Чотири іпостасі гулагівського патріарха
Євген Дацюк
Повірте: важко говорити про людину, що досягла зеніту життя, пройшовши складні випробування долі... Вічні переслідування власть імущих: арешти, втечі з-під конвою, переховування, підпілля, повторні ув’язнення, тюрми, етапи, табори ГУЛАГу, куца «воля» під пильним оком кадебешників... А ще постійне очорнення в офіційній пресі — публікація рептильок компартійних угодовців...
Відповідаючи на одну із них (поміщену ще в 1984 році у Дніпропетровській прокомуністичній газетці «Зоря») на закид-тавро «Чотириликий запроданець», Микола Сарма-Соколовський сказав:
Бог має три лиця: лице Отця, і Сина
і Святого Духа.
А я, не жадаючи собі офіри, я не святий, — маю іпостасі аж чотири, хай Бог простить.
Це факт. Не показуха.
(«Мої чотири іпостасі», в кн. «Коріння пам'яті». В-во ім. Олени Теліги. —Київ, 1997 р.)
І далі перераховує прізвища, що довелось йому на віку носити: Микола Соколовський — від роду, Григорій Боднар — після втечі з-під конвою при етапуванні енкаведешників з Буковини у Полтаву після більшовицького «визволення» України в часі Другої світової війни, і переховування серед добрих людей, Микола Біда — серед партизанів-упівців у Карпатах, Микола Сарма — уже «на волі» після 17-річного ув'язнення — як псевдонім для друкування в офіційній пресі власних поетичних творів...
За цим признанням — трагізм талановитої людини, що в умовах більшовицької владної сваволі не давала себе морально і фізично зламати, знищити, перетворити в манкурта і таки вистояла, збереглася чистою, незаплямленою до наших світлих днів національною відродження.
І в «наш час» — уже самостійницький, час державотворення, «на схилку віку» намагається «йти в крок з новою добою»...
«Коріння пам’яті»...Так назвав Микола Сарма-Соколовський свою вагому «підсумкову» книжку — добірку поетичних сентенцій, ще починається молитовним зверненням:
Усе забуду, як навік занурюсь у мовчання, —
лише в мені прокинеться не раз страждань колишній час:
Мені болітеме татуювання, у пам'ять ввігнане колю чим дротом...
О мій Народе, я — це Ти, — своїм терпінням освяти моя малесеньку Голгофу!..
(«Коріння пам'яті», 1984 р.)
Отож про пам'ять... Нашу пам’ять, якою нехтуємо. Або вона в нас буває надто куцою. А і дарма! Микола Сарма-Соколовський твердить «Це велике вікно в минуле, — ні відчинити, н розбити...» То заглянемо в нього. У наше минуле... Тоді краще усвідомимо наше сьогодення! Бо ще живі наші кривдники, котрі вже не так тихо мусують надію на реставрацію кровожерної ідеології марксизму-лєнінізму...
Доживають віку й покривджені — гнані й переслідувані, ув'язнені й репресовані за святу любов до рідної пісні, рідного Слова, до Рідної Землі, до Отчого Дому...
Доживає свій земний вік і уже Патріарх ГУЛАГівщини — о. Микола Сарма-Соколовський у змосковщеному (навіть своєю назвою!) містечку в самому центрі України — Новомосковську — зганьбленому краї колись Запорізької Волі. Тож хочу мовити слово про нього видобуте із загумінків пам'яті, коріння якої уже стирає бистроплинний час.
Доля звела нас у незвичних умовах концтабірного ув'язнення на Далекій Півночі. Наш етап прибув з України саме на Новий рік за старим стилем на станцію Інта Комі АССР (жартома званою нами «Комі усесером», де «дванадцять місяців зима, а решта — літо»). Усього 14 днів нас, політв'язнів-націонапістів, етапували в «товарняках», як худобу, без їжі, теплого одягу, лишень з тавром — «врагі народа» і надмірними в своїй суворості термінами ув'язнення — «25 і 5» (25 років ІТЛ — «ісправітєльно-трудових лагерей» і 5 літ позбавлення «прав» після відбуття строку за дротом). А відвантажено нас було саме на Новий рік за новим стилем — 1 січня 1949 року на полустанку Петрівка у Києві, «давши можливість» усім етапною дорогою від пересильної тюрми на горезвісній Лук’янівці до Петрівки «помилуватись» святковою столицею УСеСеРу — Києвом. Нам — політв'язням — «врагам соввласті» і їм — «трудящим города-героя», що вийшли на прогулянку після «встрєчі новаго года», аби вивітрити хміль з голів після нічних п’янок під звуки кремлівських курантів. То була наочна демонстрація «сили й моці» більшовицької влади, що «під мудрим керівництвом комуністичної партії перемогла фашизм», з котрим змагалась і у «винахідливості» масового народовбивства, репресій і використання дешевої рабської праці для «строїтєльства свєтлого будущего всєх народов міра». Кияни змогли побачити колони етапових в'язнів — нещасних, обідраних, майже босих, що ледь волоклись посеред вулиць, щільно оточених служивими енкаведешниками і собачнею і глумливо підбадьорюваних зброєю і соковитим російським матом. Отаке зачумлене «пабєдой» торжество радвлади!
