До теми боротьби пролетаріату у творчості Т. Драйзера
Т. Т. Духовний
Класова боротьба американського пролетаріату, образ робітника в літературі США грунтовно ще не досліджені ні у вітчизняному, ні в зарубіжному літературознавстві. За винятком солідних праць американського дослідника Ф. Фонера «Джек Лондон — американський бунтар» (1947) та «Марк Твен — соціальний критик» (1958), деяких розділів у тритомній «Літературній історії Сполучених Штатів Америки» (друга половина 50-х — початок 60-х років), а також у кількатомній праці В.-Л. Паррінгтона «Основні течії американської мислі» (розділ «Надії пролетаріату»), ця проблема докладно не розроблялася. Тут спробуємо проаналізувати ті твори Т. Драйзера, в яких виведено образ робітника і зображено класову боротьбу пролетаріату, а також простежити витоки цієї теми в американській літературі.
Робітничий рух виник у США в перші десятиліття XIX ст.; у 30-40-х роках у робітничих колах починають поширюватись ідеї соціалізму, привнесені послідовниками Р. Оуена, Ш. Фур’є та інших європейських утопічних соціалістів. У 50-ті роки в США починають свою діяльність перші пропагандисти наукового соціалізму (Ф.-А. Зорге, Й. Вейдемейєр та ін.).
Довгий час література США ніби не помічала нового класу, була байдужа до його життя і боротьби. Перший помітний твір, присвячений зображенню індустріального пролетаріату, з’явився 1861 р. — повість прогресивної письменниці-реалістки Р. Хардінг-Девіс «Життя на ливарних заводах». Авторка розвінчує міф про патріархальні відносини між робітниками та підприємцями, про одну «дружну сім’ю». Заслугою письменниці було й те, що вона першою спробувала заглянути в духовний світ індустріального робітника, розповісти про його мрії і сподівання.
Наприкінці 70-х — на початку 80-х років у США активізується соціалістичний рух. Важливу роль у поширенні тут ідей наукового соціалізму відіграло переміщення 1872 р. Генеральної Ради Першого Інтернаціоналу з Лондона в Нью-Йорк. Страйкова боротьба пролетаріату, виступи демократичних мас проти панування капіталу тепер привертають увагу і багатьох діячів мистецтва. Посилюється критика «американського способу життя». Щоправда, спочатку це були твори переважно публіцистичного характеру. Так, 1879 р. Г. Джордж опублікував книгу «Прогрес і бідність», де виступив з ідеєю націоналізації землі. У 80-х роках була опублікована праця Г. Адамса «Демократія», в якій викривалася корупція в державному апараті та парламенті США. До критики монополістичного капіталу почали вдаватись не тільки демократично настроєні журналісти, публіцисти та політики, а й прогресивні письменники, серед яких насамперед слід назвати Марка Твена — як автора «Позолоченого віку» (1874) та промови «Лицарі праці — нова династія» (1886).
Свою промову Марк Твен починає з твердження, що стало у 80-х роках одним із центральних у його концепції історії («Принц і злидар», «Янкі при дворі короля Артура» та ін.): «Влада однієї людини над іншою означає пригноблення — незмінно і завжди пригноблення, хай не завжди свідоме, навмисне, обдумане, але завжди суворе, або тяжке, або жорстоке, або огульне, але так чи інакше — завжди пригноблення у тому чи іншому вигляді».
[...]
Промова Марка Твена написана в піднесено-урочистому стилі, особливо там, де йдеться про віковічну соціальну несправедливість і пророкується неминучість докорінних змін у долі трудящих. Можна лише шкодувати, що ця, за словами Ф. Фонера, «найяскравіша за всі 80-ті роки і одна з найяскравіших в американській історії» промова на захист робітничого класу була на довгі роки похована в архіві письменника (опублікована лише в 1957 p.).
Першим значним художнім твором цієї проблематики в американській літературі1 80-х років був виданий анонімно роман Г. Кінена «Ті, що загрібають гроші» (1885). Можемо навіть твердити, що в той період у літературі США не було твору, рівного йому за силою викривального пафосу. Автор не тільки таврує злочинну діяльність монополій, висміює продажну буржуазну пресу, а й докладно розповідає про класові бої трудящих. Правда, письменник не поділяв революційної ідеології пролетаріату, а пролетарська революція його навіть лякала. Він — за буржуазну демократію, за мирні реформи, «законні» засоби боротьби. І все ж йому вдалося створити привабливий образ свідомого пролетаря, переконаного, що «революція неминуча так само, як неминуче на зміну ночі прийде день». Образ робітника, відомого серед товаришів під прізвиськом «Гріт», що означає «твердий», «сильний», є найбільшим успіхом письменника-реаліста, він вкладає в його уста не тільки гнівний осуд капіталістичної експлуатації, а й ідею революційного перетворення світу (яка, щоправда, має дещо розпливчастий характер).
