Пером Марії Крушельницької

Моя перша вчителька

            Мої перші  професійні кроки і все моє життя в музиці пов’язане з Номі Пясецькою-Процишин (так називала Її я завжди, лиш в присутності чужих зверталась до неї офіційно – Олександра Олексіївна). І тепер, хоч її нема на цьому світі, вона продовжує бути моєю порадницею у всіх починаннях. Так було завжди – помимо того, що любила сказати “я нічого не знаю”, всім своїм єством, поглядом, похвалою або критикою Вона делікатно, але впевнено впливала на мене. Можливо, що деколи я діяла б інакше, але погляд Номі на  справу переконував мене, і я погоджувалась з нею. Безсумнівним є вплив моєї Вчительки, моєї другої Мами на формування моєї особистості. Виявилось це буквально в усьому – в музиці, зацікавленнях, побуті, стилі одягу (я навіть коси укладала так, як укладала Вона в молодості). Я люблю ті ж кольори, які любила Вона. Номі зацікавила мене фотоґрафією, подарувавши апарат “Смена”, який є в мене дотепер. Хоч зараз я вже майже не фотоґрафую, але захоплення перейшло до мого сина. А в ті далекі роки цей апарат був з нами  в усіх наших виїздах на море, в гори, на нарти, в походи і т.д., після яких ми годинами висиджували в лазничці, проявляючи і друкуючи всі наші світлини.

            Я не дуже пригадую свої перші роки навчання музики. Знаю, що скакала з першого в третій, з третього в п’ятий класи. В пам’яті залишились етюди Крамера, Лешгорна; п’єси Е.Ґріґа; всі інвенції Й.С.Баха; сонати №№ 2,5,8 Л.Бетовена; п’єси М.Лисенка, Л.Ревуцького, В.Косенка, І.Шамо, М.Колесси; Фантастичні п’єси Р.Шумана; Елегія, Полішинель, прелюдії С.Рахманінова; етюди О.Скрябіна. Не буду перераховувати свій шкільний репертуар, але в класі Олександри Олексіївни я грала твори авторів, любов до яких  залишилась на все життя, що позначилось на майбутніх моїх концертних програмах. Твори Ф.Шопена, крім етюдів, моя вчителька не дуже охоче мені давала. Казала, що цей автор поки що не для мого характеру. І все ж запропонувала мені вивчити h-moll’ний вальс Шопена яко подарунок моїй Мамі на уродини.

            Я не завжди добре займалась на фортеп’яні. Був період, коли я зовсім не хотіла грати. В школі ритміку у нас вела пані Оксана Суховерська, рідкісно цікава особистість. Вона творила з нами чуда – і я захотіла стати танцюристкою, до того додалося захоплення балетом (“Лебедине озеро” П.Чайковського мені снилося). І настав один урок зі спеціальності, за який я отримала трійку. Це було для мене несамовито прикре пережиття. З розпуки я роздерла зошит, у якому була виставлена трійка. І тут великий такт виявила моя Мама, яка зуміла переконати мене, я зрозуміла все і праця за інструментом наладналась. Більше моя Вчителька  таких клопотів зі мною не мала. Верх взяла любов не тільки до музики, але й до Неї.

            Номі була неперевершеним педагогом-психологом. Вона надзвичайно точно вміла підбирати репертуар для кожного учня, враховуючи всі його плюси і мінуси. Не забуду, як я мріяла грати “Запрошення до танцю” К.Вебера! Але рішення моєї вчительки було безапеляційним – “воно не для тебе”, -  і грала його прекрасно моя найкраща товаришка – Ліда Олексишин. Тепер я розумію, що тоді моя Вчителька мала рацію.

            У Номі вчились учні з різними обдаруваннями і піаністичними можливостями, але завжди, на всіх виступах вони були представлені з кращого боку. За своїх учнів Вона дуже хвилювалася. Не раз ці хвилювання доводили до розладу її здоров’я, але учнів і роботу з ними Вона дуже любила і працювала в школі до поважного віку, виховавши цілу плеяду гарних музикантів і вартісних людей.

            Номі була до себе, як до професіонала, дуже критично наставлена. Для мене особисто це мало не закінчилось трагічно. Коли до Львова з Києва приїхав проф. О.Ейдельман, Номі вирішили віддати мене до нього в клас. Лише зусиллям багатьох людей вдалося Її від того кроку відмовити. Вона ж уважала, що талановиті учні (мене Вона до них зараховувала) повинні вчитися в професури. Я ж щасливо ще три роки навчалась у Номі і з Її наукою поступила в Московську консерваторію. Якби я вчилася у проф. О.Ейдельмана, то в Москву вже не поїхала б, не вчилась би у проф Г.Нейгауза, про якого мріяла, а це для мене було б трагедією!

            Коли арештували Василя Барвінського і з дружиною заслали на десять років у далеку Мордовію, Номі була серед нечисленних Його постійних кореспондентів, а після повернення Барвінських з заслання до Львова, регулярно і часто відвідувала їх. Я мала то щастя, що Номі брала мене з собою  до Барвінських. Ще в перші роки мого навчання Номі водила мене до професора – Він мене слухав, слухав мене і після його повернення зі заслання. Для мене було великою подією  грати самому Маестро, але думаю, що і Йому це було необхідно, щоби підтримати у Ньому  відчуття потрібності…

            Роки мого перебування в Москві (навчання в консерваторії та аспірантурі) ще більше зблизили нас з Номі. В ті часи, коли не було ще суцільної телефонізації, міжлюдські контакти на віддалі відбувались шляхом кореспонденції. Я регулярно писала листи, як до Мами, так і до Номі, описуючи все, що коло мене діялось і отримувала не рідше, як раз на тиждень листи з різними порадами, настановами і т.д. Номі знала, що мешкаючи в гуртожитку в семиособовій кімнаті, я не могла нормально (як кількісно, так і якісно) займатись на інструменті. І Вона, за посередництвом якихось своїх знайомих, знайшла людей, які погодились, щоби за певну оплату я займалась на їхньому інструменті. Номі вносила цю оплату. Через деякий час я все ж навчилась знаходити клас для занять в консерваторії і припинила заняття у тих людей. Приїжджаючи до Львова на зимові вакації, я цілі дні проводила у Номі, бо, не маючи тоді власного інструменту, займалась на Номіному. Майже кожні літні вакації Номі брала мене зі собою  спочатку на море, а потім в Карпати, де приєднувалась до нас моя Мама. Мені тоді завжди було  дуже цікаво і легко  бувати з Номі. Ми жили якби одним життям. А після мого повернення з Москви, у нас з Номі, ніби затерлась різниця у віці, ми стали товаришками. Вона була духом завжди молодою. Яка ж була я приголомшена, як одного разу, ідучи коло квітучої японської вишні на початку Личаківської вулиці, Номі висловилась, що “є щаслива, дочекавшись весни”… Багато весен після того Номі ще зустрічала…

            І відійшла Вона від нас після весни, на початку літа…

Я щаслива, що в моєму житті була така дорога моєму серцю Людина і що дано мені було бути з Нею в таких близьких і сердечних стосунках.