Отакі новорічні свята судилось нам пережити у цей зловтішний час!
На Інті — «острові імперії ГУЛАГ», що вже іменувався в енкаведешному офіціозі «Мінлаг» новоприбулим з України зекам-«бандьорам» потрібно було пройти «карантин» — фізичний відбір гідних для праці — дешевої рабсили — на шахтах комбінату «Інтауголь», що був у віданні МВС СССР. Для цього існував 5-ий ОЛП («отдєльний лагерний пункт») — «перевалочна база» для новоприбулих, як поповнення, і використаних, виснажених, уже «актірованих», для «списання» і фізичного «згасання» на інвалідських таборах Абезя, Адака, що вже мали назву «таборів смерті».
Нас запхано в щойно споруджені «каркасно-засипні» бараки для «обживання»... А що «будовано» оце «житло» в морози-пургу, то розігріте теплом людського тіла відтануло, — і ми опинились під «дощем» глинозему, потоків болота з шлаків, талого льоду, від чого не врятуєшся, бо камери наглухо зачинені, а виводили нас лишень на «годівлю» до табірної їдальні, де тричі на день проходила «кормйожка» благенькою «баландою» (аби не померли завчасно, бо «родіна требуєт побольше угля», значить, потрібна рабська праця!)
Промоклим, геть вимазаним глиноземом, у благенькому студентському пальтечку і юхтових черевиках (при 50-градусному морозі, який лютував), і завидів мене, сьорбаючого оту скупу на калорії «баланду», уже «замешкалий» надовго зек з номером «С-316» Микола Соколовський. Співчутливо розпитував «звідки прибув і хто такий на волі був?», одразу десь роздобув миску каші з «чумизи», кусень гливкого хліба, а після «спожиття» тайно вивів із гамірної «столовки», аби на якийсь час забрати «до себе», цебто в обжитий уже брак, де мав «вигідний» «свій куток».
У невеличкому бараці, спорудженому спеціально для табірної «обслуги» з числа в'язнів, я побачив «справжню художню майстерню»! При вході на власноруч змайстрованому верстатику худий-худющий арештант виточував... шахові фігури, тут же розмальовуючи їх. Поруч інший зек вирізьблював з дерев'яного цурпалка орла-«буревісника»... А в глибині приміщення на «хитромудрих» підставках стояла живописна картина, справжніми олійними фарбами намальована!
Здивуванню мойому не було меж! Адже стати художником — було мрією мого життя. Після успішного закінчення у 1947 році Бродівського педагогічного училища я готувався поступати в художній інститут. Тільки на мрії моїй «хлопці з вулиці Дзержинського» у Львові поставили хрест, зачинивши спершу на півроку під слідство у «знаменитій» внутрішній тюрмі МДБ на вулиці Лонцького, а після неправого вироку військового трибуналу прикордонних військ ПриКВО — на досиджування у тюрмі на Замарстинівській у Львові та на Пересильній тюрмі Лук’янівській уже в столиці УСЕСЕРУ — Києві.
Моє здивування-заціпеніння перервав лагідним голосом мій несподіваний Добродійник: «Ну що, подобається?» — жестом руки вказуючи на картину. Але я мовчав. Було ж здивування, захоплення, але й розчарування... Бо то була лиш копія картини... російського художника В. Сєрова... «Дівчина з персиками»... А поряд – сперті об ліжник-«нари» — стояли готові копії пейзажів Шишкіна, Лєвітана...
Знаю, галичанам усе московитське не до вподоби! Що вдієш?! Виконую замовлення начальства. А їм то подобається. За це — в теплі, ситий, зодягнений в бушлат, узутий у валянки... І ще можу іншим допомогти...
