Чому у Вуді Аллена так багато однакових фільмів? Який зв'язок між ним та Інгмаром Бергманом? Кому адресовані його інтелектуальні комедії? І взагалі він комедійний режисер чи зовсім ні? Відповідаємо на ці питання у новій серії циклу про великих режисерів.
У творчості Вуді Аллена легко заплутатись: у головній ролі найчастіше він сам, за назвою не завжди діхнаєшся, про що фільм, до того ж його стрічки не просто схожі, як близнюки. Вони нагадують епізоди серіалу, причому досить довгого: 85-річний Аллен зняв 54 фільми. І хоча не все це шедеври, кілька картин залишилися в історії світового кіно і входять до списків для обов'язкового перегляду, а ще дюжина визначила американський кінематографічний ландшафт 1970–2000-х. Ці фільми стануть основними точками нашого маршруту з фільмографії Аллена.
У Вуді Аллена репутація комедіографа, творця легких та кумедних love story «під келих вина». Смішного у його творчості достатньо, але найчастіше це складний, інтелектуальний гумор. Критики навіть вигадали для жанру Аллена спеціальний термін — «інтелектуальна комедія». У ній поєднуються ексцентрика, мелодрама, психологічна драма та соціальна сатира. Алленівські комедії потрібно не так дивитися, як слухати — вони наповнені дотепами, натяками, всілякими посиланнями та пародійними інтерпретаціями, які передбачають знання контексту. Зрозуміло, можна все це пропускати повз вуха, але задоволення від діалогу з режисером тоді буде значно менше. Фільми Аллена адресовані активному глядачеві, який не просто сидить біля екрану, а отримує від режисера один пас за іншим.
З чого почати
З «Опівночі в Парижі» (2011), за сценарій до якої Аллен отримав премії «Оскар» та «Золотий глобус».
В основі сценарію — науково-фантастична історія: американський письменник, який приїхав до сучасного Парижа, несподівано переміщається у часі та потрапляє у 1920-ті. Однак фантастика мало цікавить Аллена: це лише привід для того, щоб завантажити глядача в епоху, коли Париж був культурною столицею світу. Режисер насичує простір кадру відомими персонажами: когось глядач впізнає одразу, а когось буде напружено згадувати. Сальвадор Далі, Луїс Бунюель, Коул Портер, Жозефіна Бейкер, Ернест Хемінгуей, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Гертруда Стайн, Джуна Барнс, Пабло Пікассо - справжній іспит з історії культури, від якого у героя та глядача голова йде обертом. При цьому Аллен — добрий екзаменатор: він дбайливо розставляє підказки та дає глядачеві перепочинок, переключаючи його увагу на романтичну лінію з героїнею Маріон Котіяр.
"Опівночі в Парижі" дозволяє побачити всі ключові елементи режисерського стилю Аллена. У центрі його історій майже завжди герой-невротик — рефлексуючий, що піддає психоаналізу кожну дрібницю, що сумнівається у всьому і насамперед у собі. Він оточений яскравими жіночими персонажами, але стосунки з ними не складаються, тому що він виплескує на партнерку свої страхи та комплекси. Світ цього героя наповнений нескінченними цитатами, натяками, алюзіями, іскрометними жартами та сумними роздумами про звичаї вищого суспільства, суть людського існування, непізнаваність світу та страх смерті. Дія найчастіше відбувається у великому місті: його багатолюдність, метушня і невпинний рух на якийсь час поглинають тривожність героя, дозволяють йому впоратися з неврозом. Єдиний виняток - рефлексуючого інтелектуала грає не сам Аллен, як завжди, а його альтер его - Оуен Вілсон.
Що дивитись далі
В «Опівночі в Парижі» режисер використовує комедійний прийом «з'єднання непоєднуваного», стикає в одному кадрі людей з різних епох, що призводить до нерозуміння та плутанини. Тепер до речі подивитися фільми, в яких цей прийом працює на повну міць. "Велика Афродіта" (1995) побудована на тому, що в історію усиновлення, що відбувається в сучасності, втручаються персонажі античної міфології: пророчиця Кассандра, цар Едіп, його батько Лай, мати Йокаста, яка стала його дружиною, - і хор давньогрецької. Ще більш оголений цей прийом у фільмі «Кохання і смерть» (1975): головний герой — поміщик початку XIX століття — дивиться на світ і поводиться так само, як і інші персонажі, зіграні Алленом. Це миттєво впізнаний манхеттенський невротик, з волі режисера який живе напередодні війни з Наполеоном. Причому тут поєднується десяток культурних контекстів: 1970-ті з їхньою рекламою, стендап-шоу, критикою війни у В'єтнамі, кіноавангард (Кулешов, Довженко і, звичайно ж, Ейзенштейн), а також Бергман із «Персоною» та «Сьомою печаткою». У результаті виходить гримуча суміш епох: темношкірий офіцер проводить для героя Вуді Аллена курс молодого бійця; а тургенівська дівчина у виконанні Даян Кітон, спокушаючи Наполеона, цитує релігійних філософів.
