Альбер Камю — художник і мислитель
Мирослав Попович
Переказувати Альбера Камю так само безглуздо, як і Шекспіра. Навіть суто абстрактний, філософський зміст творчості Камю неминуче постає набором трюїзмів під пером ретельного дослідника, який розкриває погляди письменника.
Камю треба читати. Зрештою, він передусім великий письменник Камю потребує читача відданого і критичного, що, на жаль, і рідкістю у наш час, коли все чисельнішою стає прошарок людей, які вже не читачі, але ще не письменники. Камю треба читати не поспішаючи, насолоджуючись незвичайної краси стилем, по-новому несподіваним і навіть парадоксальним, по-старовинному вишуканим і романтичним. Його новели сповнені такого ж глибокого смислу, як і філософські трактати. А останні такі ж прекрасні, як і маленькі есе, Камю — це Франція Расіна, Декарта, Паскаля, Мальро, Жіда, Монтерлана, Сартра. І навіть більше — це нинішня Франція як частина латинського світу, що сягає корінням, крізь Августина і Плотина, античності. Ви бачите, ви відчуваєте досить реальний речовий світ, яскравий, з ароматом життя, — і ніби паралельно до простих життєвих подій рухається ідейний, змістовий ряд, бо найвибагливіші побутові явища висувають питання безкінечної складності. Так уміли писати всі великі французи. І вони, як і Камю, надавали величезного знамен ня тому, щоб і питання, і відповіді були виписані блискуче і дотеп но, щоб для відтворення реальності були віднайдені щоразу єдино можливі слова.
Але ж пишуть і про Шекспіра, і про Пушкіна, і часто пишуть прекрасно, якби не писали — цивілізація зникла б. Культура потребує нового й нового повернення до деяких карбів свого життя, де спадщина великих людей переосмислюється заново й заново. На думку деяких філософів, у цьому полягає відмінність гуманітарії від науки: наука шукає підтверджуючу інтерпретацію концепцій, гуманітарія ж тільки й живе, що в переінтерпретаціях. Я не можу з цим погодитися. Про Ньютона і Ейнштейна пишуть і писатимуть так само багато, як і про Есхіла чи Бетховена, бо відкриття нових істин що разу орієнтується на історичні повороти культури і дозволяє краще зрозуміти не стільки старе, скільки нове у його співвіднесенні із старим. А це зовсім не те ж саме, що пошуки підтвердження гіпотези.
Камю належить до тих явищ історії світової культури, яких ми потребуємо і будемо потребувати, щоб зрозуміти самих себе.
Камю — дуже велична постать, і нескромно вдаватись до займенника «я» у такому сусідстві. Та по-справжньому видатний інтелектуал не знає великих чи малих співбесідників; він знає, що кожна людина — це свій світ. На цьому наполягав і Камю; у кожної людини — свій космос. Велика людина цікава саме тому, що з нею можуть розмовляти, погоджуватися чи сперечатися багато хто. У нікчем опонентів нема.
А між тим, Камю скоріше злегка страждав на комплекс неповноцінності, — на відміну від Сартра, впевненого у своїй геніальності, який, тим не менш, ревнував Камю до його слави.
Сартр походить із старовинного інтелігентного роду — Камю був простим «чорноногим» хлопцем з Алжиру. Він народився 1913 року, а наступного — його батько загинув у битві на Марні. Камю дещо соромився неписьменності своєї «мовчазної» матері, якій він присвятив одну із своїх книг («Тій, яка ніколи не зможе прочитати цієї книги»); та ще більше він соромився свого сорому. Коли він був уже відомим і його запросили до Єлисейського палацу, мати сказала: «Це не такі люди, як ми». Камю це теж дещо відчував, але його безмежна талановитість, та природність, з якою він поглинав культуру, те, що він думав не про себе, а про вселюдські проблеми, легко дозволяло йому забути про нерівність походження. У нього була хороша освіта: його помітили рано, він одержав стипендію і закінчив ліцей, далі — університет в Орані. Після університету Камю — сформований висококультурний французький інтелектуал. Студентом він став членом Компартії Франції, з якої вийшов 1937 року, проте усе життя залишався лівим до самих кісток. Тоді його поглинали справи, пов’язані з Громадянською війною в Іспанії, він грав у театрі, ставив п’єси, займався журналістикою. Туберкульоз зашкодив йому вступити до «Еколь нормаль» і стати професійним добровольцем, однак Камю бере участь в Опорі на території окупованої Франції, керує підпільною газетою «Комба». Після війни Камю стає все відомішим, його вважають, поряд із Сартром, видатним філософом-екзистенціалістом і світовим письменником найвищого рівня.
