ніколи, мабуть, не забуде смерть маленького Поля, самотньої дитини, яка так прагнула тепла й ласки і яку суворий, безжальний батько хотів навчити своєї моралі визискувача. Пам’ятаєте? Потьмарений погляд хворого хлопчика, білі стіни кімнати-карцера, і хвилі світла, сонячні зайчики на стелі, сонячні хвилі, яких йому так бракувало в житті і до яких вже несила простягти долоні. А історія маленької Нелл із «Крамниці старожитностей»! Старий божевільний дід і голодна дівчинка, беззахисні в жорстокому світі власників, зацьковані багатими і підступними, гнані нескінченним шляхом, який нікуди не веде. А Олівер Твіст, що насмілився попросити їсти в своїх мучителів у робітничому домі! Цю сцену не можна читати байдуже, як не можна без хвилювання й співчуття читати про дитинство Давіда Копперфільда — восьмирічного робітника, або про маленьку Дорріт, яка несе на своїх вузеньких плечах відповідальність за долю цілої родини, чи про трагічне животіння хлопчика Джо, сироти, жебрака, який зроду не спав у теплому ліжку, не їв досхочу, не знав батьківської ласки.

Постаті дітей у романах і повістях Діккенса завжди змальовані з особливою сумною ніжністю. Їх безпорадність у зіткненні зі злом несправедливого суспільства, їх зворушлива рання «зрілість», народжена стражданнями, — все це викликає не тільки співчуття до них, а й протест проти світу, де діти позбавлені дитинства, а їхня щирість і чистота в’януть, як квіти від подиху морозу. Саме в дітях трударів знаходить Діккенс природну, неспотворену духовну красу, ті найкращі риси, що блякнуть, дрібнішають або вмирають у людині дорослій, змушеній існувати під владою грошей, в суспільстві облудної моралі й фальшивих цінностей. І коли ми читаємо присвячені дітям твори сучасного нам західнонімецького письменника Белля або американця Селінджера, то знаходимо в них діккенсівські мотиви, тільки аранжовані в сучасному стилі.

Добро може жити і в дорослих людях, але тоді вони стають чужими в суспільстві капіталістичного зла, «диваками», з яких знущаються буржуа. Безкорисливі й чесні, з вразливим сумлінням і щирою вдачею, вони потрапляють під колеса бездушної, механічної буржуазної цивілізації або опиняються в похмурій периферії життя, в темних нетрях великих міст.

Скільки їх, цих диваків, живе на сторінках Діккенсових творів! Відчужені, загнані в самотність, вони й справді мають якісь чудні звички, бувають кумедні, викликають жалість. Але в них крізь оте дивацтво завжди прозирає справжня людяність, вони завжди ладні поділитися з голодним шматком хліба, із знедоленим — теплом свого серця. Відчужений герой Діккенса — попередник сучасних «чужаків у суспільстві»— відрізняється від героїв Камю або Апдайка, Болдуїна або Керуака тим, що його асоціальність не має агресивного, руйнівного характеру. Вони протиставляють несправедливому суспільству свою справедливість, бездушному холоду — своє людське тепло. Але божевільний світ експлуатації, жорстокий світ «жовтого диявола» робить дедалі нестерпнішою людську відчуженість, стає для маленької людини, що загубилася в його хащах, дедалі незрозумілішим, заплутанішим і страшнішим.

Сили зла, які за часів Діккенса, Бальзака чи Гюго мали живе людське обличчя, обличчя Ральфа Ніккльбі, старого Гранде чи Тенардьє, набули зловісного анонімного характеру. Герой Хемінгуея, загнаний у безвихідь Гаррі Морган, вмираючи, каже: «Людина... Людина сама не може. Не можна тепер, щоб людина сама. Все одно людина сама не може анічогісінько». Ті, що не спромоглися зрозуміти цієї істини, ті, що не шукають чи не знаходять шляхів до колективу, втрачають зв’язок із своїм класом, — приречені на цілковиту ізольованість від суспільного життя, повне нерозуміння його законів, і їхній самотній бунт часто-густо виливається в соціально небезпечні, абсолютно безперспективні, а то й просто злочинні форми, як-от у героїв документального твору Трумена Капоте «Холоднокровно».