Слово про вчителя

Спогади про Генріха Ґуставовича Нейгауза завжди викликають у мене подвійне почуття. Смутку – тому, що вже стільки років митця немає серед нас, а радість пробуджує думка, яка повертає мене в атмосферу його класу тих років. Відчуваю безмежну вдячність долі за надану мені можливість зустрітися безпосередньо з неповторною особистістю.

У класі-музеї історії Львівської консерваторії є старий концертний інструмент, примітний тим, що майстер-настроювач фіксував на його кришці дати виступів багатьох музикантів. Відкриває список Артур Рубінштейн (1913 р.), викарбуване тут і ім'я Г.Нейгауза (ІЗ.ХІІ.І95І p.). Того дня Генріх Ґуставович не тільки виступив у концерті, а й відвідав музичну школу-десятирічку і консерваторію, де дав відкриті уроки. Працював він зі мною над Бетовенською сонатою тв.2 №2 і залишив свій автоґраф на мі мінорному концерті Шопена з дуже похвальною характеристикою, що надало мені сміливості поступати після закінчення школи до Московської консерваторії із мрією вчитись у Нейгауза.

У дні занять Генріха Ґуставовича неможливо було не прийти у 29 клас, майже завжди переповнений учнями і слухачами. Уроки-концерти, уроки-бесіди, на яких могли всі вчитися, навіть не граючи. Кожен із нас знав безліч творів, не проходячи їх особисто за фортеп’яно з учителем.

Генріх Ґуставович займався з кожним учнем не менше двох годин, а то і значно більше. Стан готовності до уроку я для себе визначала так: якщо через тиждень зможу виступати перед публікою, значить, можна йти до професора. Недовго нам довелося працювати з його асистентом Т.Хлудовою. Коли її не стало, Нейгауз іноді доручав нас комусь із своїх колишніх учнів. Так, мені допомагали “Стасик і Женя”, як тоді всі ми називали Станіслава Нейгауза і Євґенія Малиніна.

У ті роки (1955-1960) вже немолодий Генріх Ґуставович, траплялося, не міг прийти до консерваторії. Тоді він викликав до себе додому на уроки, які пам'ятатиму завжди. Артистична натура Нейгауза особливо відчувалася на консерваторських заняттях, а вдома це була звичайна людина. Якщо стан здоров'я його був поганий, ми не грали, а про щось розмовляли. Він цікавився всіма подробицями життя, умів слухати, співчувати і особливо – дивуватися.

Пам'ятаю, вперше принесла на урок Сонату фа-дієз мінор Шумана. Невдовзі перед тим я зіграла свій черговий аспірантський концерт з іншою програмою. Генріх Ґуставович здивувався (думаю, для мого підбадьорення) і похвалив за такий темп у роботі. Звичайно, після цього гралося легко.

І назавжди запам'яталися ті образи й картини, які малював переді мною вчитель. Особливо образ птаха, який “живе у вас на Україні і літає ось так” – Генріх Ґуставович хвилеподібним рухом руки показав, як літає плиска, назвавши її по-українськи.

З Україною у нього були зв'язані спогади про дитячі та юнацькі роки, зокрема про Тимошівку, про дружбу з Шимановським, Коханським та іншими, про надзвичайно насичену і цікаву діяльність – спершу в тодішньому Єлисаветграді, а згодом у Києві.

Іноді Генріх Ґуставович починав зі мною розмову про згадані місця; на жаль, я там не бувала. Пізніше, вже концертуючи, довелося виступати на Кіровоградщині і з задоволенням констатувати, що земляки шанують пам'ять про Г.Нейгауза та його сім'ю.

Професор дуже цінував музику свого троюрідного брата К.Шимановського і був щасливий, коли хтось із учнів грав його твір. Пам'ятаю, на третьому курсі я виконала три етюди, тв. 4. А коли через півроку в клас завітала група студентів і педагогів із Ташкента, Генріх Ґуставович запропонував мені зіграти Шимановського. Я дуже хвилювалася – адже півроку не виконувала цих етюдів. Нейгауз мене заспокоїв і сам сів до другого фортеп’яно. Так ми виконали ці етюди – я, намагаючись не помилитися, мій учитель – тримаючи руки на клавіатурі і при необхідності підігруючи, коли десь забувала...

Вчилося в нашому класі багато зарубіжних студентів: С.Барова, Д.Лазарова (НРБ), Г.Аміраш (СРР), Ж.Фремі (Франція) та інші, з якими нас єднала щира дружба.

Любив Генріх Ґуставович збирати нас усіх – і консерваторців, і гнесінців – у себе вдома на день народження. Тоді квартира на вулиці Чкалова, здавалося, ставала “безрозмірною”. Приходили і приїздили всі, хто міг, учні різних років, – для кожного знаходилося місце. Багато вигадки докладав Святослав Ріхтер у своїх постановках шарад-вистав, якими захоплювався професор, відгадуючи їх разом з усіма. Скільки разів учитель розповідав нам про свого ґеніального (визначення; самого Генріха Ґуставовича) учня... “А Слава...” – і починалося сказання...

Пам'ятаю 70-річний ювілей Г.Нейгауза у Великому залі Московської консерваторії в 1958 році – справжнє свято для всіх його шанувальників. Головною подією, звичайно стало виконання ювіляром фантазій Шопена, Шумана (І ч.) і Скрябіна (сі мінор).

Всім учням таку дату хотілось відзначити якось по-особливому. І от – кошик білих гіацинтів! Ми, звичайно, щасливі, а професор покартав нас, що витратили гроші. Та він не знав, що ми мріяли про новий рояль для нього.