«Кохання і смерть» закриває ранній період творчості Вуді Аллена: тепер можна вирушити на початок 1970-х і познайомитися з трьома найзнаменитішими ексцентричними комедіями режисера. Інтрига «Бананів» (1971) змушує міського невротика перетворитися на повстанця і вирушити у вигадану бананову республіку. У фільмі «Все, що ви хотіли знати про секс, але боялися запитати» (1972) він постає в образі сперматозоїда, що розмірковує про сенс життя (зверніть увагу на частину під назвою «Чому деякі жінки не відчувають оргазм» — це химерна пародія на холодних, відсторонених героїнь Мікеланджело Антоніоні). А сюжет «Сплячого» (1973), нашпигований пародійними посиланнями до фільмів «2001 рік: Космічна одіссея», «Механічний апельсин» та «Останнє танго в Парижі», дозволяє рефлексуючому недотепі переміститися в майбутнє.
«Банани» та «Сплячий» увійшли до сотні найсмішніших фільмів за версією Американського інституту кіномистецтва. Аллен поставив рекорд: до цього списку включено п'ять його фільмів. Він обійшов Чарлі Чапліна (чотири позиції) та Біллі Вайлдера (три позиції). В алленівській п'ятірці також опинилися рання картина "Бери гроші та тікай" (1969), а також "Енні Голл" (1977) і "Манхеттен" (1979). Через останні критики досі сваряться, обираючи найкращий фільм режисера.
Разом із «Інтер'єрами» (1978) ці фільми становлять так звану «Нью-Йоркську трилогію». Їхня дія відбувається в улюбленому місті режисера, де він народився і прожив все життя. Дивитися їх краще в хронологічному порядку, але якщо вибирати один із трьох, то немає сумнівів, що це має бути «Енні Голл»: у суперечці з «Манхеттеном» цей фільм має три незаперечні козирі. По-перше, Даян Кітон у головній ролі (у «Манхеттені» вона лише частина ансамблю разом із Меріл Стріп та Маріель Хемінгуей). По-друге, нелінійна розповідь. Сюжет скаче по часовій осі: то Елві (герой Аллена) та Енні розлучаються, то начебто знову разом, то переживають кризу, то бачать один одного вперше. Цей прийом імітує роботу свідомості, коли думка перескакує з одного моменту на інший, спогади буксують, повертаючи героя до подій, на яких він зациклений, мозок Елві (і глядача, який не може не закохатися в Енні), ніби не хоче відпускати її. Елві ніби продовжує кружляти її у своїх обіймах, не бажаючи помічати, що танцює з фантомом. Адже, на відміну від Енні фантом, залишиться з ним назавжди — в його голові.
Третій козир – значення цієї картини у творчості Аллена. Вона стала поворотним пунктом від «ексцентричного» періоду до «бергманівського»: чим далі, тим більше комедія перетворювалася на психологічну драму, оповідання будувалося навколо складного жіночого характеру, сміх розчинявся в смутку і все виразніше звучав голос нового автора, який не вписувався в рамки стійких. жанрових формул, ні в стилі, школи, угрупівання. На зйомках «Енні Голл» режисер остаточно винайшов свій власний жанр і власний почерк — «вудіаллен». Це було настільки несподівано, що на оскарівських перегонах 1978 Аллен обійшов Спілберга з «Близькими контактами третього ступеня» і Лукаса з «Зоряними війнами». Фільм отримав рекордні для комедії (нехай і не типової) чотири статуетки.
В «Енні Голл» Аллен розпочинає довгий діалог з Інгмаром Бергманом, одним із своїх улюблених режисерів. Наступний фільм – «Інтер'єри» – буде побудований як відповідь «Шепотам і крикам»: похмурий будинок, затхла атмосфера, натягнуті стосунки між трьома сестрами. І слідом за «Нью-йоркською трилогією» можна перейти до бергманівських циклів: в оскароносній «Ганні та її сестрах» (1986) Аллен знову повертається до «Шепотів і криків» (і заразом робить свою версію «Трьох сестер» Чехова). У "Вересні" (1987) він переосмислює сюжет "Осінньої сонати", в "Іншій жінці" (1988) - "Персони", в "Чоловіках і дружинах" (1992) - "Сцени із подружнього життя". "Розбираючи Гаррі" (1997) заснований на тому ж сюжетному ході, що і "Сунична галявина" (герой їде на вручення премії), а "Вікі Крістіна Барселона" (2008) віддалено нагадує "Усмішки літньої ночі".
Інтертекстуальність, тобто діалог із культурою минулого, – найважливіша риса творчості Аллена. З ким тільки він не веде розмови у своїх фільмах. Наприклад, із Федеріко Фелліні. І після бергманівського циклу можна подивитися фелінієвський: «Спогади про зоряний пил» (1980) — алленівська версія «Восьми з половиною», «Дні радіо» (1987) порівнюють з «Амаркордом», «Пурпурна троянда Каїру» (1985) та «Дощовий день у Нью-Йорку» (2019) використовують сюжетний хід «Білого шейха».
