Особливості художньої реалізації архетипу матері в романах Ірини Вільде «Сестри Річинські» та Теодора Драйзера «Оплот»
Олена Дудар
У статті досліджуються жіночі образи-інтерпретанти Юнгівського трактування архетипу Матері в соціально-психологічних романах Ірини Вічьде «Сестри Річинські» та Теодора Драйзера «Оплот». Увага зосереджується на ознаках «жіночої ментальності», які дозволяють сформувати картину світу жінки.
Ключові слова: соціально-психологічний роман, міфологія, архетип, першообраз, порівняльна типологія.
Olena Dudar Peculiarities of artistic depiction of the Mother archetype in Iryna Vilde’s novel “Richynsky Sisters” and in “The Bulwark’’ by Theodore Dreiser.
The article deals with the female images-interpritants of the Mother archetype based on the conception of C.- С. Jung in the social-psychological novels “Richynsky Sisters" by Iryna Vilde and “The Bulwark” by Theodore Dreiser. The main attention is paid to the features of "female mentality" that form illustration of woman’s world.
Key words: social-psychological novel, mythology, archetype, primordial image, comparative typology.
Романний доробок Ірини Вільде та Теодора Драйзера припав на період кризи суспільно-політичного, економічного та духовного життя, що спричинило розчарування митців у тогочасній дійсності. Своє завдання письменники вбачали в зображенні боротьби з жорстокою дійсністю, у моделюванні драматизму становища людини в антигуманному світі, відтворенні духовного сенсу буття, вірі та зневір’ї, втраті ілюзій. Це були філософські намагання охопити феномен людини, віднайти притулок для особистості у світі та суспільстві, зв’язати її з універсумом. У тенденціях розвитку тогочасного літературного процесу міфологія все частіше фігурувала як ілюстративний матеріал, як об’єкт художнього переосмислення, як аргумент у доведенні авторської моделі світу. Тому творча спадщина класиків української та світової літератур привертають увагу дослідників з погляду втілення міфу та міфотворчості.
У сучасному літературознавстві відомо чимало наукових розвідок, присвячених аналізу різних аспектів творчої спадщини Ірини Вільде (С. Андрусів, М. Вальо, І. Денисюк, В. Качкан, Н. Мафтин, С. Шаховський та ін.) та Теодора Драйвера (С. Батурин, Т. Денисова, Я. Засурський, А. Кейзін, Є. Морозкіна, В. Солодовник, Ч. Шапіро та ін.), проте запропонована тема не досліджувалась у компаративному аспекті. Актуальною науковою проблемою є вивчення епічного доробку письменників у архетипному ракурсі. Мета статті полягає у дослідженні особливостей реалізації та функціонування архетипу Матері в соціально-психологічних романах Ірини Вільде «Сестри Річинські» та Теодора Драйзера «Оплот».
Перш ніж звернутись до міфологічного виміру у творчості Ірини Вільде та Теодора Драйзера, окреслимо етимологію терміна «архетип» і його значення для нашого дослідження Архетип (від гр. arche - початок + typos - образ) являє собою первинну форму, праобраз, взірець, збережений у душі людини. Цей термін використовувався вже в античному платонізмі, означаючи праобраз, ідею, під якими розумілась «матриця» матеріального світу. Під архетипом розуміється первісна вроджена психічна структура національної духовності, що виражає і закріплює основоположні властивості етносу й виявляється у знакових продуктах культури.
На думку філософа В. А. Раміх, материнство являє собою умовний код, систему знаків, які продиктовані етнографічно даним середовищем і відповідним історико- культурним пластом, що гарантує стабільність цього соціуму, самої культури [Рамих 1995] Функцію з’єднання цих понять, на нашу думку, виконує архетип Матері. Саме архетип Матері, праобраз якої є найдавнішим у всіх культурах, увібрав у себе ідеальні характеристики ментальності «жіночого світу»: емоційність, ніжність, турбота, відданість, жертовність та ін. На превалюванні цього першообразу в українському етнічному середовищі наголошує Андрусів: «Архетип Великої Матері завше домінував в українському світі: це випливає : прив’язаності до землі хліборобського народу і породженого ним відчуття вічно: приналежності до цієї землі-дому, простору-лона, звідки зродився і де зріс цей етнос, землі- матері, яка народжує і годує-плекає» [Андрусів 2000: 317].