Генріхові Ґуставовичу подобалось наше місто. Він багато разів приїздив до Львова, грав сам і з Станіславом. У Нейгаузів тут було багато друзів, і його “розривали”, запрошуючи до себе в гості. Якось моє перебування вдома на канікулах збіглося з гастролями професора у Львові, і ми з мамою, звичайно, дуже хотіли запросити до себе дорогого гостя. Але я розуміла, що не можна його втомлювати... Генріх Ґуставович, звісна річ, відчув мій стан і спитав, прощаючись: “Голубонько, ти на мене не гніваєшся?” Та хіба можна було гніватися на нього?..

Після закінчення аспірантури я повернулася до Львова. Часто писала в Москву, і Генріх Ґуставович знаходив час мені відповідати, намагаючись доброзичливими словами вселити в мене впевненість.

Доля подарувала мені ще одну зустріч з учителем у травні 1964 року. Від своїх київських друзів я довідалася, що Генріх Ґуставович приїжджає сюди з концертом свого класу. І, звичайно, помчала, до столиці. Професор був задоволений учнями, яких привіз, і все перепитував мене, чи подобаються вони: О.Насєдкін, В.Крайнєв, Є.Могилевський…

Тоді, в Києві, його досить багато фотоґрафували. Він із задоволенням позував, опинившись в атмосфері загальної любові і захоплення...

Це була моя остання зустріч з Генріхом Ґуставовичем.

Музика. - № 2. – 1988.

Згадуючи…

Нещодавно зранку, слухаючи у першій програмі українського радіо останні вісті, я раптом почула в рубриці “Термінологія муз” розкішне виконання “Колискової” Шопена. Звучання якісно нагадувало нейгаузівське – Генріха Ґуставовича або Станіслава, – але щось в детальках говорило мені, що це не Вони. І, нарешті, коли ведуча закінчила свою розповідь про колискову, як таку, вона повідомила, що виконував “Колискову” Міхаїл Воскресенський.

Правду кажучи, мене огорнула радість і якесь особливе усвідомлення того, в який надзвичайний час дано було мені вчитись і працювати.

З моїх уст ця думка може виглядати щонайменше дивною… Бо час був дійсно жахливий! Довгі роки постійним супутником був страх. Не можна було бути собою… І все ж для музичного виконавства друга половина ХХ століття стала золотою епохою.

Достатньо назвати декілька славнозвісних імен: С.Ріхтер, Г. і С.Нейгаузи, Я.Зак, Л.Оборін, В.Софроницький, Е.Гілельс, Д.Ойстрах, М.Ростропович, Д.Шафран, З.Долуханова, І.Козловський, Н.Дорліак… Ці видатні музиканти активно концертували в роки моєї науки в Москві. Згадую тепер ці постаті, коли минуло вже майже пів століття, і на серці робиться тепло від думки про “буденні” зустрічі з ними в стінах консерваторії, про можливість спілкування. А молодше покоління, моє покоління, в той час стрімко виходило на сцену – Є.Малінін, Л.Берман, І.Жуков, В.Ашкеназі, М.Воскресенський, В.Крайнєв, А.Насєдкін, В.Фейгін, Н.Шаховська, І.Ойстрах, В.Пікайзен, І.Архипова, Ю.Мазурок… Всіх назвати неможливо. А то була величезна когорта яскравих індивідуальностей, які вже тоді впевнено заявляли про себе, і час показав, що недаремно: вони стали окрасою сцен у всьому світі.

Чому подумалось мені про це при виконанні Міші Воскресенського? Хоч ми не були однокласниками, але товаришували, і мені стало дуже радісно, що “Колискова” в його записі така чудесна і що Він – мій колеґа.

Згадались ті незабутні роки, заняття у професора Нейгауза в переповненому 29-му класі Московської консерваторії, постійне відвідування різних, бо не тільки піаністичних, концертів. Нашій теперішній молоді, яка прагне стати музикантами, трудно збагнути, наскільки ті концерти з різноманітними програмами доповнювали знання, розширювали уяву, додавали натхнення до праці, вселяли надію на майбутнє, а почута музика переносила в інші світи, допомагала мріяти…

Всі наступні роки, як з бездонного джерела, черпала я сили і помисли з тих незабутніх музичних вражінь і контактів, які після повернення з Москви продовжувались також у Львові, бо концертне життя, що вирувало тоді у нас, було дуже різноманітним і багатим на події. Видатні музиканти, виїжджаючи в закордонні гастролі, переважно виступали з програмами у Львові. А одного разу С.Ріхтер зупинився в Тернополі (у Львові не планувався його виступ) – і всі, хто міг і не міг, поїхали в Тернопіль на Його концерт. Така була тоді атмосфера!

З перспективи часу гадаю, що мені в музиці щастило, хоч не все сталося, як мріялось. Щастило в першу чергу на зустрічі з прекрасними людьми, які впливали на моє становлення на різних його етапах. Вирішальною була зустріч з моєю незабутньою Вчителькою – Олександрою Олексіївною Пясецькою-Процишин.

Доля розпорядилась так, що іще до мого народження, оскільки народилась я дівчинкою, мені було призначено стати піаністкою. Бо, якби був хлопчик, він став би скрипалем. Так запланували мої Мамця з Татком, “блукаючи по харківських бульварах”. Моя Мамця всі свої помисли спрямувала на здійснення цього задуму. Я все життя відчувала міцне Мамине плече і безнастанну підтримку. Без Мами – Стефанії Шушкевич-Крушельницької – піаністки Марії Крушельницької, мабуть, не було би, бо, помимо безмежної любові до музики, до фортеп’яну, я не все вправляла як слід, а часом бували такі ситуації, що опускались руки …

1944-й рік був зовсім не такий, щоби думати про можливість музичної освіти. Треба було вижити, незважаючи ні на що. Та якось “Бабця Левицька” – Мама видатної піаністки Галі Левицької, а Бабця моєї стриєчної сестри Лариси, – почула, як я підбираю на слух вправу Байєра, яку колись чула у моїх двоюрідних братів в Польщі. (Ми туди ненадовго втекли було зі страху перед приходом більшовиків, але потім повернулись, бо надія, що мого Тата не розстріляли, жила в серці Мами довго). І тоді Бабця Левицька прирекла, що мене обов'язково треба вчити грати. Ідучи від Неї, Мама вгледіла на стовпі (на розі вул. Шашкевича, недалеко колишнього приміщення ВМІ ім.Лисенка) оголошення про набір у музичну школу при Консерваторії. І ми пішли подавати заяву. В канцелярії документи приймала Мамина знайома з давніх літ – п. Орися Стернюк, яка дуже прихильно розмовляла з нами. Як тепер, пам'ятаю, на вступному іспиті я співала пісню “Ой, на горі сніг біленький” і, вийшовши зі зали, гірко розплакалася, бо, забувши слова, не проспівала всіх куплетів. А мені здавалося, що це дуже важливо! За мною зі зали вийшла висока, дуже гарна пані і повела заспокійливу розмову. Це була Олександра Олексіївна, яка невдовзі стала моєю Вчителькою і назавжди моєю другою Мамою.