Сталося так, що автор «філософії абсурду» загинув досить безглуздо у віці сорока семи років: врізався автомобілем у дерево. Це сталося 1960 року, через три роки після одержання Нобелівської премії з літератури.
Альбер Камю виріс у бідності, та коли бути точним і говорити його ж словами, — «між бідністю і сонцем». Коли ви читатимете його описи Алжиру, вас не може не вразити життєлюбство автора. «Весною в Тіпаса жили боги. І боги говорять мовою сонця і запаху полину, моря, закутого у срібні лати, синього, без відбілів, неба, руїн, укритих квітами, і буяння світла на каменях» («Весільний бенкет в Тіпаса»). Зверніть увагу: сонце, запах полину і моря, синява неба — це мова, якою говорять боги. Світ не є замкненим сам у собі. Радість буття, яку ви п’єте разом з ним, підносячи до обличчя розчавлені пальцями бруньки мастикового дерева, — це вираження вашої здатності почути і побачити. Коли він просто кидається у чисту теплу воду Середземного моря, — це чуттєвий гімн світові. «Стискати в обіймах тіло жінки — це те ж, що й вбирати в себе дивну радість, яка з неба нескінченно говорить про неї: вона викликає, у мене гордість за мою долю — долю людини».
Але що ж чує людина у цьому мовчазному крику каміння, що говорить йому поєднання ніжності і величі пейзажу, що відкривається поглядові? Хто ці боги, що говорять такою простою і безмежно багатою мовою сонця і запаху полину?
Ці боги — не хто інший, як ми самі. Камю-філософ прочитав V Ніцше слова, що закріпили у його свідомості відчуття любові до каміння, неба і моря, що були властиві Камю-підлітку, який пишався своїм міцним тілом так саме, як і безмежним простором. Не хтось інший, а людина носить у собі все те багатство, яке вона знаходить потім у світі, і, за словами німецького філософа, щедро і безкорисливо віддає світові, приписуючи його властивостям всю музику буття Світ мовчить. Він не радісний і не трагічний. Він має смак і запах завдяки нам, тим, хто живе і дихає ним. Більше того, він безглуздим і абсурдний поза нашим розумом і поза тим змістом, який ми здатні вкласти в нього.
Камю не цитує Ніцше: відповідні фрази по-професорськи аналізує Ґайдеггер, так само глибоко вражений ними. Камю взагалі рідко цитує — йому не потрібні чужі слова, він сам уміє знаходити їх. Та існує приховане цитування. Коли Камю говорить, що учасники Елевсинських містерій споглядали земне, то тут і перепрочитання Ніцше, для якого каламутна діонісійська радість була, навпаки, порятунком від безодні реальності, руйнуванням конформістського безтурботно-сонячного аполлонічного порядку. Камю міцно тримається землі.
Звідки ж тема самогубства, що відкриває першу його філософську працю — «Міф про Сізіфа», розпочату ще в університетські роки? Мовчання буття, абсурд, в глухий кут яких заходить розум і житія, змушують порушити проблему самогубства, щоб гранично загостри ти питання. Якби життя було абсурдним, позбавленим смислу, то не варто було б жити. «Чи призводить абсурд до смерті? Ця проблема перша серед інших, хай то будуть методи мислення чи безпристрасні ігрища духу» («Міф про Сізіфа»).
У роки, коли жив Камю, в західному світі (правда, щонайменше у Франції) була досить авторитетною філософія логічного аналізу мови науки. Автор цієї статті загалом професійно займався саме нею. Аналіз структури науки, водночас — методологія мислення і «безпристрасні ігрища духу» — має справу з абсурдом в його, так би мовити, логічному вигляді. Якщо в теорії можна одержати деяке ствердження разом з його запереченням, теорія суперечлива. Дослідники вивчали і вивчають джерела виникнення і умови подолання таких суперечностей, оскільки працювати з ними не можна. Треба навчитися уникати руйнуючих думку провалів у нікуди, «самогубства» розуму.
Слід визнати, що, починаючи з абсурду, Камю гранично загострює питання про порядок і хаос в думці і в житті й домагається не тільки більшої виразності, а й більшої міри спільності, ніж логік Абсурдною мова може бути і тоді, коли логік нічого про неї не може сказати. Мовознавці спеціально констатують фрази, абсурдні з погляду змісту, проте осмислені з погляду фонетики і граматики. Таку, вже хрестоматійну фразу, наприклад, створив Щерба: «Глокая куздра штеко будланула бокра и курдячит бокрёнка», — як вам така мова? Подібні напівабсурди необхідні як полігони для вивчення лінгвістичного порядку. Частковий хаос, міра хаотичності стали предметом дослідження фізиків тільки недавно.) Коротше кажучи, крізь поняття «абсурд» видно більше, ніж крізь суто логічні терміни. Можна вибудувати цілу концепцію колапсу як наслідку зісковзування до абсурду. Всі ці побудови якоюсь мірою були б пов’язані із порушеним Альбером Камю питанням про абсурд.