Оповідання «Дружина комуніста» (1887) Октава Тане (псевдонім Еліс Френч) було другим помітним твором американської літератури на робітничу тему. Письменниця звертається до образу трударя, який став на шлях непримиренної боротьби проти капіталістичних монополій.
Герой оповідання — коваль Вільям Бейлі, якого вигнали з заводу за участь у підготовці до страйку. Вже довгий час він безробітний, «обійшов усі заводи, але його ніде не приймають на роботу, кажуть, що в нього надто довгий язик». Бейлі і його родина живуть у жахливих злиднях. Щоправда, він може влаштуватися — за умови, що порве будь-які зв’язки з профспілкою. Та ніщо не може змусити Вільяма Бейлі зректися своїх переконань, стати зрадником товаришів по боротьбі. Бейлі вважає, що необхідно «відняти владу у розбухлого капіталу і передати її народу. Люди повинні трудитися в ім’я людства, а не заради своїх егоїстичних інтересів».
Образи робітників, їхнє життя і боротьбу за краще майбутнє широко відображено в творах Джека Лондона і Ептона Сінклера. Але оскільки тема ця вже грунтовно висвітлена, згадуємо про це лише принагідно.
Т. Драйзер виявляв досить сталий інтерес до трудящого люду: писав про життя і боротьбу американських робітників, займаючися журналістикою в 90-ті роки, ввів епізод про страйк нью-йоркських трамвайників у свій перший великий твір — роман «Сестра Керрі» (1900), вивів образи робітників в оповіданнях «Мер та його виборці» (1903), «Могутній Рурк» (1911), у романі «Геній» (1915) та ін. Страйкову боротьбу американських робітників Драйзер обрав темою також і для драми «Дівчина в труні» (1913).
Уважно стежачи за класовою боротьбою американського пролетаріату, письменник не міг не бачити, що вона мала суто економічний храктер. Адже навіть під час таких грандіозних страйків, як Гомстедський (1892) і Пульманівський (1894), страйків шахтарів початку 1900-х років робітники та їхні організації домагались лише підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці тощо, не ставлячи ніяких політичних вимог. Т. Драйзер не міг також не знати, що страйки робітників закінчувалися здебільшого лише частковою перемогою, а то й поразкою, що в них брала участь лише організована частина робітників. І все ж симпатії письменника були на боці страйкуючих. У романі «Сестра Керрі» і, особливо, в драмі «Дівчина в труні», Драйзер показав, що страйкова боротьба стає для робітників, школою класового виховання, школою бойового пролетарського досвіду.
Одначе це не дає підстави робити висновки, ніби письменник вже в той період перебував на позиціях революційного соціалізму. Щоправда, вже тоді він не поділяв поширенного серед американських соціалістів «наївного політичного опортунізму», суть якого полягала в сподіванні, що пролетаріат нібито зможе завоювати політичну владу в країні, використовуючи лише буржуазну демократію, за допомогою виборчих урн.
Багатий матеріал для розуміння соціальної позиції письменника дає вже згадане оповідання «Мер та його виборці», чомусь майже обійдене дослідниками.
В оповіданні простежуємо чимало жанрових ознак нарису. Та на відміну од журналістів — «вигрібачів бруду» — Т. Драйзер не ухиляється від художнього узагальнення певних явищ суспільно-політичного життя Америки, в численних авторських відступах і коментарях він дає читачеві зрозуміти, що йдеться про явища, характерні саме для американської дійсності.
Дія оповідання розгортається в одному з «похмурих промислових міст Нової Англії», де ведуть «безрадісне існування близько сорока тисяч мешканців». Протягом кількох років місцеві соціалісти домагалися обрання мером міста свого кандидата — робітника взуттєвої фабрики і керівника їхньої організації (імені його в оповіданні не названо). Коли ж новий мер приступив до виконання своїх обов’язків, зграя ділків, що засіла в міській управі, капіталістичні корпорації, що грабували населення міста й міську казну, зустріли його з неприхованою ворожістю, яка ще посилилась після того, як вони переконалися, що мер непідкупний. І було докладено всіх зусиль, щоб провалити його кандидатуру на чергових виборах.
Поразка на виборах нічому його не навчила. Він перебуває в полоні формально-юридичних, парламентських ілюзій, вважає, що перш, ніж знову повернутись до громадсько-політичної діяльності, слід вивчити «як слід» право.
До свого героя автор ставиться зі щирою симпатією, підкреслює його високі морально-етичні якості, але створити переконливий образ борця за народне визволення йому, по суті, не вдалося. Так, колишній мер не вірить у робітничий клас, у його здатність завоювати краще майбутнє власними силами. Всі надії він покладає на появу сильної людини, «котра зуміє дати масам те, що їм справді потрібне, те, що вони повинні мати». Що ж стосується змін, за які він боровся, то «можливо, вони настануть скоро, а можливо, ще й не так скоро...», — вустами героя проголошує автор.
