Наталія Ненчук. Вчитель, який змінив моє життя
Ти
Знову ранок. Я, як і щоразу виходжу рано, щоб встигнути вимріяти свій день, дорогою до школи. Вулиця Личаківська о восьмій ранку така метушлива. Дзеленькочуть трамваї непоодиноким автівкам, що мчать чи то до верху вулиці, чи то до низу по темній, кольору космосу, бруківці. Традиційно, перевіряю квапливим поглядом чи на місці Глинянська брама зі своїм гострим шпилем на вежі, симетрично вкритою червоною, з домішками кольору обліпихи, черепицею. Цей буденний четвер мав би нічим особливим не вирізнятись серед сотень інших днів. Ніщо не пророкувало чогось неймовірного. Та я й не чекала нічого.
В одинадцять років я була звичайною дитиною. Слухняною, дещо сором’язливою. Чи доволі сором’язливою. Батькам не перечила. Та й навіщо? Вчилася непогано. Любила шкільні співи і малювання. Тобто ті заняття, де треба менше говорити чи комусь пояснювати, чи, зрештою, щось доводити.
В той ранок я звичним темпом крокувала давно вивченими доріжками. Пошепки мрійливо щось наспівувала та говорила собі. І лиш в одному місці знову на мить заціпеніла. Як і завжди. На пів дорозі, коли доходила до нього. Дому, лякаючого мою тендітну свідомість і мале худе тіло.
Чорна, кована, ніжна та моторошна, водночас, брама. Закруглені візерунки, наче, фальшиві металеві квіти, що проростали від кривої львівської бруківки і до самої верхівки, намагаючись приховати за собою містику цієї будівлі. Великий, як здавалось, неохопний оку будинок, в якому десятки вікон, за котрими ховались геть недитячі історії. Я завжди зі страхом, але непереборною цікавістю, бодай на мить, крадькома, проворно підглядала, чекаючи побачити хоч щось. Чи когось. Завжди там пусто і неприємно тихо.
Пора б іти далі. Відвівши очі від будинку, мій погляд важко впав на постать. Навпроти стояв хлопчик, років десяти. Контрастні блакитні, кольору безхмарних небес, зіниці нерухомо розглядали мене. Зосереджений погляд напружено щось вишукував в найглибших закутках дитячого ґлузду. Бліда, напівпрозора виголена голова. «Де його волосся?» подумала я собі. Його цікавість спліталась з моєю вихорем із сотень запитань. наші погляди скам’янілі. Дивне відчуття незрозумілості все ніяк не покидало.
- Вб’ю! — раптом люто крикнув він. Над очима нависли світлі брови. А між ними шкіра зморщилась. То був погляд голодного звіра. Пальці стиснулись в кулак. Маленький. Худий. — Як побачу ще тут — вб’ю! — додав він і замахнувся рукою.
Щока горіла та пекла. Її щипали відчуття образи та нерозуміння. Хлопчик побіг до брами. Там і зник за симетричними чорними квітами. Я злякалась не на жарт. В горлі огидно сидів згусток жалю, що рвався назовні. Я не пускала. Стиснула зуби, м’язи на щоках тверділи і втекти він міг лиш очима. Сльози заповнили весь простір. Від них світ і форми в ньому втрачали чіткість. Йшла інстинктивно, думками все ще застигнувши в події, що трапилась. Мокрі щоки втирала розтягненим на зап’ясті рукавом. Лавандовий віскозний светр, що став єдиним другом та підтримкою в цей ранок. Завтра я не піду звичною дорогою. І в понеділок теж.
Тепер я старша, але і досі не ходжу тією дорогою. Обходжу сусідньою вуличкою місце свого занепаду. Все ще боюсь бути спійманою. Страх бути ображеною ходить поряд, нескінченно кепкуючи з мене, тим часом, перестрибуючи з ноги на ногу, як і я, коли дитиною була. Щасливою. Звичайною.
Це через тебе, хлопче. Одною фразою ти навчив мене тікати. Ти посіяв сумніви тим раптовим ударом по щоці, а проросли з них перешкоди, що поставали, з разу в раз, впродовж цих років. Я і від них ховалась. Лякливо обходила іншою, малознайомою дорогою.
Все ти, блакитноокий. Ти.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
