29-10-2023 Микола Сарма-Соколовський 36

Біографія Миколи Сарми-Соколовського

Микола Олександрович Сарма-Соколовський – український бандурист, поет, художник, священик – народився 19 травня 1910 року на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область) у селі Хорошому.

Походив із духовного роду. Прадід – священик, дід – диякон, дядько – священник. Батько – один із перших священиків Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), які з 1918 службу Божу відправляли українською. Тож змалку був привчений до молитви й православного обряду.

У 1923, коли Миколі було 13 років, прийшли чекісти, щоб арештувати батька-священника, але саме цього дня він помер від тифу. Хист до співу й малювання Микола Соколовський отримав від батька. Вирішив навчатися на маляра: у червні 1926 переїхав у Днiпропетровськ (нині – Дніпро), вступив на дворічні курси при художньо-промисловому училищі, грав у складi капели бандуристів клубу залізничників. Уже в юному віці долучається до боротьби за незалежність – стає учасником Спілки Української Молоді (СУМ).

У серпні 1929 Миколу Соколовського як члена СУМ заарештували співробітники Дніпропетровського ГПУ. Аякже, «з гуртом бандуристів вів «шовіністичну пропаганду». Російсько-комуністичний окупаційний режим «вліпив» за це «злодіяння» 5 років ув’язнення суворого режиму. Хотіли заслати на Соловки. Прибув у порт Кемь, що на березі Білого моря, але оскільки Соловки були переповнені, етап повернули на ст. Парандово – будувати Парандовський тракт. З двома іншими в’язнями утік у напрямку Фінляндії. Через тиждень на сплячих утікачів наткнулися радянські прикордонники, одного вбили, двох повернули в табір. Від страти врятували Божа опіка і хист художника. Не розстріляли, бо раптом змилостивився начальник концтабору Корнілов: незадовго до втечі Микола майстерно намалював портрет його сина.

У його формулярі червоним олівцем було написано: «Весьма опасен, предрасположен к побегам, использовать на общих работах». Його так і використовували, але не завжди. Рятувало те, що вмів малювати. Малював у культурно-виховній частині, а також виконував замовлення для начальства.

У 1934 Сарму-Соколовського звільнили. Поїхав на Донбас, у Краматорськ. Там призвали до Червоної армії, з огляду на судимість – у батальйон тилового ополчення. Весною 1935 батальйон передислоковували з Днiпропетровська на Далекий Схiд. Ешелон через повінь надовго зупинили в Нижньому Новгороді. Там мобілізованих українців перетворили на каторжан: ганяли на будівництво моста через Оку. Наважується на другу втечу. Цього разу з «червоної» каторги. І цього разу – успішну. Повернувся до Дніпропетровська, підробив військові документи, отримав паспорт і під вигаданим прізвищем вступив відразу на другий курс Київського художнього інституту, де у 1938 здобув освіту художника-живописця.

Освіту маляра отримував не лише у Києві та Дніпропетровську. 1926 року 16-річний Микола тоді приїхав на Полтавщину, до повітового міста Миргород.

Тут здобув освіту маляра у профшколі при художньо-керамічному училищі. У Миргороді його учителем був Фотій Степанович Красицький, далекий родич Тараса Григоровича Шевченка. Він мав міцну статуру, успадкував від свого діда Тараса круте чоло, козацькі вуса. Спілкуючись зі своїм учителем малювання, Микола ніби чув голос самого Тараса Шевченка.

Учитель малювання не тільки вчив технікам малювання, але й розповідав про надбання світових та українських майстрів: Боровиковського, Левицького, а ще про свого родича Тараса Шевченка, про своїх учнів, яких репресували. Для Миколи Соколовського Фотій Степанович став як батько. Разом вони співали колядок, грали на бандурах і малювали. Учитель подарував своєму учневі портрет Шевченка і підручник «Школа малювання». До речі, Микола Соколовський протягом життя написав близько 70-ти портретів Тараса Шевченка і дарував їх тим, хто причетний до справи утвердження національної державності. Цікаво, що через 12 років Микола зможе потрапити на 2-й курсу столичного вишу ще й завдяки рекомендації миргородського викладача – шевченкового родича – Фотія Красицького.

Перед Другою світовою війною працював за фахом у Донецьку, потім у Сімферополі, де одружився. З сім’єю переїздить до Полтави.

«Я працював у Полтавському Будинку народної творчості на посаді художника-методиста. Як поет дебютував у газеті «Комсомолець Полтавщини», хоч комсомольцем ніколи не був, бо син священника. Скажу вагоміше: за мою причетність до СУМ (Спілка Української Молоді) я був засуджений на 5 років Соловків, але покарання відбував у Карелії: УСЛОН, УСЛАГта БЕЛБАЛТЛАГ (назви радянських катівень на рідну мову не перекладаю, як і суто російське пікантне слово «параша»), – з автобіографічної книги.

У грудні 1941 в Києві урочисто склав присягу члена Організації Українських Націоналістів (ОУН). Згодом його призначають провідником ОУН на Полтавщині. Микола Сарма-Соколовський був пов’язаний з полтавським підпіллям ОУН (м) і його діячем – міським головою (бургомістром Полтави) Федором Борківським, котрого німецькі нацисти розстріляли. До речі, Микола Сарма-Соколовський був найстаршим дійовим членом ОУН.

«Коли вже після відновлення незалежності, наприкінці 20 століття, на ХІІІ Великому Зборі ОУН Голова Проводу Микола Плав’юк назвав почесним членом Миколу Сарму-Соколовського, зала стоячи вітала його», – пригадують делегати Збору з Полтави.