Таке зображення класової боротьби характерне для багатьох творів американської літератури на робітничу тему, навіть у тих авторів, для яких були дорогими ідеї соціалізму, наприклад, Джека Лондона («Залізна п’ята»).
Через тринадцять років після «Сестри Керрі» Т. Драйзер знову звертається до теми страйкової боротьби американського пролетаріату в одноактній драмі «Дівчина в труні». П’єса була написана в часи, коли у США активізувався страйковий рух. На початку 1900 років робітники провели ряд великих страйків, які з вини реакційного керівництва Американської Федерації Праці (АФП) закінчувалися здебільшого цілковитою поразкою. Лише в тих випадках, коли страйки відбувались під проводом спілки Індустріальних Робітників Світу (ІРС), вони інколи завершувались частковою чи повною перемогою робітників. Так, перемогою закінчився страйк ткачів міста Лоуренса (штат Массачусетс) у 1912 p., очолюваний В. Хейвудом. Саме він і надихнув Т. Драйзера, симпатії якого були на боці ІРС, на написання п’єси.
Викриваючи реакційних ватажків АФП — вірних слуг капіталу, осуджуючи цеховий принцип в організаціїї профспілок як не сумісний із класовими інтересами пролетаріату, Т. Драйзер проводить в п’єсі думку, що страйкова боротьба може бути успішною лише за умов, що до неї буде залучена вся маса робітників. «Якщо ви хочете бачити справжній страйк у цьому місті, — говорить один із членів страйкового комітету, то для цього існує лише один шлях — зупинити ткацькі верстати. Почніть з основи драбини і виведіть красильників та ткачів. Перестаньте витрачати сили на цих робітничих джентельменів, які одержують добрі гроші в профспілках, та зверніться до тих, котрі виконують чорнову роботу і так довго голодують, що забули про свій голод».
Драматичний конфлікт у п’єсі тісно пов’язаний саме з питанням про залучення до страйку неорганізованих робітників. За винятком однієї фабрики, на якій працюють італійські емігранти, робітники всіх інших ткацьких фабрик міста не припиняють страйку вже протягом кількох тижнів. Страйковий комітет вирішує організувати мітинг робітників-італійців, щоб переконати їх приєднатися до страйку, але крім Вільяма Мегнета ніхто з членів страйкового комітету не володіє італійською мовою. У Мегнета ж велике особисте горе: напередодні померла його донька, тіло якої лежить у його домі в труні. Керівник страйку Фергюсон умовляє його поставити громадські інтереси вище від особистих — адже від нього залежить доля чотирнадцяти тисяч товаришів. Почуття обов’язку перед товаришами по класу бере верх й Мегнет іде на мітинг, щоб виступити перед робітниками-італійцями.
У сцені цієї розмови-дискусії особливо яскраво вимальовується постать Фергюсона. За визнанням самого Т. Драйзера, прототипом його був В. Хейвуд, але в його біографії, характері є також чимало спільного з Ернестом Евергардом — героєм роману Джека Лондона «Залізна п’ята».
Однак, ведучи боротьбу за економічні інтереси робітників, Фергюсон ігнорує справу їх політичного виховання, розвиток суспільної свідомості. Він не бачить необхідності створення політичної партії пролетаріату, не закликає до революційного повалення буржуазного ладу і побудови соціалістичного суспільства, далекий від розуміння історичної місії пролетаріату. Пролетар для нього — це лише бідолаха («poor devil»), котрий неспроможний дати собі ради без сторонньої допомоги.
Т. Драйзер, переконавшись у безплідності ідей мирного завоювання робітниками політичної влади і зблизившись з лівим крилом американського робітничого руху, очолюваного ІРС, не зміг дати об’єктивної оцінки анархо-синдикалістській ідеологій. Звідси — й нерозуміння історичної місії пролетаріату, культ сильної особи в образі позитивного героя — Фергюсона, який в усьому покладається лише на власні сили. «Коли є хто-небудь у світі, на кого я можу розраховувати, то це тільки я сам», — говорить він. Всіляко бажаючи підкреслити відданість Фергюсона робітничій справі, Т. Драйзер не помічає того, що перетворює свого персонажа на бездушного аскета, позбавленого елементарних людських почуттів.
Усвідомивши утопічність сподівань американських соціалістів на вирішальну роль виборчої урни в справі долі пролетаріату США, Т. Драйзер не пройнявся вірою в перемогу їхньої боротьби. Але мине зовсім небагато часу і в його світогляді відбудуться рішучі зміни.
[...]
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1986. – № 6. – С. 49-53.
Твори
Критика
