Автопортрет на тлі Всесвіту, або Дума про коріння пам’яті
Світлана Антонишин
Щодня дивлюсь на себе, як на портрет, який малюю, малюю і ніяк не можу викінчити.
(«Терпіння»)
Це — Микола Сарма-Соколовський. Художник. Бандурист. Священик української автокефальної і православної церкви. Найстаріший в Україні член ОУН. Багатолітній в'язень сумління. І — поет милістю Божою.
Торік у видавництві імені Олени Теліги побачив світ ошатний, поважний за обсягом томик вибраних поезій отця Миколи. Назва непретензійна і щира: «Коріння пам’яті».
Це вже третій «прихід» Миколи Сарма-Соколовського до читача. Перша збірка: «На осонку літа» побачила світ у Києві ще 1980-го року. Її авторові виповнилося тоді... сімдесят. Наступна («Анафема») — вийшла у Дрогобичі в 1993-му. І ось — третя книга, найповніша за обсягом та за поліграфічним оформленням. (Спасибі спонсорам — філії Українського Національного Об’єднання в Монтреалі (Канада).
Думаю, про причини такого пізнього «виходу в люди» вистражданої поезії Миколи Сарма-Соколовського багато говорити не треба. «Не пущали». Бо — колишній член ОУН. Бо — в’язень сумління. Бо — священик. Бо... А ви прочитайте передмову редактора книги Миколи Мірошниченка «При світлі страсного ліхтаря» і все зрозумієте. Повірте, нудьгувати не будете, оскільки у передмові йдеться, в основному, про життєву долю отця Миколи. А його біографія — то сюжет захоплюючого пригодницького роману. В ній — боротьба в лавах ОУН-УПА, арешти, втечі, знову арешти, камера смертників, «помилування» (двадцять п’ять років каторги замість дев’яти грамів свинцю...), трагічні втрати близьких (батька, одного з перших священиків української автокефальної православної церкви, в 1923 році розстріляли чекісти, дружину, Діну Шматько, в 1932 стратили гестапівці — за зв’язки з націоналістичним підпіллям...).
Микола Сарма-Соколовський вижив, вистояв. Бо мав надійне і нетлінне опертя — Україну, сувору й ніжну любов до отчого краю, любов, що стала тим страстним ліхтарем, який не вдалося — і не вдасться! — загасити нікому.
Дивно і щемно читати вірші, що писалися протягом... чотирьох десятиліть. Як ось присвячений воякам ОУН-УПА «Волосожар карпатських сонетів, що зазорів крізь Півночі пургу». Створений цикл у засніженій Інті далекого 1952-го року. А сонет-епілог написано в Новоселиці, в 1990-му. Отже, ніщо не відболіло, не згасло, не минуло безслідно, якщо через чотири десятиліття народжується епілог до Слова, вишептаного спраглими вустами в ненавислому ГУЛазі. Вочевидь, пам'ять поета позбавлена навіть найтоншої захисної оболонки, а її коріння, що сягає в буремні роки боротьби і чорні десятиліття ув'язнення, — найглибше, найміцніше і... найболючіше. Це воно випоює терпкими соками безсоння важку крону ночі. Це воно не дозволяє загоїти стигми страждань.
Я ненавиджу зброю, особливо — автоматної сталі синь: мене довго водили під конвоєм — тепер сприймаю з підозрою навіть власну тінь («Моя тінь»).
Редактор Микола Мірошниченко називає «Коріння пам’яті» книгою-тризубом, яка складається відповідно з трьох розділів: «Арена», «Дерево моєї душі» і — «Постукаю серцем у браму». Поділ начебто традиційний: громадянська лірика, філософська й інтимна. Поділ поезії Миколи Сарма-Соколовського можна вважати вельми і вельми умовним: треба було ж якось скомпонувати книгу. І мушу сказати, що скомпонована збірка досить вдало, оскільки збережено для читача найцінніше: не хронологію написання віршів, а «хронологію душі», вражаючий літопис її борінь і болінь.
Життєве кредо Миколи Сарма-Соколовського жорстке, карбовано-чітке і зрозуміле:
Мені дорікають, що атеїстична моя дорога, що все святе на ній гине...
Брехня! Я вірю в Бога!
І в мені не гасне його ватра!..
Але одне «Господи, помилуй» без України нічого не варте!
(«Моя віра»).