Олександра Олексіївна дуже любила дітей, вміла бачити світ їхніми очима, завжди без зусиль знаходила з ними спільну мову. Її вміння підбирати репертуар відповідно до індивідуальності учня стало легендою серед педагогів піаністів. Вона була однією з тих, на кому довгі роки трималась наша музична школа 10-тирічка. Багато учнів навчалося в Її класі азів піаністичної мудрості, а для мене ще й Її світ став моїм світом.

З Її легкої руки нанизалась вервечка зустрічей, які залишили не затертий слід у моєму житті…

Мова буде йти про львівських композиторів, творчість яких в той чи інший спосіб впливала на становлення мого музикантського обличчя, з якими я мала щастя спілкуватись і пізнавати Їх не тільки через Їхню музику. А вивчаючи їхні твори, я поринала в той різноманітний музичний світ, в якому знаходила близькі мені образи, картини, настрої. Мені нераз видавалось, що це моя музика. Я зрозуміла, що повинна зробити все, щоб ця неповторна музика звучала і знаходила розуміння у слухачів.

Василь Олександрович Барвінський був учителем Олександри Олексіївни, отже, я – Його музична внучка. Моя Вчителька ще до Його арешту показувала Йому мене. Протягом всіх років заслання Барвінських у Мордовію, Вона систематично переписувалась зі своїм Професором і, коли я бувала у Львові на вакаціях, перечитувала мені Його листи і свої – до Нього. А вже коли Барвінські повернулись у Львів, ми часто разом бували на Верховинській, де Вони мешкали у свойому домі.

Дружина Професора, пані Наталя була дуже схворована і постійно лежала в ліжку, а все ж у рисах Її обличчя було видно, що колись Вона була дуже гарною. Василь Олександрович постійно переймався станом здоров’я дружини. Було дуже зворушливо бачити, як уважно Він ставився до Неї і Вона відповідала Йому тим самим.

Останні роки життя Барвінський відновлював з пам'яті свої знищені після арешту твори, тому ця тема домінувала в усіх розмовах. Не дивлячись на поважний вік, Василь Олександрович хотів повернутись до повноцінного життя, бути в курсі подій, мати учнів. Як він тішився успіхами малої Наталі Кашкадамової! Кожний раз, коли я бувала у Них, просив, щоби Йому щось грати. Я тоді почала працювати над Його мініатюрами і прелюдіями і, хоч це був початковий етап, наважилась грати їх Авторові. Конкретних завваг вже зараз не пригадую, але в нотах рукою Барвінського маю доповнену гармоніями кінцівочку 4-ої прелюдії. Тоді Василь Олександрович подарував мені свою фотоґрафію з присвятою, зміст якої окрилив мене.

На сцену твори Барвінського я винесла вже, на жаль, після Його смерті. В 60-х роках, після конкурсу ім.М.Лисенка розпочалась моя концертна діяльність, тому твори Барвінського крім Львова я мала змогу виконувати в цілій Україні.

Я дуже щаслива, що, коли рівно в 30-у річницю смерті В.Барвінського був віднайдений клавір його фортеп’янного концерту, пан Роман Савицький (молодший), приїхавши в Україну, довірив мені ці ноти з завданням виконати концерт. Це був 1994-1995 навчальний рік, я була тоді на посаді ректора, в ролі, якої ніколи в житті собі не уявляла. І все ж ніщо не перешкодило мені тоді закохано працювати над музикою концерту і виконати його в багатьох містах України. Мрію, щоби вдалось опублікувати клавір концерту і щоб ця розкішна музика увійшла в репертуар молодих піаністів.

Станислав Пилипович Людкевич – надзвичайно колоритна постать. Його знали всі. Відомо, що Людкевич завжди був заглиблений у свої думки. Ідучи Львовом, Він не звертав увагу, як переходить вулицю, зате водії добре знали, що то йде Людкевич, і уступали Йому дорогу.

Офіційність радянського буття вплинула, що ми стали називати Його по імені й по батькові. А з дитинства пам'ятаю, що говорилось про нього – Сясьо Людкевич, і було в тому йменні щось дуже сердечне і дороге. З його музикою зустрілась я ще в школі, у Олександри Олексіївни в класі. Треба сказати, що Вона намірено давала своїм учням твори українських композиторів, в тому числі львівських, і навіть в часи заборони ми грали твори В.Барвінського і Н.Нижанківського, ім'я якого також було повністю викреслено.

І тоді, працюючи над “Гуморескою” Людкевича і навіть вивчаючи “Листок з альбому”, я зрозуміла, що мова його музики дуже самобутня і вимагає при шліфуванні великої розумової праці.

Я вважаю для себе дуже знаменним той факт, що мій перший виступ із симфонічним оркестром (8.ІІ.1953 р.), коли я виконувала концерт Шумана, був оцінений в пресі С.Людкевичем і М.Колессою. Правда, це були невеличкі замітки (типово в тодішньому стилі), але рецензія Людкевича в оригіналі була досить розгорненою. На публікацію ж Сясьо висловився так: “таке вражіння, що писав ляїк” (тобто, невіглас).

Музику цих дуже дорогих мені композиторів я грала ціле своє концертне життя. Цікаво, що взятись за фортеп’янний концерт С.Людкевича запропонувала мені після конкурсу ім.М.Лисенка, на якому я стала лавреатом (ХІІ. 1962 р.), художній керівник Київської філармонії Рахіль Львівна Лєфлєр: вона запланувала на березень 1963 р. авторський концерт С.Людкевича в Києві. Те, що я з радістю погодилась підготувати концерт в такий короткий термін, засвідчило хіба, що мені не забракло тоді відваги і віри в себе. Я знала, що вмію швидко вчити: колись в студентські роки менше, ніж за місяць принесла на урок вивчену сонату fis-moll Шумана.