Потім варто познайомитися з циклом, заснованим на переплетенні сюжетів двох улюблених романів Аллена — «Злочин і покарання» Достоєвського та «Американської трагедії» Драйзера: «Злочини та помилки» (1989), «Матч-пойнт» (2005), «Мрія Кассандри» (2007), "Ірраціональна людина" (2015).
Завершити знайомство з інтертекстуальними іграми Аллена можна вигаданими біографіями «Зеліг» (1983) та «Солодкий та гидкий» (1999), фільмом «Тіні і туман» (1991), в якому режисер освідчується в коханні німецькому кіноекспресіонізму 1920-х, «Прокляття нефритового скорпіона» (2001), стилістичною грою у фільм-нуар, та вільною екранізацією п'єси Теннесі Вільямса «Трамвай „Бажання“» — фільмом «Жасмин» (2013), за головну роль у якому Кейт Бланшетт отримала «Оскар».
З яких фільмів не варто починати
З дебютної комедії «Що трапилося, тигрова ліліє?» (1966), якою був незадоволений сам режисер. І з пізніх картин, дуже схожих одна на одну, тому що в них Аллен копіює свої улюблені прийоми. Ці фільми нагадують туристичні листівки, які режисер відправляє своїм шанувальникам під час подорожі навколо світу: Рим, Лондон, Барселона.
Набагато цікавіше скласти з його пізніх фільмів не географічний, а історичний маршрут і здійснити разом з Алленом вояж по ХХ століттю: з його улюблених двадцятих («Магія місячного сяйва», 2014) вирушити в епоху Великої депресії («Світське життя», 2016), потім опинитися в повоєнному часі («Колесо чудес», 2017, чудова роль Кейт Вінслет) та закінчити тур на бунтарських 1960-х, часі старту алленівської кар'єри (серіал «Криза в шести сценах», 2016).
З ким працював Аллен
Режисер любить запрошувати до своїх фільмів зірок на піку популярності: у нього знімалися Скарлетт Йоганссон, Пенелопа Крус, Хав'єр Бардем, Джастін Тімберлейк, Емма Стоун, Хоакін Фенікс, Джессі Айзенберг, Крістен Стюарт, Колін Ферт, Ель Феннінг, Тім. Але головні ролі у його найкращих картинах зіграли дві актриси — Даян Кітон (8 фільмів) та Міа Ферроу (13 фільмів). Період Кітон — це переважно 1970-ті, хоча вона ще двічі знімалася в наступних десятиліттях. До того ж вона незримо присутня у нещодавньому серіалі «Криза у шести сценах»: дружину героя Аллена, яку зіграла Майлі Сайрус, звуть Кей — як і героїню Кітон у «Хрещеному батькові» Копполи. Період Ферроу - це 1980-і і початок 1990-х: «Пурпурна троянда Каїру», «Ганна та її сестри», «Чоловіки та дружини», «Злочини та помилки». Саме ці актриси втілили тип алленівської жінки — привабливої, дотепної, інтелектуальної, яка ні в чому не поступається чоловікам.
Незважаючи на те, що Аллен знімає розмовні фільми, які потрібно насамперед слухати, він працює з видатними операторами. 12 фільмів (включаючи «Дні радіо», «Тіні і туман», «Розбираючи Гаррі») він зробив з італійцем Карло Ді Пальмою, який перевернув уявлення про кінозображення в «Червоній пустелі» Антоніоні. Три останні фільми Аллена зняв ще один великий італієць — Вітторіо Стораро, відомий за «Апокаліпсисом сьогодні» Копполи та «Конформістом» Бертолуччі. А над «Нью-йоркською трилогією», що вважається ядром творчості Аллена, працював Гордон Вілліс.
Починаючи з «Куль над Бродвеєм» (1994) фільми Аллена продюсує його молодша сестра Летті Аронсон. Більшість своїх кінопроектів він зробив у співпраці з продюсерами Джеком Роббінсом і Чарльзом Джоффі.
21 картину Аллен змонтував разом з Алісою Лепселтер, а акторів до 43 його фільмів підбирала кастинг-директор Джульєт Тейлор.
Цитати про Вуді Аллена
«Якби людина день і ніч думала про смерть, вона стала б Вуді Алленом».
Рей Бредбері
«На якомусь рівні Вуді – жінка. Я просто думаю, що він тісно пов'язаний із цією стороною самого себе. Він чудово розуміє жіночі характери, які створює. Його жіночі персонажі завжди дуже глибокі, масштабні та чесні стосовно того, що вони відчувають, і він знає, як писати для них діалоги, аби все це передати».
Кейт Вінслет
«Це фільм, який поступово встановлює свій тон, перемикаючись між тонами: перемикання демонструють неспокійний розум режисера, який відвертається від очевидної теми сцени, щоб знайти ракурс, який розкриває жарт. "Енні Голл" - фільм про людину, яка завжди шукає лазівки у досконалості. Хто може все перетворити на жарт і хоче одного разу не зуміти це зробити».Кінокритик Роджер Еберт про «Енні Голл»
