Уривок з книжки «Чудове подружжя» Кімберлі Мак-Крейт
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві «Віват» вийшла книга «Чудове подружжя» Кімберлі Мак-Крейт.
Публікуємо уривок для ознайомлення.
Заклик про допомогу від старого друга зі студентських часів Зака надходить у найгірший для нью-йоркської адвокатки Ліззі Кіцакіс час: зараз вона хотіла б знову проводити більше часу із чоловіком, щоб урятувати власний шлюб. Зака підозрюють у вбивстві його дружини Аманди, і він перебуває в сумнозвісній нью-йоркській в’язниці «Райкерз». Звісно, Зак стверджує, що невинний, і Ліззі йому вірить. Однак що більше жінка дізнається про шлюб Зака й Аманди, то більше в неї запитань. Що приховують Зак і його друзі з елітного району? Коли з’являється новий доказ, світ Ліззі перевертається догори дриґом. Намагаючись знайти вбивцю, Ліззі замислюється над тим, чи існує взагалі таке поняття, як вдалий шлюб.
***
«Райкерз» навіть у темряві здавався гіршим, ніж я запам’ятала.
Зведені на його території більші споруди вражали своєю ніби зумисною дисгармонією, а менші будівлі та різноманітні вагончики (офіси адміністрації чи, може, бараки для охоронців, а то й склади зброї) були зношені, побиті життям і не мали жодних табличок. А ще якимось неймовірним чином на воді трималася велетенська бетонна баржа — прихисток ще для кількасот ув’язнених, які, як я не так давно прочитала, змогли відчепити баржу й, подрейфувавши, мало не втекли.
Усюди височіли паркани з колючого дроту. Похилені, поцятковані іржею, вони простягалися прямими лініями, формували квадрати, вигиналися колами, створюючи незатишне відчуття. Але з останнього свого візиту до «Райкерз» — кілька років тому я опитувала там свідка, — мене найбільше жахали їдкий сморід каналізації та щури. На відміну від звичних нічних гризунів, пацюки з «Райкерз» нахабно бігали всюди і вдень, агресивно відстоюючи свою територію. Ще одна причина радіти темряві.
У виправному центрі Бантума — будівлі, у якій тримали Зака, — ще п’ятнадцять хвилин пішло на ретельний обшук, перш ніж я нарешті змогла сісти в крихітній кімнатці, яка смерділа сечею, цибулею й несвіжим подихом, перед тьмяним віконцем з оргскла, чекаючи, коли його приведуть і я його побачу по той бік.
Дорогою в пам’яті виринали спогади про нашу із Заком дружбу. Минуло багато років, але в перший рік навчання ми чимало часу проводили разом, опановуючи науку, а ще за їжею, переглядом фільмів. Те, що я забула, як тісно ми дружили, не мало стосунку до самого Зака — пам’ять у мене дуже вибіркова. Утім тепер я добре це згадала: Зак подобався мені, бо здавався дуже знайомим — і в хорошому, і в поганому. Це стало особливо очевидним того дня, коли наш улюблений професор з контрактів спонтанно прочитав нам палку лекцію з профорієнтації.
Ми із Заком зустрілися того вечора повечеряти в «Магоуні», пабі на Ріттенгаус-сквер, і він уже був накручений.
- Як тобі ця чухня від професора Сміта? — спитав він і вичавив кетчуп на свій бургер, саме коли до пабу завалилася галаслива компанія футбольних фанатів університетської команди.
- Це ти про бездушні юридичні компанії?
Зак кивнув, не підводячи погляду від бургера — можливо, щоб уникнути зорового контакту з кимось із здоровезних і дуже п’яних футбольних фанатів, які нас оточували.
- Дуже шкода. Він мені подобався. Але тепер для мене він може іти в дупу.
- То ти вважаєш юридичні компанії дуже духовними? — під’юдила його я, розвертаючись до велета, який загрозливо хилився в мій бік.
- Не вдавай, що не зрозуміла мене. Ти ж найбільша заучка з-поміж усіх, кого я знаю. — Закова нога смикнулася: це ставалося щоразу, як він нервував, тобто часто. — Люди тут люблять вдавати, що амбітність робить з тебе потвору. Але я відмовляюся програвати, і мені не соромно це визнати.