У соціально-психологічному романі «Сестри Річинські» Ірина Вільде представляв галерею жінок-матерів: Олени Річинської, матері Броніслава Завадки, Маркіяна Івашкова, Стахи Куркубівни, Славка Ілаковича, дружини Ореста Білинського та Михайла РІчинського, Лесі Чуйгукової та ін. Є також яскравий образ жінки у «психозі материнства» - Рити Валевської. На противагу Вільде, образи жінок-матерів у романі «Оплот» Теодора Драйзера кількісно менш представлені: мати Солона Барнса - Ханна, його дружина - Бенішия, мати Бенішиї та Уільяма Етеріджа.
З архетипом Матері (за Юнґом К. Г.) асоціюються такі якості, як материнська турбота і співчуття; магічна влада жінки, мудрість і духовне возвеличення; будь-який корисний інстинкт чи поривання; все, що відрізняється добром, турботою чи підтримкою і сприяє росту та плодючості. В негативному сенсі архетип Матері може означати щось таємниче, загадкове, темне: безодню, царство мертвих, всепоглинаюче, спокусу та отруєння, тобто те, що вселяє жах і невідворотне, як доля. Таким чином, енергія материнського архетипу - це неосяжна сила, яка може з легкістю підкорити людину. При цьому вона є джерелом усього нового [Биркхойзер-Оэри 2006]. Власне, сам Юнг вбачав суть цього архетипу у «магічному авторитеті всього жіночого, мудрості, чогось благого, магічного відродження і темно-дрімучого, захоплюючої безодні» [Юнг 1997: 211].
Головна героїня «Сестер Річинських» Олена, «вихованка Ладиків - наслідок романтичного кохання студента медицини і сільської дівчини з-під Заліщик», сімнадцятирічною одружилась із Аркадієм Річинським. Шлюб виявився вдалим, турботливий чоловік опікується сім’єю: «За ким ще могла почувати себе такою безпечною, як не за Аркадієм? Ішла крізь життя, як за попоною, що охороняла її перед всякими неприємними випадковостями» [Вільде 1986: І, 52]. Ніжна, морально чиста Олена Річинська усе життя присвячує себе дітям, залишається відокремленою від проблем поза домом: «...проживши двадцять п’ять років серед тих чорних круків, зуміла зберегти таку ангельську чистоту серця. ... враження, ніби Олена на якомусь відтинку не досягла свого духовного повноліття, було помилкове. Її наївність походила від того, що вона в душі залишилась чужою світові, в який ввів її Аркадій. Вона просто не прийнялась на новому ґрунті, куди її штучно пересадили» [Вільде 1986:1, 365]. Проте надмірна опіка чоловіка позбавила Олену життєвого досвіду. По смерті батька саме матір виступає на перший план, стає главою сім’ї - розсудлива, добра і водночас сувора господиня. Попри усі позитивні риси характеру, Олена не може виконувати ролі матері-наставниці: «Олена знову здивувалась. Взагалі останнім часом щораз частіше виникали в її житті причини для здивування. Виходило, що оті довгі роки поруч Аркадія прожила вона в якомусь потойбічному світі, і тільки тепер вступає вона у справжнє життя...» [Вільде 1986:1, 551].
Цілком виправдано роль голови родини починає виконувати служниця Мариня, яка понад п’ятнадцяти років живе у сім’ї Річинських, краще «блукаючої між дітьми матері» знає риси характеру доньок Аркадія та Олени. Мариня всім серцем турбується про Нелю під час хвороби, порядкує з «малою господинькою» Олею, переживає нещасливе кохання наймолодшої Слави. К. Г. Юнг особливу увагу звертав на різницю між архетипом Матері, який втілює неусвідомлену стихію, й архетипами Мудрого Старого і Мудрої Старої - гармонію свідомого і неусвідомленого. У питаннях життєвого досвіду служниця - модифікація Мудрої Старої - заступає матір. Саме на грудях Марині, «єдиного й найвірнішого приятеля», може виплакати Слава гіркі сльози особистої невдачі та отримати уроки жіночої мудрості.