Втім, Камю все це не дуже зацікавило б, — він був правий у тому, що для людського буття є речі загрозливіші, ніж протиріччя в теорії множин чи структурна лінгвістика. З іншого боку, Камю зовсім не ірраціоналіст. Він уточнює і підкреслює знову й знову, що абсурдним є не світ, — абсурдною може бути зустріч людини із світом. Звичайно, розум виокремлює нам ту ділянку світу, де ми можемо жити, мислити і діяти спокійно, та рано чи пізно ми змушені зіткнутися із світом так, що абсурдність нашого існування стане волаючою. Тому що смислу світ сам по собі не має — смислу йому надаємо ми. А наші можливості охопити своїм смислом безкінечність обмежені.
Так, самогубство — найпростіший спосіб уникнути абсурду. Але ж ми живемо, знаючи, що всі життєві зусилля, весь опір закінчується скоріше рано, ніж пізно. Як і Шопенгауер, і Вагнер, Камю згоден з тим, що любов — головне з того, що є в житті. Проте ці великі німці похмуро додавали до цього ще й смерть. Камю шукає способів піти від абсурду в життя.
Тут ніби роздвоюється шлях європейської думки. Відмова від пошуків основ смислу людського існування у зовнішньому світі, визнання людини єдиним джерелом смислу може породити повний моральний релятивізм. Якщо людина є мірою всіх речей, то вона творить і мораль так, як їй спаде на думку і як їй це вигідно. Камю приголомшений судженнями Писарєва про те, що немає приписів, які б забороняли людині, якщо їй цього захочеться чи буде вигідно, вбити навіть власну матір. Та Камю підкреслює, що російські нігілісти насправді не вбивали жодних мам і бабусь. Служили для людей, а не для себе, і навіть терористи-революціонери перших поколінь своє власне життя оцінювали мірою суспільного блага. Вбити заради добрих наслідків в історії, заради справи, свідомо віддавши власне життя, — це та межа, на якій закінчується честь. І це також шлях в нікуди.
Сама повнокровність життєвого світу людини змушує до відповідальності. Антитеза природного життя — людина, якій все однаково. Джерелом несподіваного і безглуздого злочину стає байдужість («Сторонній»). Однак буйне життєлюбство некритично-демонстративної особистості — це той самий моральний релятивізм. Копіткий психологічний аналіз («Падіння») виявляє в основі цього життя надзвичайну легковажність. І доброта, що ґрунтується на егоїстичному почутті жалю до самого себе, певній подобі мазохізму, що штовхає трішки постраждати заради інших, — все це велика брехня, яка призводить до духовної кризи. Аналог класичного психологічного роману, яким є згадана повість, — це, по суті, теж дослідження феномену «донжуанства»: йдеться про життя теперішнім і лише теперішнім, видобуванням із «тепер» максимуму радості буття.
У «Листах до німецького друга» Камю говорить про те, що європейська цивілізація пішла різними шляхами: шлях, обраний «німець ким другом», почавшись від повноти суб’єктивного світовідчуття, Ніцше, йде через моральний релятивізм до самоствердження власного «я» над іншими. Через абсолютну свободу як волю — до влади, до страшного абсурду нелюдськості. Камю шукає іншого шляху, поєднаного з європейськими цінностями.
Раціоналістичній і прагматичній людині, яка не замислюється пил усією цією метафізикою, вибір видається ясним: ми діємо і живемо для чогось, реалізуємо великі і малі цілі, надаємо історії смислу свої ми справами. Якщо неможливо вибудувати власним життям грандіозної історичної конструкції, то потрібно вкласти в неї хоча б кілька своїх цеглин. З’являється надія як спосіб вийти з історичного абсурду І для Камю надзвичайно важливо цю надію розвінчати.
Справа в тому, що й історія сама по собі теж позбавлена смислу. Вона ні жорстока, ні добра, вона не має мети, — вона йде, і ми намагаємося вибудувати із її подій певні розумні послідовності. Ось уже вийшла якась «глокая куздра», ще трішки, і все стане осмисленим, й історія заговорить! Тут виникає спокуса насильства над історією, перетворення людей на літери й елементи літер, якими буде виписана історична істина. І світ поринає в ту саму прірву історично го вбивства, до якої веде його і нігілізм.