Після паузи додав більш рішуче:
В майбутньому буду копіювати Мурашка, Пимоненка, Сластьона... Свого вчителя Красицького, вашого Труша... Й нашого, бо дружина з Драгоманових!.. Малюватиму й Шевченка. Обов'язково!
Така оказія! Серед вишок, дротів у три ряди, у північних заметах, у напхом-напханих жалюгідних концтабірних бараках ведемо таку «задушевну» розмову про мистецтво. Ніби інших у нас «проблем» нема!
Отаке знайомство з ув'язненою людиною – ХУДОЖНИКОМ мені доля «влаштувала». Довідуюсь більше: наш художник уже й «услонцем» встиг побувати, «досвіду» в'язня Соловецьких таборів ще в 30-і роки «набратись», спожити «насолоди» комуністичного «раю»...
Наше спілкування було недовготривалим. Пройшовши «щасливо» через крутий карантинний «млинок», мене нашвидкуруч етаповано на 2-й ОЛП «Мінлагу», в'язні якого «обслуговували» шахти 4, 5, 6 і 10-ту «2-го Шахтоуправління комбінату «Інтауголь». Звичайно, враження від зустрічі з в’язнем-соузником Миколою Соколовським, що отак несподівано постав, як виявилось, у своїй ПЕРШІЙ ІПОСТАСІ ХУДОЖНИКА-ЖИВОПИСЦЯ, було вразливо-обнадійливе: значить, і в таких жорстоких умовах й мистецтвом можна жити, а воно допоможе легше перенести тягар ув’язнення!
Тут варто додати: я — «новоспечений зек» віком удвічі молодший (всього 20 літ переступив) при зрості 172 см і вазі — 48 кг, в благенький одежині колишнього студента (на вчительській посаді побував лише 8 місяців у часі післявоєнного обміну грошей і голоду на сході України і на одяг зимовий не розжився) швидко стаю гірником (вперше в житті бачу вугільнодобувні шахти, та ще й у жорстоких умовах Півночі!), працювати якому щодень доводиться в підземеллі шахти ч. 5, «перший горизонт» з вугільним пластом у 1-1,2 метра, отже 8-10 годин на колінах лопатою завантажувати через транспортер вагончики вугіллям, зірваним вибухівкою (змінна норма 15-18 тонн), аби отримати з рук бригадира отих 550 грамів хліба з висівок (на сніданок — 250, до обіду — 350). А тому старайся, юначе, («бері пабольше, брасай падальше!» — шпигали з присмаком, супроводжуючи добірним російським матом, наші бригадири з числа колишніх «власовців», ув’язнених Станіном за «ізмєну родіни»), якщо хочеш вижити в тому гулагівському пеклі!
Отака «перспектива» вижити і колись-таки стати художником з більш щасливою фортуною, ніж у бувалого мистця-зека Миколи Соколовського. «Усе в Божих руках!» —утішали себе, щодень гнані на важку працю.
А дні, місяці, роки в ув'язненні збігають швидко...
Здавалось, що ще швидше стаєш досконало навченим шахтарем «широкого профілю»: «навалоотбойщик», «кріпильник», «помічник врубмашиніста», «машиніст допоміжних механічних установок» і т. д.
Але приходить виснаження і... «вибраковують» тебе на «легшу» роботу, змінивши «категорію праці» — «друга, поверхність», а отже, на мороз, пургу, чи в куце північне літо — під комарів-мошку, що клято ссе рештки крові...
Шукаєш порятунку! І знаходиш-таки, «освоюючи» нові спеціальності машиніста надшахтних механічних приладів: різноманітних «лебідок», «скреперів», «транспортерів», «підіймальних машин» і т. п., аби в сякому-такому приміщенні, що захищало від сердитих північних вітрів... Де вже тобі до Північного сяйва в його незвичних барвах у полярну ніч чи в куценьке літо з білими ночами, аби ловити скупе сонячне проміння низько над горизонтом планети Земля!
Але душа прагне відпочинку! Тому втікаєш у сюжет з трудом видобутої книжки (часто присланої з України рідними в посилці), а чи шукаєш чогось небуденного, пов’язаного з високим мистецтвом: музикою, театром...
Дивно, але факт... Траплялась іноді така нагода.
Серед в'язнів 2-го ОЛПу були митці-ентузіасти, що правдами-неправдами домоглись створити із числа зеків-соузників справжній театр. Це був композитор Олександр Ординець і колишній артист Харківського драмтеатру — «березілець» Петро Борисовський. їм удалось намовити табірне начальство, зокрема самого начальника — капітана Богданського (посередниками були політв'язні однієї з Богданським крові — єврейські письменники Каплер, Полянкер, Дунський, Фрід) і отримати дозвіл на створення симфонічного оркестру та досить артистичної театральної трупи. Правда, була умова: на кожну постановку української класики відповісти двома п'єсами з російського совєтського репертуару.
