Тетяна Шарпінська. Вчитель, який змінив моє життя
Без синдрому відкладання
Вже другу осінь, як і безліч українців, я вчуся важливості тут і зараз, усвідомлення, що я за людина; прийняття, що ніхто й ніщо не бездоганне. Дістаю з найглибшої шафи речі, що ховалися в темряві «потім», «колись пізніше», «як будуть зайві гроші», приміряю їх, приглядаюся і виявляється, що найкращий час для них був завжди.
Завжди є час стати тою версією себе, у яку сама закохалася б. Зараз той час для спорту, вивчення корейської мови, уроків тверку, першої подорожі за кордон, відкриття власної справи, народження дитини, отримання водійського посвідчення, купівлі житла. Все, що відкладалося до умовних кращих часів — роби, ризикуй, не сиди на місці.
Будь імпульсивною. Життя надто безлике, щоб не поїхати 700 кілометрів заради тригодинної зустрічі. Три години — це реальність, це тепло обіймів, ціла чашка кави й присохлий хот-дог, розмови про кота і палаюче літо, це годування печивом ворон і сміх посеред закинутого парку. Звісно, це й сльози прощання, але вони вартують більшого ніж гроші, втома, страх невідомості.
До речі про нього, про страх невідомості. Годі. Вступила в університет і розумієш, що навчаєшся не там? Кидай! У середньому, на планеті Земля, ти маєш 4 тисячі тижнів, що близько 77 років. Жоден диплом не вартий неповторних 5 років, 260 тижнів, або ж 4% часу виділеного у цьому прекрасному й божевільному водночас світі. Набридла поточна робота? Визнач чим бажаєш займатися, підучися, створи фінансову подушку і вперед. Ніколи не дізнаєшся чи вийшло б створити власну колекцію одягу, поки не спробуєш. Зараз я пробую нове для себе — і це немов дихати на повні груди під зливою, після шестирічної посухи. Тому відверто, страх падіння не вартий захвату стрибка.
Пиши рідним і друзям. «Привіт. Як ти? Що зіпсувало твій настрій? Сталося щось хороше — ого, я поділяю твою радість». Банальний рілс, надісланий подрузі в інший куточок України чи світу — це не спам, це спонтанна згадка про людину, яка не байдужа і вона краще за мовчання. Не бійся «нав’язуватися людині», ніяковіння й німота відстані значно гірші.
Агов, та купи вже собі ту «дурню» про яку мрієш роками! Це ж мрія. Якщо вона матеріальна, її варто мати. Я хотіла гігантську книжкову полицю, від стелі до підлоги, на всю стіну спальні заповнену історіями, які я люблю. І вже багато місяців я прокидаюся, а вона перед очима — і по секрету, армагедон не стався, зате ранки стали приємнішими.
І заведи кота. Ну або собаку з дитячих фантазій і жаданок. Якщо впевнена, що даси цій істоті свою любов і краще життя — дай зараз, а не коли виростуть діти, опадуть всі квіти, а сонце з місяцем танцюватимуть вальс. Страшний урок війни — жити й тримати удар, а не існувати у синдромі відкладеного життя.
Я видихнула. Посеред тиші, під зорями дев’ятого поверху, слова були правдивими, домашнє ягідне вино п’янило вуста, а сонце прозирало на краю горизонту запалюючи новий день.
— Коли як не зараз, хто як не ми? — спитала сестра, така доросла й водночас така дитина.
— Ніколи не пізно спалити повітку, коли вже згоріла хата, — вклонилася я до келиха.
Ми засміялися. Наш сміх бринів над вікнами пустої квартири мов лозунг з дитинства, що об’єднував попри різницю у віці, досвід і різних батьків. Я встала й потягнулася розминаючи кіточки.
— То ми віддаємо тебе заміж чи як? — уточнила я.
І сестра знала, що моє «чи як?», то опора, а не пусті слова. Вона глянула на мене бездонною блакиттю, як двадцять років тому при першій зустрічі, і її очі заіскрилися щастям.
— Так.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