Але, звичайно, не слід думати, що за часів Діккенса, у «старій добрій Англії», все було порівняно просто, і навіть зло мало «патріархальний» характер. Протягом століття, що минуло після смерті письменника, модель експлуататорського світу стала складнішою, «технічно» досконалішою, але основні принципи її будови, блискуче розкриті ще в «Комуністичному маніфесті», лишаються незмінні. Справжній письменник-реаліст, Діккенс не міг не помітити тенденцій суспільства, в якому він жив. Як Гоголь у «Петербурзьких повістях», як пізніше Сухово-Кобилін у своїй знаменитій драматургічній трилогії, Діккенс задовго до Франца Кафки з його «Процесом» і «Замком» показав дію законів капіталістичного відчуження людини від плодів її фізичної й розумової праці, від створеної нею держави та законів.

Великий англієць з силою воістину трагічною розповів у своєму чудовому романі «Холодний дім» про те, як розчавлюють звичайну людину коліщата буржуазного державного механізму. В гротескних образах «Холодного дому», в нескінченній справі «Джарндіса проти Джарндіса» письменник розкрив безглуздя світу, в якому закони, створені людиною, гублять цю ж таки людину, бо захищають інтереси невеличкої купки обранців долі проти мільйонів її пасинків. У цьому світі молоді люди заради грошей відмовляються від усього того, що становить сенс життя, від творчості, кохання, честі й совісті. Підступність, лицемірство, злочин — все стає дозволеним. Скористаємося тут з думки про «вседозволеність», сформульованої Достоєвським, який, до речі, в своїй любові до маленької знедоленої людини і в ненависті до розтлінної моралі капіталізму дуже близький до Діккенса, як близький він до англійського письменника і деякими своїми помилками, зокрема нерозумінням історичної необхідності революційної боротьби трудящих.

«Холодний дім», «Мартін Чезлвіт» та багато інших творів Діккенса розкривають на прикладі долі молодої людини те, що, перефразовуючи влучний вислів Теодора Драйзера, можна було б назвати «буржуазною трагедією». В одній з найпопулярніших п’єс Бертольда Брехта — «Добра людина з Сичуані» — ясно показано, що, живучи за законами несправедливого суспільства, не можна бути справедливими. Добра Шен-Те, щоб не повертатися до ганебного ремесла повії, мусить бути безжальною, заставляти інших працювати на себе, аби вони не експлуатували її. Може, саме тому, що в цій ситуації третьої можливості не дано (мова, звичайно, йде про політично пасивного обивателя), в романах Діккенса найбільш переконливі й живі образи тих молодих людей, які стали жертвами порочних законів капіталістичного суспільства. А от персонажі, що волею автора мають уособлювати найкращі людські риси, виходять непереконливими, ідеалізованими. Рожеві й блакитні фарби, якими вони змальовані, надто контрастують із загальним темним, похмурим тлом. І важко повірити, що можна по бруду «світу цього» ходити в таких чистеньких шатах. Коли перечитуєш найвідоміші твори письменника, майже завжди вражає оця безбарвність і непереконливість головних позитивних героїв. Треба, однак, зауважити, що це стосуються героїв з дрібнобуржуазного середовища, яких автор наділяє саме буржуазними чеснотами.

Діккенс не був революціонером, не боровся за щастя людське зі зброєю в руках, як Байрон чи Петефі, — його сучасники. Не був він і тираноборцем, не писав антикоролівських творів, як деякі німецькі, французькі, іспанські письменники тієї доби. Він жив у розвиненій капіталістичній країні, де існував організований робітничий рух, де вже в 30-х роках XIX століття були чартистські організації. Але він до кінця життя дотримувався досить поміркованих політичних переконань. Це об’єктивна істина, про яку ми не можемо забувати, розглядаючи його творчість. Він був син своєї буржуазної доби і країни.

Буржуазна революція відбулася в Англії задовго до того, як Діккенс народився. Англійська буржуазія давно вже втратила свою революційність. Тепер вона прагнула лише стабілізації існуючого ладу і найбільше боялася народного протесту. Впливом буржуазної ідеології й пояснювався острах, що його почував Чарлз Діккенс перед революційним повстанням, вбачаючи в ньому тільки вибух руйнівних стихійних сил.