Зак нічого особливого в це не вкладав, та часто його слова нагадували мені про темний бік мого батька — той, про який клієнти, співробітники та сусіди, що його любили, не знали нічого. Для них батько складався лише із жартів та теплого кумедного шарму. Вони справді були йому властиві. Але водночас батько був одержимий статусом і досягненнями заради досягнень, і заради цього часто жертвував тим, що насправді найважливіше, як-от людьми. Наприклад, моєю мамою, мною і тим, чого хотіли ми. Він не дозволив мамі навчити мене грецької мови, як вона хотіла, і уникав кількох її друзів-греків. Він увесь час був невдоволений тим, які ми є. Мої батьки мали чудові досягнення — власний ресторан, нашу затишну квартирку на дві спальні на тінистій Двадцять шостій вулиці, завжди повну домашніх маминих десертів діплес, її чарівних оповідок про Кефалонію, на якій вона виросла, її безмежного тепла. То була справжня ідилія, на мою думку. Але татові цього завжди було мало, навіть до того, як ми все втратили.
- Хочеш сказати, що студенти юридичної школи Пенсильванського університету недостатньо схильні до конкуренції? — засміялася я. — Хіба це не однаково, що назвати головною проблемою лев’ячого прайду любов до овочів?
- Але ж вони люблять вдавати, що не конкурують. Таке лицемірство.
Зак пильно подивився на мене. У цьому був він увесь: зорового контакту або немає взагалі, або ж забагато. Помірність — це було не його. Але й не моє так само. Зак принаймні не намагався ховатися за веселою маскою, як мій тато. Він відверто був собою, і я це в ньому поважала.
- Моя мати була офіціанткою й прибиральницею, батько працював на сталеливарному заводі. Робітники, без освіти, але вони гарували, чорт забирай. Поглянь на своїх батьків — такі само працьовиті, як і мої, і зійшли в могилу через шахрайство. — Він тицьнув у мене пальцем. — Успіх лише для багатіїв абстрактний.
Я знизала плечима.
- Я збираюся захищати інтереси громадськості.
Зак скинув бровою.
- Інтереси громадськості? Дуже шляхетна річ, але такі, як ми з тобою, не мають цієї можливості.
- Говори за себе, — відрубала я. — Я ладна робити будь-що, щоб потрапити на роботу до прокуратури США. І мені начхати на гроші.
Я не любила, коли мене недооцінювали. Мала намір присвятити життя захисту таких людей, якими були мої батьки, — працьовитих іммігрантів, яких нібито доброзичливий регулярний клієнт умовив узяти позику в сто тисяч доларів під заставу їхнього успішного ресторанчика в районі Челсі і вкласти ці гроші у «таємний» проєкт в Гадсон-ярдзі. Насправді умовив він мого батька — той зробив інвестицію, не порадившись із матір’ю. А тоді — пуф! Гроші зникли разом із клієнтом. Банк із блискавичною швидкістю почав вимагати повернення грошей, погрожуючи забрати закладене майно. Міллі, інша клієнтка, яка стала подругою сім’ї й була сержанткою десятого відділку поліції, одразу взялася за пошуки того шахрая, дихаючи в потилицю ФБР. Його зрештою знайшли, хай і не завдяки тиску Міллі. Але знайшли — в найгіршому вигляді. Це нічого не змінило. Усе, заради чого гарували мої батьки, було знищено, і саму родину так само. Мені тоді виповнилося шістнадцять років; а обох батьків не стало, коли мені ще й сімнадцяти не минуло.
Я була геть розбита, ледве довчилася у школі — жила з материною сестрою, яка лічила хвилини до тієї миті, коли зможе повернутися до Греції. Мій світ раптом став ворожим і незбагненно темним. Кілька місяців я провела в небезпечній депресії і, лише занурившись у навчання, зрештою почасти повернулася до життя.
Наполегливе навчання дало мені змогу безкоштовно вступити у Корнелл, і саме в останній рік навчання там я замислилася про юридичну школу та кар’єру в обвинуваченні у справах про шахрайство. Ідея захисту людей, якими скористалися так само, як моїми батьками, стала для мене рятівним колом. А мовчання про решту подій дало сили випливти до берега.
- Ну, не ображайся. — Зак знову втупився у свій бургер і примирливо підвів руки. — З тебе вийде чудова прокурорка. Я просто кажу, що ти працюєш вдесятеро більше й маєш яскравішу мотивацію, ніж будь-хто в цьому клятому закладі, навіть я сам. Може, ти заслужила винагороду?
- Не хвилюйся, я її отримаю. Але таку, яку сама захочу.
- Знаєш, я в це вірю, — усміхнувся Зак. — Насправді не маю жодного сумніву.
