Норвезький письменник Йон Фоссе отримав Нобелівську премію

Нобелівську премію з літератури — «за новаторські п'єси та прозу, які дають голос невимовному» — отримав Йон Фоссе, норвезький драматург та письменник, твори якого ставлять театри у всьому світі, а романи майже щороку висувають на Букерівську премію. Розповідаємо про кар'єру та творчість Фоссе, а також про унікальну властивість його творів, яка й принесла йому нагороду.

Рішення Нобелівського комітету не стало несподіванкою: ім'я Йона Фоссе регулярно фігурувало у списках букмекерів, а з 2018 року, коли письменник почав публікувати свій опус магнум, багаточаинний та багатосторінковий роман «Септологія», піднімалося у рейтингах дедалі вище. Матс Мальм, професор літератури Ґетеборзького університету та постійний секретар Нобелівського комітету, оголошуючи ім'я лауреата, підкреслив, що зазвичай, коли він дзвонить письменникам, щоб повідомити радісну новину, ті до неї зовсім не готові. Але Фоссе став винятком: він спокійно відповів Мальму, що чекав цього дзвінка.

64-річний Йон Фоссе відоміший як драматург — але він також автор віршів, дитячих книг і, насамперед, прози. А п'єси почав писати, за власним зізнанням, майже випадково, у середині 1990-х. Тоді література приносила Фоссе так мало грошей, що йому довелося стати викладачем на письменницьких курсах (цей досвід він досі згадує з жахом і огидою). У цей період «одна велика норвезька інституція», яка задумала просувати місцеву драматургію, запропонувала Фоссе написати п'єсу. Той погодився через гонорар.

Так з'явилася «Хтось ось-ось прийде» — її назва відсилала до «Чекаючи на Ґодо» Семюеля Бекета, а зміст — до Генріка Ібсена. Головні герої, чоловік та жінка, приїжджають у будинок на фіордах, щоб побути вдвох. Але їхнє усамітнення порушує постійний страх, що хтось прийде і зруйнує цю ідилію, — не метафоричне, а цілком реальне очікування катастрофи ззовні, яке зрештою призводить до розлому. Хоча Фоссе порівнянь з Ібсеном не любить, в обох драма залишається глибоко всередині історії, вона майже недоведена і ніколи не показана.

Вперше "Хтось ось-ось прийде" поставили в Норвезькому театрі Осло. П'єса виявилася настільки успішною, що Фоссе втягнувся, написав ще близько 30 і став найпопулярнішим норвезьким драматургом після Ібсена. Його твори ставлять найвідоміші режисери світу — Томас Остермайєр, Роберт Вілсон, Люк Персеваль та інші. За словами самого Фоссе, його театральний агент нарахував понад тисячу постановок за всю кар'єру письменника.

У 2012 році Йон Фоссе пішов із драматургії та сів писати свій головний роман, тритомну «Септологію». Це грандіозна сага про двох художників, обох звуть Асли. Вони живуть у норвезькій глибинці, шукають шляхи до Бога і проживають різні версії, по суті, одного й того ж життя. Кожна частина Септології номінувалася на Міжнародний Букер.

У п'єсах Фоссе рідко відбуваються великі події, розгортаються драми — все завжди приховано у напружених словах, у повторенні однакових фраз. Режисери часто втілювали це повторення в хореографічних малюнках — мова сіпається, не в змозі виразити себе, як заїжджена платівка, одні й ті самі слова повторюються знову і знову, і герої так само сіпаються в танці. А ще в п'єсах Йона Фоссе майже ніколи немає розділових знаків — як і в його величезних, часом тисячосторінкових романах.

У цій зневазі до ком і ненависті до точок Фоссе схожий на іншого класика ХХ століття — австрійця Томаса Бернгарда. Той теж писав п'єси, герої яких повторювали одні й самі фрази, ніби замкнені у слова і не розуміють їх. Були у Бернгарда і величезні романи без розділових знаків, де з оповідача безупинно виливалася поламана, незупинна мова. Тільки у Бернгарда центром оповідання було його «Я», одержиме альтер его. У Фоссе начебто взагалі немає «Я». Карл Уве Кнеусгор, інший знаменитий норвезький письменник, говорив, що у прозі Фоссе важливі «не стиль, повторення, звивини, нашарування, мотиви, всі ці фіорди, човни, дощ, брати і сестри, музика», саме здатність письменника силою свого голосу так «поглинути читача, що той зникає, наче вітер у темряві».

Здається, як у п'єсах, так і у романах, Фоссе знайшов спосіб дістатися до глибини нашого екзистенційного досвіду. Він майже нічого не говорить про час і обставини життя персонажів, але багато розповідає про людину в цілому, її найглибші і банальні переживання. У п'єсах Фоссе герої майже ніколи не мають імен: це просто Він і Вона, Дівчина і Юнак. Його романи — як потік свідомості: не в тому високому розумінні, в якому його втілював модернізм, а простіше — немов потік мозкових імпульсів. Мова заїдає, думки заїдають теж.

Герої проживають майже однакові, на перший погляд, незначні події: дивляться з вікна на фіорди, виходять у море, тонуть. І так їх голоси та переживання складаються в єдиний голос — словами самого Фоссе, в «розсіяну свідомість, здатну існувати в різному просторі та часі одночасно».

Занурюючись у прозу та драми Йона Фоссе, читач може відчути себе частиною хору. Це дивне почуття, яке потребує зусиль, але воно схоже на одкровення — або на дивовижний спосіб набути єдності досвіду в епоху, коли пізнання та людські переживання здаються роздробленими та самотніми. І ця властивість письменницької творчості однозначно гідна Нобелівки.