Але, яка робота чекає мене з концертом Людкевича, я не уявляла! Довелося забути про все на світі! І 17.ІІІ.1963 р. відбулось перше виконання цілого концерту. Наголошую: цілого, – це підкреслив і Станислав Пилипович, подарувавши мені ноти з присвятою, в якій зазначено: “На пам'ять блискучого захисту чести й цілості мого фіс-мольного концерту”. Раніше частини звучали окремо, першу виконував Костянтин Донченко, а другу і третю – Оксана Шпот,  і  вважалось, що це два концерти.

Авторським концертом С.Людкевича у Києві дириґував Степан Турчак. Це ґеніальний дириґент, а тоді він був ще зовсім молодим. Він був дуже імпульсивний, і темпи, в яких відчував музику концерту, особливо третю частину, мені не завжди відповідали, хоч я також в ті роки любила швидкі темпи. Коли після репетиції, на якій ми грали “хто в ліс, а хто по дрова”, мої нерви не витримали і гіркі сльози полились з моїх очей, делікатний Сясьо знайшов влучні слова, які мене заспокоїли. А на виступі темп був посередині – між Турчаковим і моїм. (Видно Людкевич і з дириґентом також поговорив).

Концерт був записаний і “по трансляції”, і у фонд Українського радіо. В той час він часто звучав з ефіру, а також музику концерту (особливо, вступ до І частини) використовували яко супровід до урочистих повідомлень у “Вістях” з Москви.

Людкевич як автор музики часом “багатослівної”, довіряв виконавцям робити купюри в його творах. Так, в автоґрафі концерту попередніми виконавцями були позначені скорочення і, зі згоди автора, я їх використала. Така сама ситуація була і в Елегії “Там, де Чорногора”, яку я включила до сольної програми в 1966 р. і неодноразово виконувала в гастрольних поїздках Україною.

В листопаді 1978 р., після цілорічного не-грання, я здала собі справу, що мушу мати готову сольну програму до 100-літнього Ювілею С.П.Людкевича. Елегія стала основним пунктом програми. Мені дуже залежало на тому, щоби підважити загальноприйняту думку, що фортеп’янна творчість Людкевича є не настільки значимою, як хорова і вокальна. Чи вдалось це мені? Дві платівки з фортеп’янною музикою С.Людкевича повинні дати відповідь на це питання. А найважливіше, що реакція самого композитора на моє виконання, коли я Йому перегравала перед виступом дещо з програми, утвердила мене в правильності моїх міркувань. Взагалі, я маю вражіння,  що Станислав Пилипович був не байдужий до фортеп’янної музики і виконавства, бо протягом довгих років відвідував всі концерти піаністів, чи то концертуючих, чи студентів. Він з захопленням оцінював гру віртуозів. Пам'ятаю, з яким схваленням реагував на блискучий піанізм Тетяни Ґольдфарб. Любив сідати близько сцени і, якщо йому щось не подобалось, неприховано виявляв своє невдоволення.

З великим трепетом йшла я до Станислава Пилиповича переграти йому програму перед Ювілейним концертом. На ціле життя запам'ятала, як пояснив мені Станислав Пилипович динаміку в “Пісні ночі” (твір написаний на початку ХХ ст.). Протягом чотирьох сторінок музика не виходить за рамки динаміки ppp – mp і раптом, в останніх чотирьох тактах твору відбувається несамовите наростання до ff  і відхід назад до pp. “А це – у всесвітньому масштабі”, – сказав Станислав Пилипович, і мені все стало ясно. Незбагненна свіжість і бистрота думки у 100-літньому віці! Коли у вересні 1979 р. Станислав Пилипович опинився в лікарні, мені було дозволено Його відвідати. Він погано себе почував, лежав з прикритими повіками, але уважно слухав, що я говорила. А я розповідала про буденні справи: що поміняла мешкання, що нове на восьмому поверсі, маю гарний вид на цілий Львів. І раптом Станислав Пилипович відкриває очі і питає: “А що з Вашими двома фортеп’янами?”… Він пам'ятав, що я маю два інструменти!!!

Зрештою, цьогорічний 100-літній ювілей М.Колесси підтвердив, що ґеніальні особистості і в 100 років мають ясні голови.

Ще хочу підкреслити, що Станислав Пилипович був дуже чемний. Після першого виконання фортеп’янного концерту я отримала від Нього в Києві вазон розкішного білого бузку, а у Львові – ноти з присвятою. Я привезла бузок до Львова і посадила в землю під моїм балконом. Коли ж ми поміняли мешкання, бузок здичавів і став цвісти дрібонькими фіолетовими квітками. Після виконання “Елегії” Станислав Пилипович подарував мені чудесну гуцульську інкрустовану касету, в якій я тримаю найдорожчі для мене пам'ятки. Маю ще від Нього дуже ґустовні інкрустовані коралі і прекрасний в'єтнамський альбом для фотоґрафій.

Коли ж у 1973 р. в Києві у видавництві “Музична Україна” вийшов том “Дослідження, статті, рецензії” С.Людкевича (упорядник З.Штундер), Станислав Пилипович прийшов в консерваторію з двома книжками. Одну в дарунок отримала я, причому Він продиктував, що я маю від Нього на книжці написати, і сам підписав. А другий примірник поніс Станислав Пилипович на останній поверх консерваторського приміщення консерватор­ському “ідеологу”. До двох годин була дана вказівка на знищення всього тиражу книжки. І посипались неприємності…

Взагалі Людкевич зі своєю культурою і світосприйманням не вписувався в тогочасні умови. Його порядність і чесність були на той час на межі виклику, на який не всі могли спромогтися. Відомий факт, що лише С.Людкевич і, якщо не помиляюсь, І.Гриневецький на консерваторських зборах 1948 року стали на захист В.Барвінського, якого тоді звинувачували в несусвітніх “гріхах”.

І хоч 70-і роки, це не 40-і, але навіть прихильна рецензія на когось, чиє ім'я з погляду влади не повинно звучати, чи фото друга, якого та ж влада не бажає бачити, могла стати причиною знищення книжки.

С.Людкевич зі своєю ментальністю не міг передбачити, уявити, що у Львові так по-варварськи поступлять з Його науковим доробком. (А в цей же час київські музиканти записали і випустили платівку з творами В.Барвінського – фортеп’янний секстет і квартет).