Соколовський домагається й духовного визволення українців з-під ярма Московського патріархату. Виконує заповіт батька, вирішує прийняти священицький сан, навчається на піврічних пастирських курсах УАПЦ. У 1941 до рідного міста Полтава повернувся племінник Симона Петлюри, єпископ Мстислав. Саме цей приїзд і став остаточним поштовхом віддати себе служінню знівеченій безбожницьким комуністичним режимом УАПЦ. У 1942 майбутній патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник) рукоположив Миколу Сарму-Соколовського в диякони, а єпископ Сильвестр – у священики. Сталася ця подія під склепінням полтавського дерев’яного Покровського православного храму. Цю стародавню церкву збудували коштом останнього кошового Петра Калнишевського, а ікони та живопис у ній реставрував і освячував о. Микола Соколовський. А за кілька місяців він одержав парафію в Західній Україні.

У грудні 1944 НКВД знову заарештовує о. Миколу. 1945 року дружина Варвара з дітьми перебираються на Полтавщину. А о. Микола втретє втікає з-під варти. З підробленими документами на прізвище Григорія Боднара мандрує до батьків Варвари в село Климівка на Полтавщині. Довго перебувати там не міг, аби не накликати біди на родину.

Влаштувався на роботу на Донбасі, а невдовзі з дружиною і донькою Лесею переїхав до Галичини. Тут переховується і працює під прізвищем Григорія Біди (Боднара), відновлює зв’язок із членами ОУН і УПА. Приєднався до підпілля ОУН у м. Коломия на Івано-Франківщині й активно діяв у ньому понад два роки під псевдом «Боднар. У 1948 енкаведисти вкотре арештовують Сарму-Соколовського. Згодом ув’язнюють і Варвару на 25 років. Залишилися без батьківської опіки троє діточок: Оксані – 10 років, Лесі – 5, Євгенії – 3...

Далі «будні» бранця комуністичного окупаційного режиму: постійні допити, знущання і, зрештою, вирок трибуналу Прикарпатського воєнного округу: розстріл.

У камерi смертникiв сидів 15 дiб. Розстрiл було замiнено на 25 років комуністичних концтаборів у Інті й Абезі.

На каторзі виготовив бандуру, грою та співом розважав друзів-каторжан. Згодом навчив їх кобзарського мистецтва, спершу таємно, а потім (після смерті Сталіна) уже дещо вільніше. Спільно політв’язні виготовили ще кілька бандур і створили ансамбль бандуристів ГУЛАГу м. Інти.

Під час «хрущовської відлиги» частину політв’язнів випустили з таборів. У 1961 повернулися до України й Микола Сарма-Соколовський і його дружина Варвара. Працював на заводi у Ворошиловградi (нині – Луганськ). Вів гурток бандуристів при педiнститутi. Згодом знову почалися цькування в пресі як націоналіста, йому заборонили вести гурток бандуристiв, звільнили з заводу.

У 1974 обміняв луганську квартиру на Новомосковськ Дніпропетровської області. Чи спокійно тут мешкав експолітв’язень? Ні! Отець Микола постійно був під наглядом КДБ. Попереджали і залякували: якщо не припинить антирадянську діяльність і не назве прізвищ діючих українських націоналістів, то його «за волею радянського народу і партії» втретє судитиме трибунал з фатальним вироком.

«У 80-му році поталанило видати збірку віршів «На осонку літа». Поява його книжки вельми роззлостила чекістів: без їхнього відома видав! Микола мав багато друзів, навіть побратимів, які його не тільки поважали, а ще й любили. Звісно, чекістам – це наче кістка в горлі! І вони почали діяти: спочатку підіслали «стукача», а потім – газетяра. З’явилася в обласній газеті «Зоря» вражаюча стаття, а згодом – лист, якого ніби написав сам Микола, а насправді його «сочинил» на машинці російською мовою КГБіст Ю. Тарабан. У листі поет нібито засуджував своє минуле і відмовлявся від своїх друзів, яких чекісти вважали «українськими буржуазними націоналістами». Яка лжа! Однак, уже немолодий і хворий Микола, змучений допитами і «тактовними» погрозами, був змушений підписати те, чого не писав – наклепницький вирок самому собі. Конверт зі словесним брудом заклеїв сам слідчий новомосковського КГБ майор А. Головко, і, не довіряючи Миколі, власноручно вкинув до поштової скриньки у присутності позірного автора. За кілька днів у газеті «Зоря» з’явилося по білому чорним...», – сповіщає сайт «Дисидентський рух в Україні».

Поезії перестали друкувати українські часописи. Втім, попри задушливу атмосферу «брєжнєвщини» та хвороби, Сарма-Соколовський малює, пише вірші, поеми, прозу, спогади. Автобіографічна повість Миколи Сарми-Соколовського «Моя причетність до ОУН» є безцінним історичним джерелом про участь вихідців зі східної, південної та центральної України в національно-визвольному русі.

А наприкінці 1980-х-початку 1990-х поринає у нову хвилю визвольних змагань: сприяє створенню осередків Народного Руху України «Просвіти» та ОУН на Дніпропетровщині, допомагає тим молодим українцям, хто бажав стати священником. Після відновлення незалежності 24 серпня 1991 видає кілька поетичних збірок, стає настоятелем невеликої церкви УАПЦ.

Микола Сарма-Соколовський помер 9 серпня 2001 року. Похований у Новомосковську.

Біографія

Твори

Критика