І ось прем’єра: вистава за твором Тараса Шевченка «Назар Стодоля». На сцені (а в’язні- аматори постаралися в табірній їдальні обладнати «рухому сцену» з ямою для оркестру!) — знамениті «Вечорниці» Петра Ніщинського. На кін виводить низькорослий в'язень Олесь Середа, під хлопчика-проводиря загримований, справжнього кобзаря з бандурою!
О диво! У постаті вусатого старця з оселедцем на голові впізнаю нашого художника Миколу Соколовського! І полинула зі сцени сумна мелодія пісні, така співзвучна нашому настроєві — «Чорний колір».
Отже, поновлено наше знайомство. Але вже Микола Соколовський постав у ДРУГІЙ ІПОСТАСІ — СПІВЦЯ-БАНДУРИСТА! Після такого «дебюту» він набув слави бандуриста, а біля кабінки при їдальні, де він «облаштувався» яко «днювальний» (себто — прибиральник) завжди стояла черга наших співв’язнів: хто приходив послухати тихий спів бандуриста (голосно — «нє велено!»), а більшість — навчитися гри на бандурі і, водночас, майструвати —виготовляти для себе цей святий козацький інструмент. А що умів наш Учитель сам виготовляти бандури, то вже всі дивувались. А ще додавав «свій елемент» — вирізьбленого сокола при грифі, бо автор — Соколовський!
Минуло небагато часу — і нова зустріч у мене з недавноприбулим з 5-го «пересильного» ОЛПу художником (тепер ще й бандуристом!) Миколою Соколовським. Ми обидва стали постійними «відвідувачами» кабінки, у якій знайшов притулок для «відпочинку» між «змінами» і «розводами» на працю «економіст «Шахтобуду», а в минулому — професор — мовознавець і літературознавець, поліглот, перекладач з багатьох мов світу, а тут — наш «букініст» (але в ролі позичальника чи «на обмін») — Григорій Порфирович Кочур, що відбував свій реченець політв’язня, бо «мав честь» бути учнем самого Миколи Зерова і ніяк не зумів «вписатися» у цюю «радянську дійсність»...
Виявилось, що Микола Соколовський «має спроби у віршуванні», вже щось до війни друкував у пресі, а тепер вчиться у Кочура складати сонети, уже «змайстрував» поетичний вінок — «Волосожар карпатських сонетів, що зазорів крізь Півночі пургу». і тут же, за порадою Кочура, «утнув» французьку строфічну баладу «Несплачений борг», якою сам Учитель пишався.
Здогадуватись не доводилось: Микола Соколовський у ще одній — тепер уже — ТРЕТІЙ ІПОСТАСІ — ПОЕТА, що успішно опанував мистецтво поетичних версифікацій.
Про наші спільні «студії» в «поетичній робітні» Григорія Кочура, котрого ми величали «наш професор», а поет Микола Сухач — «божком», тепер нами — колишніми соузниками — згадується не раз. А ще про те, що в таких жорстоких нелюдських умовах Кочур допоміг розвинутись таланту поетів — перекладачів Дмитра Паламарчука, Миколи Василенка, автора багатьох поетичних збірок Івана Савича, публіциста і прозаїка Івана Гришина-Грищука та багатьох інших талановитих літераторів...
Допоміг стати справжнім майстром у поезії (а ще й у новелістиці) нашому Миколі Соколовському, що згодом прибрав псевдонім Микола Сарма, щоб обдурити цензорів із редакції журналів «радянської доби» в часі «торжества комуністичної демократії». Тепер же друкуються його твори під спареним прізвищем «Микола Сарма-Соколовський». Окремими книжками побачили світ «На осонку літа» (Київ, вид-во «Рад. письменник», 1980 р.) «Анафема» (Дрогобич, 1993 p.), «Коріння пам’яті» (Київ, вид-во імені Олени Теліги, 1997 p.), «Дорогою жнив» (Париж-Львів-Цвікау, «Зерна», 2000 р.)