Микола Філаретович Колесса.  Ще в шкільні роки я грала Сонатину Колесси. Але найбільше в ті роки ім'я Миколи Колесси для мене було пов'язане з дириґуванням. В моїй пам'яті ясно зберігся образ Його за дириґентським пультом. Мене вражала точність його рухів, їхня виразність, певна економія в жестах і якась надзвичайна природність музики, яка випливала з Його рук. Грати під орудою Миколи Колесси мені довелось лише два рази, але це були незабутні для мене виступи, тим більше що виконували ми чудесну музику – С.Людкевича і В.Косенка.

Концерт С.Людкевича я грала з багатьма дириґентами. Бувало різно: хтось давав мені волю, хтось просто відмахав, з кимсь гралося добре, хтось хотів повністю підкорити мене своїй волі… А з Миколою Філаретовичем розкішно музикувалось. Я відчула, що при тій точності в жестах, Його рука дуже добра. А найважливіше, що, маючи довголітній досвід виконання великих полотен Людкевича (відомий його звукозапис кантат “Кавказ” і “Заповіт” на платівки) і будучи сам композитором, в творах якого панує українськість, Микола Філаретович надзвичайно тонко відчував музику Людкевича. Нам не треба було шукати спільну мову, природним чином встановилось ідентичне розуміння і спільні наміри, а симфонічний оркестр філармонії, який не все бував на висоті завдань, під батутою М.Колесси грав достойно. Той виступ я запам'ятала як велике особисте свято, а було це при святкуванні 95-ліття С.Людкевича.

З концертом В.Косенка не все було так гладко через організаційні моменти. Як виявилось, у Львові мали партитуру лише першої частини концерту. Оркестрові голоси всіх трьох частин прислали з Київської філармонії, але партитури ІІ і ІІІ частин не “знайшли”, хоча незадовго перед тим цей концерт виконував у Києві Є.Ржанов. Спочатку планувалось, що Микола Філаретович продириґує другу і третю частини з клавіру, але оркестрова партитура другої частини настільки складна, що цей намір виявився не до здійснення. І все ж перша частина прозвучала і, як мені пригадується, добре. Але у мене залишився жаль, що, хоч не з нашої вини, не вдалось виконати весь концерт.

Крім М.Колесси–дириґента, для мене є ще Колесса–ректор, Колесса–композитор і Колесса–друг.

М.Колесса–ректор. Якби не старання Миколи Філаретовича, можливо, не вдалось би мені після закінчення аспірантури при Московській консерваторії повернутись до Львова: мене хотіли скерувати на працю в Іркутськ. Микола Філаретович написав не одного листа до тодішнього ректора Московської консерваторії проф. Свєшнікова А.В. з проханням направити мене на працю у Львівську консерваторію, і тільки завдяки цьому моя “Іркутська історія” закінчилась для мене щасливо.

У 1962 році Микола Філаретович був членом журі Українського республіканського конкурсу піаністів імені М.Лисенка. Після цього конкурсу, ставши лавреатом, я змогла почати концертну діяльність в Україні. А потім, коли минуло вже багато років, Микола Філаретович якось передав мені свої записи члена журі, і вони виявилися дуже цінними для мене. Надзвичайно цікаво було читати думки Миколи Філаретовича про виступи учасників конкурсу, особливо ж, сприймаючи їх з перспективи часу. Але коротенька репліка, написана коло програми мого виступу на другому турі, де я виконувала “Крейслеріану” Р.Шумана, зворушила мене до глибини душі і додала мені віри в свої можливості: “ні одну фразу із Крейслеріани Шумана я не проміняв би за цілий твір у когось другого”.

Микола Колесса–композитор – це особлива сторінка в моєму музичному житті.

Мій перший виступ як викладача Львівської консерваторії відбувся 11.ІІ.1961 р. в Ленінграді. Це був концерт викладачів нашої консерваторії у Ленінградській. Я розпочинала його, крім мене виступали О.Деркач з І.Поляк і В.Бакєєвою, О.Дарчук, О.Криштальський і М.Байко. Я виконувала три Етюди у формі старовинних танців В.Косенка і Сонатину М.Колесси. Після того виступу я на довгі роки розлучилася з Сонатиною. Вона була “коником” у репертуарі О.Криштальського, і я вирішила вивчити “Коломийки”. Від 1963 року, коли я їх вперше виконала на концерті клубу творчої молоді “Пролісок”, вони постійно були в моєму репертуарі. А після того, як у 1969 р. я в сольній програмі виконала Сюїту “Пасакалія, скерцо і фуґа”, Микола Філаретович став давати мені новонаписані твори: 1969 – “Осінній прелюд”, 1975 – “Гуцульський прелюд”, 1981 – “Про Довбуша” (початково називався “Заповіт Довбуша”), 1983 – “Танок” (“Коломийка”), 1987 – “Дві мініатюри на народні теми”, 1988 – “Коломийка”.

У 1984 р. я заграла моноґрафічний концерт з творів М.Колесси. Ясно, що я не наважувалась виносити твори на публіку без авторської апробації. І завжди отримувала від Миколи Філаретовича дуже цікаві поради. Він не є прихильником швидких темпів, любить, щоби прихід репризи (Коломийки №№ 1, 3, Гуцульський і Фантастичний прелюди) був дещо ніби на “натягнених віжжях” в плані і темпу, і динаміки. Багато елементів, особливо характерно-ритмічних, Микола Філаретович прекрасно уточнював виразним жестом руки. Часом сам сідав до клавіатури, унаочнюючи, як повинно звучати, або любив наспівати пісню, яка була в основі музики (“Про Довбуша” – “Ой, попід гай зелененький”, а чи Дві мініатюри, друга тема в Скерцо зі Сюїти), і агогіка відразу ставала тільки такою, як має бути – природною, невимушеною.

Твори М.Колесси були майже в усіх моїх програмах і, концертуючи містами України, я відчувала, з якою цікавістю їх сприймають слухачі.

Прикро мені, що не все з цієї програми записано, але це вже не від мене залежало.

Особливою подією в моєму житті була поїздка в жовтні 1994 року до США і Канади. Вона стала можливою завдяки проведенню там авторських концертів М.Колесси. Крім сольної програми, я грала у фортеп’янному квартеті. Перебуваючи майже щоденно з Миколою Філаретовичем, я ближче пізнала його як людину надзвичайно цікаву, з розкішним почуттям гумору, дуже галантного чоловіка, в товаристві якого дуже приємно перебувати. Повертаючись літаком до Львова з Миколою Філаретовичем, я не завважила за розмовою і келихом вина, як пролетіли ті нескінченні години в повітрі.