Важко повірити, що ці рядки написані рукою священика. Легко відчути, що їх вигранило серце колишнього вояка ОУН-УПА. Ще легше усвідомити, що цю карбовану мініатюру створив Поет, душа якого вміщує все, бо все це – душа Людини, котра пройшла на землі стонадцять кіл пекла і раю, залишившись при цьому відкритим Всесвітній любові. І нехай обпікає крижаним смерчем самотність, невідступно термосують свідомість думки про смерть, зате в цьому стані граничного відсторонення від світу, навіть від самого себе, зароджуються рядки, що просто потрясають глибинним осягненням філософії буття – небуття та яскрінням парадоксально-незвичної душі.
«Тільки в абсолютній самотності відчуваю дихання космосу і присутність Бога», — зізнається поет. І йому важко не повірити. І по-людськи дуже боляче читати стишені, але від того не менш вражаючі ламентації про невідворотність смерті: «Прощальник я, — уже прощаюся зі світом», або «Знаю, що скоро помру, а поскаржитись нема кому – всі смертні»...
Прочитала останні рядки й ошелешено видихнула: Господи, та це ж поетична «формула» абсолютної самотності, якесь непідвладне поясненню осяяння раптом висвітлює з глибин незбагненні раніше причини і наслідки. А ось «формула» болю, граничного відчаю образи і прощення водночас:
Мені усе болить.
Несу одвічну втому.
Хіба піти ізвідси геть?
Це так: найменша мить —
І вже по всьому...
А Вам і далі думати про смерть.
До цього ж «тематичного пласту» поезії Миколи Сарма-Соколовського належать і його блискучі мініатюри в жанрі хоку, лаконічні, вигранені балади та верлібри медитативного плану з, як правило, несподіваною — парадоксальною чи афористично кінцівкою, що вкарбовується в пам’ять. Важко втриматися від спокуси, щоб не запропонувати вашій увазі кілька таких мініатюр:
Ви любите тишу і квіти?
Приходьте до нас на цвинтар.
(«Той, кого забули»).
Або ж:
Пішов до шпиталю одвідати друга.
Повертався — розкидав печиво голубам.
(«Відбитки на битому склі»).
Чи ось це цікаве екзистенційне відкриття, виплекане фантазією художника:
Народжуючись із пітьми, беремо з собою загадкову тінь, що криється ввесь вік у серці.
Навіть сонце не годне її спопелити, бо ми — смертні.
(«Відбитки на битому склі»).
І, звичайно ж, важко уявити поезію такого плану без творів, у яких автор намагається осмислити вічне «протистояння в єдності» між «еgо» і часом.
Я...
Належав часові, людям і собі
Тепер - тільки часові, — скаже поет.
Що ж, довгий сповнений трагічних зламів життєвий шлях дає право митцеві на таке світовідчуття. Художнє осягнення філософії буття не знає дріб’язковості та суєтності. Він звик сприймати світ і себе в ньому на рівні категорій Вічності й безмежного Простору:
У тлі мого портрета — не портьєра потерта
І не якась верета, а цілий концерт космічний...
Ось на такому тлі — мій портрет: чоло — з мислі, брови — з морозу, навислі, очі — із світла, вуха — із слуху, ніс — із степового духу, що пахне полинно, вуста — наша правда й молитва за тебе, Вкраїно.
(«Мій портрет»).
Ось такий символічно-яскравий образ на тлі безмежного часопростору. Знайомишся з ним — і мимохіть згадуєш мудрі слова іншого сивочолого метра — дев’яносторічного американця Стенлі Кюніца:
«Якщо ми хочемо дізнатися, що значить бути живим в одному даному моменті в довгій одісеї людства, то мусимо звертатися до поезії. Момент є дорогий для нас саме тим, що він минальний; у тому криється своєрідний парадокс, — що поети втрачають життя, шукаючи магії, яка затримала б той момент. Мистецтво є чашею, в яку ми вливаємо вино трансцедентности. Що ж є уява, як не відбитка наших стремлінь належати вічності й, одночасно, часові?» (З передмови до книги «Проходячи мимо». Переклад Богдана Бойчука).
Вражаюча суголосність, чи не так?! Проте глобально-космічні масштаби художнього мислення аж ніяк не роблять поезію Миколи Сарма-Соколовського беземоційно-холодною, відстороненою від земних реалій. Скільки тонкої спостережливості, доброзичливого гумору, а часом — і доволі дошкульної іронії та самоіронії у його поетичних «замальовках з натури»! і якимсь дивним чаром ці «нехитрі» замальовки, спогади, рефлексії дарують нам несподівані філософські відкриття, ту буденну мудрість і прозірливість, що їх не вистачає у теперішньому божевільному тлумі. Прочитайте вірші: «Сумісність», «Статуетка», «Далеко від степового простору», «Газ-вода» —думаю, що ви погодитеся зі мною.