Тісний взаємозв’язок дітей з матір’ю демонструє вплив материнського архетипу. Такий вплив може бути як позитивним, так і негативним. Передовсім, це залежить від зв’язку людини з внутрішнім образом матері. Олена цілком віддається материнству, любить та піклується про дітей, але смерть чоловіка розкриває відсутність життєвої практичності, робить її вразливішою: «Нездорова атмосфера в домі після смерті батька, підсилена безбожною побожністю Олени (мати покладалася на бога, як на близького родича, якому не личить відмовляти у її незліченних проханнях)» [Вільде 1986:1, 402]. Жінка на певному етапі життя намагається підмінити Верховного Судцю образом власного чоловіка, проте надмірна покірність матері, відстороненість від вирішення проблем викликають роздратування дітей.
Материнське добре серце та терпимість допомагають Олені пережити напади власних дочок Катерини та Зоні: «Олена з істинно християнською покорою зносила злі настрої своєї дочки, всіляко намагаючись виправдати її» [Вільде 1987: III, 159]. По-християнськи трактує Річинська і ті життєві випробування, які приготувала доля «сиротам», вбачаючи свою частку вини - пам’ять про Ореста Білинського: «А тепер... Хто знає? Може, нещастя, що спало на їх сім’ю, - кара господня за те, що вона, законна дружина і мати п’ятьох дітей, ховала у своєму серці спогади про того чужого чоловіка?» [Вільде 1987:1,109].
Відсутність життєвого досвіду зумовила брак інтуїтивного передбачення найвірогіднішого шляху розвитку подій: втеча Катерини з власного весілля, Нелине одруження, Зонине моральне падіння, Славина втеча з дому, Олин вибір нареченого. У такі хвилини Олена знову звертається до Бога: «Господи, що це за кара на мене, що я так блукаю серед своїх дітей?» [Вільде 1987: III, 333].
Авторка «Сестер Річинських» - досвідчений психолог жіночої душі, фіксуючи кожну деталь, мотивує й передбачає поведінку свого творіння. Їй відомий кожен психічний порух. Прояв злого, темного - самолюбства, зверхності, протиставлення, зумовлений обставинами народження та виховання. Дівчинкою Олена не знала материнської любові і тепла, розуміння і підтримки. Черговий напад-звинувачення Зоні викликає істерику матері: «Коли Ольга тулила її до своїх повних, пружинистих грудей, заспокоюючи її найсердечнішими, найніжнішими словами, то Олена на мить піддалася солодкій ілюзії, ніби пестить, ніби голубить її рідна мати, якої вона навіть на фотографії не бачила. Кажуть про незаспокоєне материнство, а чому так мало згадується про незаспокоєне, позбавлене тепла материнських грудей дитинство?» [Вільде 1987: III, 161].
Відтак зрозумілим стає порівняння Іриною Вільде головної героїні Олени з плющем - вічнозеленою чагарниковою рослиною з численними повітряними пагонами, що потребують опори. Вона здавна символізувала вічне життя. Також плющ може плестися прямовисними стінами, міцно хапаючись на, здавалося б, неможливих для цього місцях. Тому в християнській символіці плющ став ще й символом міцного шлюбу, вірності та відданості. Жінка-мати - це єдність її власної матері (минуле) та її доньки (майбутнє). Її життя простягається над поколіннями, несе безсмертя. Слабке, «повітряне» коріння (добра опікунка Ладикова) Олени Річинської знайшло продовження у п’яти доньках-галузках, але спричини; ; послаблення архетипу Матері як психічної структури.
Карл Густав Юнг, намагаючись зрозуміти складні взаємовідносини між дитячим дорослим станом людської душі, застерігав, що в ніякому разі не можна впадати в крайнощі залишатися у «країні дитинства» чи придушувати вторгнення дитинства у доросле життя [Юнг 1995: 103]. На думку Юнґа, все, що має психічне походження - амбівалентне; щоб стати насправді дорослим, вийти на якісно новий етап духовного розвитку, досягти вищих щаблів, потрібно пройти «країною дитинства». Смерть чоловіка Аркадія - варіант міфоритуалу ініціації пов’язаний з болісним переходом Олени Річинської на якісно новий рівень свідомості. Долаючи зневоленість та пасивність, вона зіштовхується з іншим розумінням стосунків між світом і людиною, відчуває свою загубленість у цьому світ, усвідомлює плинність часу: «а вода пливе і пливе... пливла до нас... буде пливти і по нас» [Вільде 1987: III, 471]. Смерть батька є також стартом у процесі ініціації для п’яти його доньок. Послаблений архетип Матері стає ще однією причиною відчуття втрати орієнтирів у світі, каталізатором та лакмусовим папірцем входження дівчат у доросле життя.