Та й про Четверту ІПОСТАСЬ нашого ГУЛАГІВСЬКОГО ПАТРІАРХА скажемо вагоме слово... Тепер же іменуватимем його — СВЯЩЕНИК, ОТЕЦЬ МИКОЛА. Бо в далекому для нас тепер часі — під час німецької інвазії доля звела тоді художника Миколу Соколовського, сина рано померлого вчителя церковно-парафіяльної школи Олександра Соколовського, згодом священика УАПЦ, з єпископом Мстиславом (в миру — Степаном Скрипником, що згодом став Патріархом УАПЦ), котрий прибув у зайняту німцями Полтаву, аби провідати рідні місця і згадати часи участі у збройній боротьбі за незалежність у військових формуваннях свого родича — Головного Отамана Симона Петлюри. Ось і випала нагода стати продовжувачем справи батька — служіння рідній Українській Церкві. Курси священицькі тривали півроку, згодом відбулось висвячення — спершу в диякони, а по якомусь часі — у священики.
Але недовго тривала священицька місія о. Миколи. Наступ більшовиків, що незабаром зайняли Полтаву, примусив щойно рукоположеного священика шукати сховку від переслідувань, можливого нового арешту із звинуваченням в «антирадянській діяльності» (був же арешт, «УСЛОН», втеча з каторги, приховування свого минулого від пильного ока чекістів і т. п.) Опинився наш отець Микола аж на Буковині... А далі —нема вже України! То що робити без неї йому на чужині?!
«Визволителі» швидко виконували свою акцію: арешт, етапування у Полтаву (на місце довоєнного проживання)... Але арештант їм утікає (з «столипінського вагона!»), у добрих людей знаходить притулок, блукає під чужим прізвищем, на якийсь час навіть працює в Коломиї художником-оформлювачем, виходить на зв'язок з оунівським підпіллям...
Та новий арешт не забарився! Присуд військового трибуналу у Станіславі був найсуворішим: смертна кара! Але в нещасті буває щастя... Смертна кара відмінена! Отже: 25 і 5 строгого режиму! Але й рідним теж такий присуд, бо скривапи, не донесли. Арештовані дружина, брати, швагер... Усього в сумі отримали аж 125 літ ув'язнення у «виправно-трудових» ГУЛАГу.
Свою священицьку місію о.Микола у таборі уже виконував під зеківським номером «С-316» в «компанії» ув'язнених священиків УГКЦ о. Романа Никодима з Львівщини, о. Якова Білоскурського з Коломиї. Запам’ятались відправи на честь християнських свят — Різдва Христового, Йорданських Водохрещів, Великодня, «Зелених свят»...
У замкнених бараках тайно збирались в'язні, аби помолитись і спільно, під акомпанемент бандури в руках о. Миколи заспівати наших колядок, щедрівок, веснянок-гагілок...
Присутність о. Миколи Соколовського завжди була бажаною для усіх: спів під бандуру, читання власних поезій, щира проповідь за Святим Євангелієм кріпила віру у наше майбутнє визволення...
Надія на кращу долю жила серед в'язнів, бо був серед них зек «С-316» в ЧОТИРЬОХ ІПОСТАСЯХ — мистець, занурений щодень у творчість, у молитву, готуючи себе на подальшу боротьбу за право називатися Людиною, яке так безбожницьки забрано у нього і його соузників кривавим більшовицьким режимом.
Не всім удалось вибратись з того комуністичного пекла. Йому, о. Миколі Соколовському, а тепер же — отцю Миколі Сарма-Соколовському, вдалось вистояти і досягти свого зеніту — поважного 90-річчя. Може, не все він здійснив із задуманого. Бо каже:
... Мені дорікають, що атеїстична моя дорога, що все на ній гине...
Брехня! Я вірю в Бога, і в мені не гасне його ватра...
Але одне «Господи, помилуй!» без УКРАЇНИ НІЧОГО НЕ ВАРТЕ!
(«Моя віра», 1987 р.)
Маємо його поезію, прозу, вистраждану в неволі і на «волі» в підневільній Україні, яка кричуще кличе БУДУВАТИ СВОЮ УКРАЇНУ!
Маємо і його живописні портрети наших геніїв — Шевченка, Мазепи, гетьманів, що нагадують нам про наше героїчне минуле, а вони, їх боротьба за нашу волю — нам дороговказ!
То скажемо йому — Нашому ГУЛАГІВСЬКОМУ ПАТРІАРХОВІ — ВЕЛИКЕ СПАСИБІ і побажаємо ще довго на тій грішній землі творити ДОБРО для нас усіх.
ЩАСТИ, ДОЛЕ!
Л-ра: Дзвін. – 2000. – № 9. – С 138-141.
Твори
Критика