Навіть на власну бідність Микола Сарма-Соколовський дивиться іронічним оком художника і філософа:
На п’ятах моїх утворилась чудова барвиста мозаїка — аж не хочеться взуватися, — це про шкарпетки, що їх дружина поета «раз у раз цирує будь-якими нитками». Було б, звичайно, смішно, якби не так гірко...
А ось, здавалося б, про зовсім невеселе:
Сьогодні о третій ховатимуть сусіда.
Розмовляв російською, а на грудях носив
до останнього дня — значок Шевченка.
Ця міні-балада мене чомусь особливо вразила. Звичайно, світ багатший, «живіший» за будь-які ідеологічні рамки. І «найстаріший член ОУН» — борець, але не фанат, який на догоду ідеї не помічає живої і мінливої суті. Чи не тому в йому творчості так щедро балад: мініатюрних і розлогих, балад із близького-далекого минулого і «невистояного» сьогодення. Адже цей ліро-епічний жанр дозволяє авторові, сховавшись за маскою об’єктивізму й безпристрасності, «коротко і страшно» повісти нам такі життєві драми, від яких — серце на вугіль.
Прочитаєш «Життя з маленьким продовженням» — і тебе ще довгі дні переслідуватиме рефрен: «закон є закон». Ах яка банальна історія: в час війни закоханий солдат на добу залишився в селі — і «уже дезертир». Вирок трибуналу безжальний, бо «закон є закон»...
Закурить би востаннє махри, — карим оком повів,
хоч закон є закон.
Ноги звісив у яму німу і так довго курив...
... Ждав на нього закон.
(Ох, як же, напевно, не хочеться хлопцям з «розстрільної роти» виконувати цей безглуздо-жорстокий вирок. Але вони не просто солдати. Вони — закон...).
Баладу як жанр мало цікавить конкретизація: який солдат, якої армії став на краю вічності. Кривавий молох війни безжально перемелював людські долі по обидві сторони барикад. І в тому — найбільша трагедія і найстрашніше безумство братовбивства. А ці карбовані терцети просто ідеально передають камінно-командорськиий поступ фатально-сліпого закону...
Нехай вибачить мені шановний Микола Олександрович, якщо згадка про баладу Бориса Олійника «П’ятий член трибуналу» видасться йому недоречною, але не можу втриматися від спокуси. Адже сюжет майже тотожний, тема одна, але яке різне художнє вирішення! Поняття: «краще-гірше» тут недоречні. Ці балади просто різні: лапідарний, суворо-беземоційний, проте сповнений надзвичайної внутрішньої експресії епічний стиль Миколи Сарма-Соколовського і — лірико-романтична, зіткана із неприхованих емоцій поетика Бориса Олійника. Так, вони несхожі, ці твори... Але несхожі лише в художньому плані. Любов, співчуття, біль за людину, кинуту у кривавий вир світових змагань, — це те, що їх, безсумнівно, об’єднує...
...Є ще одне доволі просте пояснення, чому поетична муза Миколи Сарма-Соколовського так легко й охоче налаштовується на «баладний лад». То її, звісно ж, зваблює бандура. Підтвердження цьому не лише численні вірші-посвяти «братам по правдивій струні», а й речитативна ритмомелодика багатьох поезій, активне використання традиційних фольклорних образів. Найулюбленіший серед них, тобто найчастіше вживаний, — образ Крука.
Зрозуміло, що це не той звично-зловісний Крук, який видзьобує карі козацькі очі. і навіть не екзистенційно-містичний Ворон Едгара По, хоча його сакральне «Never more!» дуже близьке світосприйняттю Миколи Сарма-Соколовського. Це — персоніфікована самотність і ностальгія за вільним летом у вільному часопросторі. То можливість абстрагуватися од власного «я» і побачити його втілення... у птахові. А ще — це нагода осягнути щось вельми суттєве завдяки такому роздвоєнню, чи то пак, — паралелізмові:
Птах самотній бо думає тільки про себе.
Причина ж моєї самотності нема коло мене тих про кого думаю.
(«Найстаріше вікно самотності»).
Ну ось, здається, і все, що хотіла і змогла сказати в обмеженому текстовому просторі цієї статті. Розумію, що мої роздуми про поезію Миколи Сарма-Соколовського — то лише штрихи до великого творчого портрета, на який цей митець, без сумніву, заслуговує. Ні, він не «прощальник», він — подвижник. І на ниві державотворчій. І на стезі духовно-мистецькій. Гірко буде, якщо ми зрозуміємо це надто пізно. Гірко і непростимо...
Л-ра: Дзвін. – 1998. – № 11-12. – С. 161-164.
Твори
Критика