Олена Річинська любить усім серцем дітей, лише не знає, не вміє їх підтримати. Матір виправдовує втечу Катерини з власного одруження, боронить від людського осуду Зоню, не заперечує проти вибору коханих Ольгою та Нелею і постійно піклується про Славу: «Думає про Славу. Щодня, щогодини паралельно з іншими поточними справами думає про свою наймолодшу дочку. Вірить, що у тиху погоду з її дитиною не може статися жодного лиха» [Вільде 1987: III, 167].
Відмінну від представленої Іриною Вільде модифікацію архетипу Матері знаходимо у Теодора Драйзера. Мати Солона Барнса - Ханна, вірна, любляча дружина, турботлива жертовна мати. Внутрішній спокій та гармонія, породжені вірою, притягують увагу читача д: постаті героїні: «For truly she was a sober and thoughtful figure - not of the older day as to dres or manners, but with a marked spirituality of expression which was not of the meetinghouse alone by any means. For her thoughts were mostly, if not entirely, on the needs of others - never on he own» [Dreiser 1946: 41]. [Від усього її вигляду, зовсім не старомодного, віяло спокоєм та зосередженістю, цьому сприяв натхненний вираз обличчя, притаманний їй лише у годину молитви. Бо думки її завжди були зайняті потребами інших людей - про власні вона не думала]. Архетип Матері передбачає наявність у жінки почуття любові у широкому розумінні, постійне співчуття не тільки до своєї дитини, але й інших.
Ханна Барнс - розсудлива, побожна, діяльна - займається вихованням сина та пізніше дочки Синтії, веде господарство. Усі душевні сили віддає родині та займає чільне місце у житті старшого сина. Випадок із хворобою - Солон сокирою глибоко поранив ногу, що спричинило зараження - ще більше зближує матір і сина. Ханна страждає від думки про можливу смерть хлопчика. У момент найвищої психічної напруги та, здавалося б, безнадії мати звертається до Бога: «her face... bore that reverent pallor... «Do not cry, Solon, my son, thy life and health have only now been given into my keeping. This is not the end for thee - it is but the beginning. God is going to make thy coming days thy best. Thee will live to serve Him in love and truth» [Dreiser 1946: 20]. [Її обличчям розлилась одухотворена блідість... - Не плач, Солоне, сину мій, відтепер твоє життя та здоров’я ввірені мені. Це не кінець, це - початок твого життя. Господь дарує тобі ще багато хорошого попереду. Ти житимеш, щоб служити Йому вірою та правдою]. Більше, ніж молитва, - сакральна розмова з Богом, яку описує Теодор Драйзер, дає нам можливість зіставити Ханну з Матір’ю всіх Матерів - Богородицею. Героїня упродовж усього роману залишається втіленням ідеального образу матері: «And after that his mother’s sincerity and goodness and her desire for his welfare, as well as his debt to her, seemed to become an ever present thing to him... Always she seemed to come first in his thoughts...» [Dreiser 1946: 20]. [Після цього випадку Солона ніколи не полишала думка про матір, про її відданість, щире та палке бажання його благополуччя, він відчував борг перед нею... Першість у його душі належала їй...]. Теплі, щирі стосунки матері та сина зберігаються протягом життя: Ханна радіє успішній кар’єрі сина, хвилюється, «мовчки страждає», коли син закохується, переживає через його від’їзд з дому. Вона завжди готова прийти на допомогу: «She wondered what ill or dream of any kind could be at the center of his heart. If only she could help him!» [Dreiser 1946: 73]. [Вона пильно стежила за ним: чи не хворий, можливо, щось турбує його? Якби лише вона могла допомогти йому!]. Величезною трагедією Солона стала смерть матері: «he was at times lost in a form of dark and painful brooding which tested his religious as well as his mental resources» [Dreiser 1946: 107]. [інколи його огортали напади чорного, вбивчого заціпеніння, яке випробовувало не лише його релігійні переконання, але й розум].