Нам корисно зупинитися на тих місцях у Камю, де цей рішучий ворог комуністичного тоталітаризму підкреслює відмінність між ним і його політичним антагоністом. «Було б несправедливо ототожнювати цілі фашизму і російського комунізму. Фашизм передбачає возвеличення ката самим катом. Комунізм значно драматичніший його суть — це вихваляння ката жертвами. Фашизм ніколи не прагнув звільнити людство загалом; його метою було звільнення одних за рахунок поневолення інших. Комунізм, виходячи із своїх най глибших принципів, прагне звільнити всіх людей шляхом їхнього всезагального тимчасового закабалення. Йому не відмовиш у величі задумів. Але повністю справедливим є ототожнення їх засобів: політичний цинізм обидва вони брали з одного джерела — морального нігілізму» («Людина бунтуюча»). При цьому Камю з глибокою проникливістю відмовляє Леніну навіть у претензії на якобінство «Якобінці вірили у принципи і в доброчесність і загинули, коли відважились їх відкинути. Ленін вірив тільки в революцію і в доброчесність ефективності».
Загалом аналіз Альбером Камю історичного досвіду соціальних утопій, особливо його дослідження марксизму і російського комунізму, надзвичайно глибокий і повчальний, бо виявляє нові для паї виміри — так вивчати історію ми не вміємо. Мабуть, варто застерегти від неуважності при читанні цих його творів. Так, вони писалися ще на початку п’ятдесятих і стали тоді відкриттям, хоча й були вже і Бердяєв, і Поппер. Але, не кажучи вже про відмінність підходів і оцінок, йдеться не тільки про марксизм і російський комунізм. Камю не приймає революції. В тому числі й контрреволюції, і «оксамитової революції». Він протиставляє їй бунт або заколот (la revoke, що можна перекласти як «повстання» чи «обурений протест»). І, може, ця головна думка Камю, що викликала стільки зневажливих оцінок у практичних політиків і мислителів, залишиться заповітом новому століттю і навіть новому тисячоліттю.
Революція здійснюється в історії і засобами практичної історичної дії. Вона знає мотиви, мету, наслідки — і більше нічого. В ній, у безкінечному ланцюгу її наслідків тонуть цінності і людське. Її треба оцінювати, як і все історичне, тільки з погляду цілісності людської історії. Тобто такої тотальності, яка доступна лише Богу.
Спроби винести міру людського із самої людини в об’єктивність, у світ як такий чи в історію неприйнятні для Камю. Він звертається до «тепер» людини, а не до безкінечно віддаленого часу реалізації мети, в пошуках міри добра і зла. Але до «тепер» не як до простого відчуття, до дихання і світла, а як до сутності людського ставлення до світу. Саме ця людяність в людині змушує його сказати «ні» дійсності, обуритися і не прийняти в ній смерті, страждання, приниження гідності.
Я не хочу далі коментувати Камю. Тут слід зупинитися, бо тільки сам його читач зможе сприйняти чи відкинути — все чи частково — те, що Камю з викликом готовий був назвати бунтом інтелігента-одинака. Єдине, що хотілося б відзначити: насправді це не безпомічний самотній бунт, а повстання особистості. І головний урок XX століття, може, в тому й полягає, що без відчайдушного опору особистості, без суду людської честі суспільство давно засмоктала б невидима тканина одномірності. Бунт, за Камю, — це вихід із історії, із світу цілей і засобів, раціональної доцільності в морально довершене «ні».
«Бунту» присвячена, можна сказати, головна філософська книга Камю — «Людина бунтуюча». Бунт — це також і високо людяна, без пафосу, сповнена глухої ненависті до смерті і страждань праця лікаря і його добровільних помічників у романі «Чума», особливо зрозумілому нам після пережитого Чорнобиля.
Мені хотілося б пояснити, що таке для Камю бунт, на прикладі невеликого оповідання із збірки «Вигнання і царство» — «Гість». Учитель початкової школи, що загубилася в алжирській пустелі, француз, одержує під розписку араба, арештованого за вбивство, і повинен його передати за етапом у віддалений поліцейський пункт. Він попереджає жандарма, що виконати цих функцій не зможе, але той нагадує йому, що всі білі під загрозою, що фактично війна уже йде, і європейці повинні бути солідарні. Вчителеві неприємний молодий примітивний араб, якому нічого не варто перерізати ножем горло такому ж, як він. Але власник школи годує його, вкладає спати і все шукає прийнятного рішення. Учитель, звичайно, не може прийняти заклику свого гостя — «іди до нас», але не може, хоч і ненадовго, стати поліцейським. Уранці він виводить гостя далеко в пустелю, дає йому грошей і їжу, показує, як дійти до поліцейського пункту, і по вертається додому. А вдома на шкільній лаві читає написане крейдою: «Ти здав нашого брата, ти заплатиш».