М.Колесса–друг. Я завжди відчувала прихильне ставлення Миколи Філаретовича до мене. Не без того, що пов'язане це і з Його дружбою з нашою видатною піаністкою Галею Левицькою та її чоловіком Іваном Крушельницьким (моїм Стрийком). (Микола Філаретович зберіг наукову працю Галі Левицької “Про педалізацію”, завдяки чому вона змогла побачити світ).

Як вияв великої дружньої прихильності сприймаю всі виступи М.Колесси в пресі, радіо, телебаченні з надзвичайно добрими і зобов'язуючими словами про мене.

В непрості мої ректорські роки Микола Філаретович часто приходив в кабінет порозмовляти і поділитись порадами. Правду кажучи, і на ректорство я зважилась через те, що Він сказав мені: “не святі горшки ліплять”, – та розповів, що в ректорському кабінеті написав свою 2-у Симфонію… Але те, що мене на цій посаді в ті роки чекало, трудно було передбачити, тому добре слово Миколи Філаретовича давало розраду.

Микола Колесса подарував нам своє 100-ліття. Це фантастично, що музичний Львів має таких ґеніальних довгожителів. В ювілейнім слові Він з подиву гідною скромністю і тонким гумором оцінив весь свій творчий доробок і здобутки свого довгого життя.

Я безмежно щаслива, що мені вдалось виступити на святкуванні з виконанням творів Ювіляра.

Анатолій Йосипович Кос-Анатольський. Коли я з Ним познайомилася, Він був просто Кос, без “Анатольський”, і був вчителем у нашій музичній школі 10-тирічці при Консерваторії (так тоді в 1940-х роках називалась музична школа–інтернат ім.Соломії Крушельницької). Перший мій спогад про Коса: в канцелярії коло п. Орисі Стернюк стоїть дуже високий і надзвичайно гарний з ясним поглядом мигдалевих очей чоловік і з гордістю показує всім фотоґрафію своєї маленької донечки – Лідусі. Це справило на мене незгладиме враження.

Кос вчив нас гармонії. Я не дуже згрішу, коли скажу, що всі учениці, підростаючі панночки, кохалися в Ньому. І Він до нас ставився підкреслено по-джентельменськи. Пригадую, прийшов в клас і вирішив похвалитись своїм знанням угорської мови (яко доказ, що треба знати різні мови) кажучи до одної з нас “kisci szája”  (кічі сая) – миле личко, до когось ще щось, а до мене “fekete szeme” (фекете семе) – чорні очі. Я була дуже обурена, бо в мене ніколи не було чорних очей, хіба деколи збільшувались зіниці…

Вчив так гармонію, що при вступі до Московської консерваторії я без проблем написала задачу і з легкістю грала модуляції. Пам'ятаю, як вчив не тільки слухом чути звуки акорду, але й мати відчуття в руці, як цей акорд заграти: “Витягаєш руку з кишені – і вже готовий акорд!”

В школі колеґи вважали мене дуже сміливою і, як треба було виступити, щось сказати, десь піти, – делегували мене. Маю дуже гарну фотоґрафію Анатолія Йосиповича з дедикацією, в якій висловлена подяка за мої привітання. Дата 21.ІІІ.1951. Це були вітання з нагоди Сталінської премії, яку Він отримав за пісню “Від Москви до Карпат”. Крім захоплення Ним як Вчителем, у мене було до Нього особливе ставлення, бо Він знав мого Тата, якого я не знала, розказував, що бував в домі Крушельницьких на Квятківці, де разом з Юрком Дорошем (тіточним, двоюрідним братом мого Тата) грав скрипкові сонати Бетовена. Це в моїй уяві додавало Косові особливого ореолу. І не дивно, що він робив різні кроки, щоби полегшити мені входження в світ музики.

З листа від 15.ІІ.1953 р. Анатолія Йосиповича до мене:

 „… Хочу написати Тобі якнайліпших кілька слів, щоби зі свого боку зробити максімум для Твого якнайпогіднішого самопочуття, потрібного для якнайкращих успіхів на Твоєму шляху, який не є тільки Твоїм вузько-особистим”.

Марусі Шушкевич

на День Уродин 1 січня 1953 року

А Кос

Motto: Goethe: Dichtung und Wahrheit

Блукаю я по харківських бульварах
І думаю собі: це тут було…
Вже вісімнадцять літ минає зараз,
Як спить одне захмурене чоло.

Пристанув я: це мабуть той будинок…
У Новорічну ніч за тим вікном
Чудесна народилася дитина,
Що батько був для неї тільки сном…

І я лечу… Якась таємна сила
Несе мене світами в темну ніч,
Де Богом і людьми забута є могила,
Поросла бур'яном десятиріч…

Я рву бур'ян і чую в ці хвилини:
Він коле і мені вліпляє в кров
До сироти, чудесної дитини
Навіки незгасаючу любов.

Москва, 25 грудня 1952

Коли я вчилась на І курсі в Москві, Кос, приїжджаючи на різні імпрези (пленуми Спілки Композиторів, засідання Верховної Ради Союзу, депутатом якої він був до 1979 року, інші події) зустрічався і зі мною, і з Олегом Криштальським, який вчився в аспірантурі Московської консерваторії. Завдяки Косу я побачила багато оперних і балетних спектаклів у Великому театрі. Цього забути неможливо – “Борис Годунов” з І.Козловським, “Онєґін” з С.Лемешевим, “Хованщина”, “Мазепа”, “Царева наречена” і інші, а особливо “Ромео і Джульєта” та “Жізель” з Г.Улановою, “Лебедине озеро” з М.Плісецькою. Завдяки ініціативі Анатолія Йосиповича і полагодженню ним всіх організаційних справ, я вперше виступила у супроводі симфонічного оркестру з виконанням концерту Шумана 8.ІІ.1953 р. Не приховую, що моє захоплення Косом не минало, але з дому я винесла такі типово галицькі поняття: випадає – не випадає. Не випадало 17-літній панночці приймати адорацію старшого одруженого пана.

Марусі Шушкевич

на пам'ять 24 грудня 1952 року.

А. Кос

Коли дарую ананас,
Чи – скажем – пачку шоколаду,
Ти протестуєш і нераз
Не можемо дійти до ладу.

Коли ж під „Сільви” мрійний вальс
Себе дарую я без решти, –
То де ж тоді Твої протести
У той чудовий час?…

Є дві душі в душі моїй
Для Тебе, й серце теж двояке.
Не відкидай дарунок мій:
Тобі не слід його боятись.