Молодий Барнс, життя для якого було ланцюгом закономірностей Божої волі, знаходить риси його власного (внутрішнього) архетипу Матері у коханій дружині. Молода жінка стає вірною супутницею Солону та ніжною матір’ю п’ятьом дітям: Айсобел, Орвілу, Доротеї, Етті та Стюарту. Бенішия також із квакерської родини, тому повністю підкоряється законам домоустрою Солона. Проте інколи автор подає свідчення «іншості» у характері жінки. Маленька Етта розповідає матері про добру фею Берилюну, і «Вепесіа was herself not quite satisfied as to the compete unreality of these things» [Dreiser 1946: 131]. [Бенішия і сама не була цілком певна, що нічого подібного не існує]. Чергова витівка Стюарта та Етти, які з іншими дітьми сховались у лісі, природньо викликає у матері усмішку: «Вепесіа wanted to laugh and cry at the same time, but could not, because of her husband’s serious face. However, as she bathed the mud off Stewart, drew from him the whole story, and laughed secretly» [Dreiser 1946: 133]. [Бенішиї водночас хотілось і плакати, і сміятись, але її стримав суворий вираз обличчя Солона. Проте, відмиваючи від червоної глини Стюарта, вона настояла, щоб він усе розповів, і посміялась нишком]. У роздумах чотирнадцятирічної Етти «her mother’s, who had yearned, but always with repression and unquestioning meekness» [Dreiser 1946: 160]. [матір, яка теж колись нудьгувала, без вагань, покірно змирилась]. Епізоди є свідченнями емоційної , натури жінки, але у домі Барнсів жили за правилами «а still place, where softness of speech, repression of ebullience and temper, to say nothing of spareness of speech» [Dreiser 1946: 138]. [стишеного життя - розмови упівголоса, приборкання усіляких спалахів радості та гніву, скупість у висловлюваннях].
Емоційність та комунікабельність як типові риси архетипу Матері полегшують соціалізацію дітей. Згідно з теорією індивідуальної психології А. Адлера, природа наділила людину вродженим «соціальним почуттям». Під цим терміном психолог розуміє прагнення до фізичного контакту, емоційної прив’язаності, дружнього єднання. Від розвитку соціального почуття людини залежить її здатність жити насиченим духовним життям у єдності з іншою особою, людством [Адлер 1997: 21 - 29]. Значною мірою це почуття залежить від жінки, яка в силу біологічних і суспільно-історичних причин займається вихованням дитини, прививанням конкретних навиків, введенням у стосунки зі соціумом. Двадцятип’ятирічне спокійне сімейне життя квакера Солона Барнса перетворилось на застій: «the atmosphere surrounding them seemed too fixed, too still. It was all too well ordered; too perfect for frail, restless, hungry human need» [Dreiser 1946: 185]. [якась надмірна нерухомість відчувалась у навколишньому спокої. Надто вже все тут було впорядкованим, бездоганно правильним для ніжної, бурхливої, повної очікування людської душі].
Наявність домінуючих рис у модифікаціях архетипу Матері в українському та американському романах окреслюють вияви переживання та піклування відповідно Олени Річинської та Бенішиї Барнс. Головна героїня роману Ірини Вільде, усвідомлюючи неспроможність допомогти дітям, звинувачує в негараздах покійного Аркадія, звертається до фатуму. Зрештою, завершальним внутрішнім монологом Олена Річинська підсумовує прожиту частину життя, утверджує власне материнство: «жінка, маю на увазі нормальна жінка, ставши раз матір’ю, вже не може нею не бути. Навіть коли її єдина дитина померла, а вона сама не мала надії народити другу.
Про яку душевну незалежність можу думати я, якої тіло п’ять разів перемололо, а душу п’ять разів потрясло материнство? Може, я не в дітях, це інша справа, але зате всі вони разом і кожне зокрема - в мені! І на це нема ради, як нема ради на смерть!» [Вільде 1987: III, 472]. Єдиною можливістю досягти внутрішньої гармонії, вийти на новий рівень світорозуміння авторці здається повна Оленина відданість дітям. Але це ніяк не припускає інфантилізму і втечі: навпаки, переосмислений дитячий досвід заповнює лакуни дорослого світосприйняття, актуалізує підсвідому енергію, яка «всотувалась» з дитинства, дозволяє досягти гармонії між людиною і світом. Сама у подружньому житті позбавлена підтримки та розуміння, жінка вирішує стати хоча б моральним прихистком для доньок.