Учитель прийняв єдине морально прийнятне для нього рішення відправив убивцю добровільно здатися поліції, наслідки якого не передбачені: хлопець може й здатися, а може й піти до своїх через пустелю і ще не раз пролити кров. Однак учителя скоріш за все вб’ють. Гострота сюжету не в цьому, а в пошуках по-людськи правильного рішення.
Тема арабського опору була вкрай болючою для Камю. Як людини лівих переконань, він був проти колоніальної війни, яку Франція вела в Алжирі. Проте він не міг «піти до них». Він бачив майбутні етнічної чистки, яка позбавить його, як і інших французів, землі, для нього такої ж рідної, як і для алжирців. Люди з арабського націоналістичного опору були сповнені готовності вбивати, що ви родилося сьогодні в Алжирі в такі терористичні звірства, про які страшно навіть говорити. Камю шукав позицію поза історією, по ні логікою обох ворогуючих таборів, — там, де говорить не ефективність, а честь.
Тут виявилась та сама риса Альбера Камю, яка так чітко проглядається в його ранніх «Листах до німецького друга». Сатанинському німецькому націоналізму, що зневажає його батьківщину, він протиставив тоді не французький націоналізм. Коли у нас писали «Бать ку, вбий німця», Камю, який втрачав у застінках гестапо друзів і сам постійно ризикував життям, намагався протистояти нацизму як європеєць.
Те саме було і з комунізмом, і з націоналізмом французів та арабів Камю протиставив напруженню непримиренної злоби і готовності вбивати духовну Європу. Не в тому сенсі, що Європа нічого цього ніби не знає. Навпаки, Європа породила найстрашніші чудовиська XX сторіччя. Але великий духовний досвід європейської цивілізації полягає в умінні зрозуміти навіть ворога і побудувати життя так, що(і у ньому мирно поєднувались протилежності.
Втім, від теми європеїзму так легко не відмежуватись. Сьогодні дня Європи, що перебуває на шляху до інтеграції, питання, що таке «бути європейцем», набуло особливого значення. Тому духовний досвід Камю дуже повчальний, і знову ж таки потрібно уважно читати і перечитувати його твори.
Камю був атеїстом. Його людяність, його моральне кредо було вибудоване на повному неприйнятті тези «якщо Бога немає, то і» і дозволено». Моральність не витікає із прийняття Бога. Із прийняття Бога витікає тільки страх перед покаранням; ще Кант довів, що скоріше прийняття Бога витікає із прийняття морального закону Камю переконаний, що існують нікому і ніколи не дозволені речі незалежно від того, настигне за них покарання, чи ні. Мені як людині нерелігійній це дуже імпонує, і я хотів би у зв’язку з цим відзначити, що таку позицію не можна назвати антихристиянською. В окружному посланні папи Іоанна Павла II «Хай будуть усі єдині» йдеться про антихристиянство: «бо людина, як кажуть, є створіння суто земне, і повинна жити так, як ніби Бога не було зовсім». Нерелігійна людина повинна жити так, як ніби Бог існував, — це по суті і позиція Камю.
У своїй Нобелівській промові Камю говорив про призначення митця: «Письменник може набути відчуття живої солідарності з людьми, яке виправдовує його існування — при тій єдиній і обов’язковій умові, що він звалить на себе, наскільки це йому під силу, дві ноші, що складають усю велич його нелегкого ремесла: служіння правді і служіння свободі». Ми впізнаємо тут принципи свободи, справедливості і солідарності, написані на знаменах європейських політичних сил. Відмінність Камю від рядового політика полягає в тому, що він чітко розуміє відносність усіх принципових рішень. Абсолютна свобода несумісна з абсолютною справедливістю. Однак лишається правильним той життєвий принцип, який Камю назвав бунтом: «Я протестую, отже, ми існуємо». Протест з позиції людяності — це боротьба з найстрашнішою бідою людини — стражданням самотності.
Людина одна перед лицем своїх трагедій, бо вона — особистість. Вона шукає правди, ризикуючи лишитися самотньою. Але те Божественне в людині, що не дозволяє їй лишитися зовсім земною, — це і є свобода, справедливість і людська солідарність.
Л-ра: Вікно в світ. – 2000. – № 1. – С. 130-137.
Твори
Критика