Одне, дитино, зрозумій,
Що в ананасовім випáдку
Я є не адоратор Твій
А щось… неначе батько…

І значить – зайві суперечки
І раз назáвжди: хай їм біс!
Бери, моя дитино, з течки,
Що я Тобі приніс…

Москва, 25/12  1952.

І якби не “злі язики”, мабуть ми стали б друзями, – а в результаті на довгі роки біль, образа…

І раптом весною 1979 року Анатолій Йосипович викликає мене до Спілки композиторів на Чайковського, 7, і каже: “Я ще депутат Верховної Ради Союзу і маю пару бланків. Хочу тобі допомогти. Кажи, що писати”. А справа стосувалась того, що, працюючи в консерваторії від 1960 р., я з 1965 р. була на посаді доцента, і за ці 14 років тодішній ректорат ніяк не висилав моїх документів у ВАК на затвердження. Я, правду кажучи, не надто тим переймалась, але після того, як у 1977 році я овдовіла, і всі довкола мене стали твердити, що мені трудно буде з тодішньою зарплатою поставити сина на ноги, я підняла питання доцентури перед ректором. Виявилось, що документи, які я вже подавала, загубились. І тоді Анатолій Йосипович написав до когось, того я не знаю до кого, листа, я підготовила ще раз всі документи і до пів року отримала звання доцента.

Після тої зустрічі в Спілці, Анатолій Йосипович став запрошувати мене з моїм сином до себе додому. Мій Богданчик бавився з Його синами. Я бувала на Його різних родинних імпрезах. Тоді я отримала від композитора всі Його опубліковані твори. Передав мені також і неопубліковану “Буковинську сюїту”. Я скоро вивчила “Елегію” і “Аркан”, заграла їх авторові і виконувала в різних концертах, а до першої частини сюїти – “Буковинського рондо” не могла себе переконати. Через деякий час, коли записувався на Львівському телебаченні фільм про Анатолія Йосиповича (за місяць до його смерті – жовтень 1983 р.), Він дав мені “Коломийку”, зазначивши, що “Рондо” не пасує до інших частин і замість нього першою частиною має бути “Коломийка”. Я вже не встигла заграти її Авторові. Прозвучала “Коломийка” вперше в середині грудня – через два тижні, як Його не стало.

Даруючи кому-небудь свої твори, Кос-Анатольський завжди їх підписував, висловлюючи різні побажання. І всі ноти, які я отримала від Нього, освячені Його добрими думками і щирими побажаннями. Це дало мені багато сили, коли я працювала над програмою з Його творів. Наприклад, на подарованих нотах “Гуцульська токата” написано: “На щастя Марусі Крушельницькій і на пам'ятку”. І дійсно, я була дуже щасливою, коли на клавіатурі знайшла те, що чула внутрішнім слухом в тій музиці. І, очевидно, таке не забувається…

Я довго йшла до розуміння Його музики. Поштовхом був прихід до мене Наді Кос (дружини Анатолія Йосиповича). Вона принесла мені неопубліковану сюїту “Козацькі могили”, яку я з захопленням вивчила і винесла на сцену на Шевченківські дні 1998 року. А потім, після концерту до 90-ліття Кос-Анатольського, Олександр Козаренко, невтомний ініціатор і організатор фестивалю ім. А.Й.Кос-Анатольського у Коломиї, буквально примусив мене задуматись над можливістю моноґрафічної програми з творів Анатолія Йосиповича.

Це була для мене дуже складна праця. Я була буквально хвора від Його музики, а особливо, коли виявилась паралель: вірш – музика. З великими ваганнями я зрозуміла, що і ця грань творчості Кос-Анатольського повинна дійти до Його цінителів. Тому зважилась просити незрівнянного Богдана Козака озвучити деякі вірші в записі на компакт диск, який був здійснений 21.ІІІ.2001 р. – в 50-ту річницю подарованої мені фотографії.

Розповідь про Анатолія Йосиповича була би неповною, якщо не згадати про Його громадську діяльність. Як довголітній Голова Львівського відділення Спілки композиторів України, Він приклав дуже багато зусиль для повернення з Мордовії, а також реабілітації В.Барвінського, робив все для того, щоб Василь Олександрович повернувся до заслуженої позиції в суспільстві.

А.Кос-Анатольський користувався кожною нагодою, щоби виступити перед концертом зі вступним словом або з вітанням. Пам'ятаю, як вітав Анатолій Йосипович польську піаністку Г.Черни-Стефаньску після її концерту в Великому залі Московської консерваторії.

Його висока постать була дуже промовиста, а вміння вибудувати свою промову, свідчило про неабияку ораторську майстерність. Маючи юридичну освіту і відповідно сформоване мислення, Він вів свою мову динамічно, осмислено і завжди на кульмінації думки доводив до кульмінації звучання, підтримуючи голосове наростання жестом руки. Його було дуже цікаво не тільки слухати, але й бачити. Промови, виголошені Ним, викликали колосальний резонанс. В ті жорстокі часи Він вмів вставити у свою промову думку, яку страшно було не тільки сказати, але й подумати. За зовнішньою легкістю прихована була велика глибина і біль… Недаремне Його серце не витримало!

Я особливо завдячую Анатолію Йосиповичу ще й мій вихід на творчість Нестора Нижанківського. В школі я грала Його дитячі п'єски, але потім музику Нестора Нижанківського не бажано було грати…

Одного разу ми зустрілись на вулиці навпроти теперішнього пам'ятника королю Данилу. Було дуже холодно, але ми не могли не порозмовляти. І раптом він каже: „Знаєш, у Нестора Нижанківського є такий прекрасний вальс. Ти мусиш його вивчити! Візьми ноти у Юрка Булки”. Я подякувала за ідею. Дістала ноти, переписала, вивчила і дуже його полюбила, а потім, з легкої руки Анатолія Йосиповича, вивчила ще й інші твори Нижанківського, що склало особливу сторінку в моїй концертній діяльності. Мені вдалось підготовити твори Н.Нижанківського до друку, і ця публікація була одним з пунктів для затвердження мене у званні професора в 1991 році.

Згадуючи ці надзвичайні постаті, їх самобутню творчість, їхню видиму і невидиму підтримку, мою участь в озвученні їхньої Музики, ще раз хочу подякувати Всевишньому, що дано було мені жити з Ними в один незабутній час.

лютий 2004 р.