Бенішия Барнс важко переживає від’їзд і самостійне життя Етти у Нью-Йорку: «she was shaken by the fear that all might not be well with her, the innocent, meditative, dreamy child who had only a few weeks ago looked into her eyes and told her that nothing was wrong» [Dreiser 1946: 241]. [страх скував серце - чи не трапилось чогось поганого з чистою, мрійливою дівчинкою, яка кілька тижнів тому так відверто дивилась матері у вічі, запевняючи, що їй нічого приховувати]. Та ударом для матері стає самогубство Стюарта: «...her mind fluttered like a frightened bird to Solon, to Stewart, and to the erring Etta» [Dreiser 1946: 296]. [... душа її б’ється, як злякана пташка, і думка чигає до Солона, до Стюарта, до бідолашної Етти]. Безмірне горе Бенішия розділяє з чоловіком, намагається підтримати його, виявляє материнську ласку й піклування. Але серце жінки не витримує нещастя, оточена турботою рідних, вона помирає. Для ніжної, люблячої, відданої матері Бенішії Барнс, зображеної Теодором Драйзером у романі «Оплот», смерть сина може означати лише власну смерть. Автор не бачить можливим і не хоче продовжувати муки матері у творі.
Отже, визначаючи риси оприсутнень архетипу Матері у соціально-психологічних романах «Сестри Річинські» Ірини Вільде та «Оплот» Теодора Драйзера, наголошуємо на наявному втіленні сакральних та структурних архетипових характеристик в образах матерів обох письменників. Ознаки «жіночої ментальності» (емоційність, чуттєвість, терплячість, покірність, комунікабельність, жертовність та ін.) є наслідками впливу стереотипів, що зобов’язані своїм походженням архетипу Матері. Жіночі, саме материнські, основи формують той архаїчний пласт відносин, який пояснює феномени індивідуального та родового рівня. Послаблений архетип Матері в українському романі стає однією з причин відчуття загубленості в світі, яке проживають персонажі. Родинна закоріненість героїв Вільде та Драйзера втрачається під тиском культурних, національних та індивідуально маркованих чинників.
Література: Адлер 1997: Адлер А. Понять природу человека / А. Адлер. - СПб. : Академический проект, 1997. - 256 с.; Андрусів 2000: Андрусів С. Модус національної ідентичності : Львівський текст 30-х років XX ст. : [монографія] / Стефанія Андрусів. - Тернопіль : Джура, 2000. - 340 с.; Биркхойзер-Оэри 2006: Биркхойзер-Оэри Сибилл. Мать: архетипический образ в волшебных сказках : пер. с англ. / Сибилл Биркхойзер-Оэри. - М. : Когито-Центр, 2006. - 255 с.; Вільде 1986-1987: Вільде I. Твори : в 5 т. / Ірина Вільде. - K. : Дніпро, 1986-1987.-T. 1.- 1986.-640 с. ; T. 2. - 1986. -424 с. ; T. 3.- 1987.-478 с. ; T. 4.- 1987. - 464 с. ; T. 5. - 1987. - 389 c.; Рамих 1995: Рамих В. А. Материнство как социокультурный феномен : дис. ... докт. филос. наук : 24.00.01 / В. А. Рамих. - Ростов н/Д., 1995. - 236 с.; Юнг 1995: Юнг К. Г Индивидуальная символика сновидений, имеющая отношение к алхимии / К. Г. Юнг // Архетип. - 1995. - № 1. - С. 103.; Юнг 1997: Юнг К. Г. Сознание и бессознательное : сборник / К. Г. Юнг. - СПб. : Университетская книга, 1997. - 544 с.; Dreiser 1946: Dreiser Theodore. The Bulwark / Theodore Dreiser. - N. Y. : Doubleday & Company, 1946. - 337 p.
Л-ра: Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Серія : Літературознавство. – Тернопіль, 2011. – Вип. 32. – С. 239-244.
Твори
Критика