Але Діккенс ніколи не став би гігантом літератури, якби всупереч своїм помилкам і передсудам не змалював правдиво й надзвичайно виразно відносини між робітником і капіталістом і тим переконливо не довів би, що боротьба між цими соціальними силами неминуча. Карл Маркс зараховував Діккенса до блискучої школи «романістів у Англії, наочні й красномовні описи якої розкрили світові більше політичних і соціальних істин, ніж це зробили політики, публіцисти й моралісти, разом взяті...» Згадаймо один з найсуворіших і найпохмуріших творів письменника — роман «Тяжкі часи». Мабуть, ніде Діккенс не критикує капіталізм і капіталістів так безжально, саркастично, як у цьому романі. Ні фабрикант Баундербі, ані його колега Гредграйнд не наділені, на відміну від деяких своїх попередників у ранніх творах письменника, демонічними рисами романтичного негідника. Вони жахливі в своїй переконливій реальності, в своїй заземленості, хоч обидва мають типові узагальнюючі ознаки. Особливо виразний Паундербі. Це не абстраговане, а цілком конкретне зло. До того ж Діккенс типізував його так, що ми й через століття впізнаємо в сучасних літературних і нелітературних героях буржуазного суспільства риси цього персонажа. Ми бачимо ці риси в таких його літературних нащадках, як Дідеріх Геслінг — «вірнопідданий» Генріха Манна, або Бонарджес — «робітничий» міністр з п’єси Бернарда Шоу «Візок з яблуками», або сучасні, вже не літературні, а реальні лицеміри-політикани західного світу.

Діккенс, повторюємо, не був революціонером. Але його роман «Тяжкі часи» поклав початок робітничій тематиці в літературі критичного реалізму, він прокладав шляхи наступним творам, таким, як «Жерміналь» Золя.

У «Тяжких часах» виявилась особливо яскраво одна важлива для Діккенсової поетики риса — вміння створювати такі картини міста, змальовувати такий пейзаж, який стає узагальненням типових соціальних рис епохи. Саме таким є опис міста Коктауна на перших сторінках роману.

Не все в художній манері Діккенса сучасний читач сприймає беззастережно. Деякі сторінки здаються надто повільними, описи — надто докладними. Сучасні автори дають більше свободи нашій уяві. Тепер рідко зустрінеш такий деталізований портрет, як у англійського письменника. Зате психологічним нюансам сучасні автори приділяють значно більше уваги, ніж це було за часів Діккенса. З височини новітніх досягнень літературної техніки можна було б зробити ще якісь закиди письменникові. Проте сотні динамічних і цікавих, коли їх читаєш, сучасних історій перестають існувати для нас, як тільки ми перегортаємо останню сторінку. А твори Діккенса продовжують жити. І можна багато разів перечитувати «Посмертні записки Піквікського клубу», «Олівера Твіста» чи «Маленьку Дорріт». Така художня сила, такі глибокі думки й мудрі моральні уроки, така щира любов до людей закладені в них.

Письменник приваблює читача і своїм гумором (притаманним, передусім, раннім його творам). Пригоди містера Піквіка викликають веселий сміх, «Американські нотатки» й «Мартін Чезлвіт» сповнені гумору іронічного й злого. Діккенс був великий майстер сміху в усіх його проявах та відтінках — сміху теплого й дошкульного, ніжного й викривального. Він як ніхто вмів розібратись у психології буржуазних лицемірів і святенників. На протиставленні зовнішньої пристойності і внутрішньої підлості побудовані десятки негативних образів у його книжках.

Може, саме тут слушно було б нагадати про одну характерну особливість таланту письменника. Діккенс мав неабиякі акторські здібності. В його біографії, написаній сучасним дослідником Г. Пірсоном, є розповідь про те, який грандіозний успіх мав Діккенс, коли читав свої твори на театральній сцені або грав у п’єсі. По суті, він був творцем того, що ми називаємо тепер «театром одного актора». Емоційні глядачі ридали, коли Діккенс розповідав про смерть маленької Нелл, а в комедійних ролях Діккенс примушував зал сміятися до нестями, буквально падати зі стільців. З однаковим успіхом він відтворював без гриму й декорацій постаті старих і молодих, тендітних дівчат і пихатих матрон, наївних дітей і спритних крамарів.

Цей акторський хист прислужився й Діккенсу-письменникові. Його феноменально спостережливе око по-акторськи схоплювало кожну деталь поведінки майбутнього героя. Діккенс-актор фіксував жести, міміку, інтонації, особливості в манері мовлення тощо. А письменник умів проникнути в душу співрозмовника, навіть малознайомої людини. Саме тому кожен, навіть другорядний персонаж Діккенсової прози, такий переконливий, зримий.

Як митець, що малює з натури, Діккенс потребував щоденних вправ на спостережливість, щоденних живих вражень. Його славнозвісні мандрівки по Лондону та околицях давали йому ці спостереження, цей життєвий матеріал. Дослідники визначили прототипів більшості персонажів Діккенса. В багатьох легковажних батьках із його творів вони впізнали батьків самого письменника. Відомо ж бо, що маленькому Чарлзові довелося звідати всю гіркоту ранньої праці й безпритульності саме через легковажність та егоїзм батька, який так мало дбав про завтрашній день своєї сім’ї і кінець кінцем потрапив до тюрми для боржників. І ця тюрма, так чудово зображена в «Маленькій Дорріт», списана з натури. В ній хлопчик Чарлз відвідував своїх непутящих родичів так само, як його герой Давід Копперфільд. Пізніше, коли молодий Діккенс вів протоколи засідань парламенту або як газетний репортер відвідував «холодний дім» — будинок королівського лондонського суду, — все, що він там бачив і чув, закарбувалося в його пам’яті, щоб згодом на сторінках його книжок вилитися в узагальнені, майже символічні образи англійської політичної машини чи англійського неправедного суду. Зустрічі в лондонських нетрях, страждання злидарів великого холодного міста, побачені на власні очі, дали йому змогу так реалістично показати нужденний світ трударів, як, може, ще ніхто до нього його не показував. Діккенс втручався в життя, активно воював із злом та несправедливістю і як приватна особа, і як письменник, тобто діяч громадський. Він збирав гроші для безробітних акторів, для старих і хворих. Організовував вистави, в яких сам брав участь, а гроші від цих вистав віддавав на філантропічні цілі. Його романи «Олівер Твіст» і «Ніколас Ніккльбі» настільки сколихнули громадську думку, що власті змушені були створити спеціальні комісії для перевірки викладених Діккенсом фактів. Результати його літературної діяльності високо піднесли роль письменника в очах громадськості, наочно довели велике значення мистецтва як суспільного чинника.

Діккенс був людиною доброї, веселої вдачі. Він любив товариство друзів, знайомих та й незнайомих людей, до яких завжди вмів підібрати ключик. Навіть працював він серед людей, а не сховавшись за щільно зачиненими дверима кабінету. Дитячий сміх, жваві дискусії молоді, некваплива бесіда стареньких не заважали, а допомагали йому писати, вони були для нього бадьорою музикою життя. І в цьому він схожий на багатьох письменників-життєлюбів. Діккенса дуже цікавило, як оцінюють його твори читачі. Він прислухався до їхніх побажань. І, мабуть, той факт, що драматичні переживання його героїв часто завершуються щасливо, певного мірою пояснюється бажанням дати читачеві якусь розраду, заспокоєння й надію. А втім, сам письменник не міг не помічати штучності цих «хеппі-ендів», їх непереконливості. Разом із людським і творчим досвідом до нього приходило й дедалі глибше розуміння законів життя, законів суспільства. Це була гірка наука. З роками твори майстра втрачали веселість та безжурність, його погляд ставав суворішим, а сміх — дошкульнішим. Щасливий кінець того чи іншого роману вже нагадував не лагідну усмішку, а болісний сміх людини, яка намагається приховати страждання. Щастя, яке дарував улюбленим героям автор на останніх сторінках роману, було ілюзорне, уявне і приходило після таких довгих страждань та випробувань, що не могло вже вилікувати розбите серце, підбадьорити втомлену душу. А в останніх творах щасливих, чудесних, майже казкових закінчень і взагалі вже немає. Трагічне життя владно вимагає від митця правди, цілковитої правди без штучних прикрас.

Основою творчості великого англійського реаліста залишався бойовий гуманізм. Саме це робить його дорогим і близьким нам, людям двадцятого століття, людям нової соціальної формації.

Л-ра: Нариси творчості зарубіжних письменників-реалістів ХІХ-ХХ ст. – Київ, 1975. – С. 15-23.

Біографія

Твори

Критика