Артамонова Марія. Вчитель, який змінив моє життя
З дитинства мені казали, що я дуже мудра людина для свого віку, раніше я сприймала це як комплімент. Я пишалась тим що можу підтримати розмову з людьми старшими за мене на десять років, іноді й більше. Я людина творча, завжди шукала для себе заняття для душі, навчання в школі здавалося мені непотрібним, через те що, вся інформація яку мені там давали я вважала для мене дуже банальною та нецікавою.
Я любила читати книги, писала вірші та оповідання, але ніколи їх нікому не показувала оскільки мені здавалося, що однолітки не підтримають таке моє "хобі". Тому довгий час я писала для себе.
В моєму житті було багато "викликів долі", в мене були періоди зльотів та падінь. Та я ніколи не опускала руки. Моя цитата з якою я йду по життю звучить так: "Щоб стрибнути вище голови потрібно відштовхнутися від дна", вона засіла в моїй голові багато років тому. Я вважаю над нею можна поміркувати кожному.
Зважаючи на ці фактори, я виросла дівчиною яка насамперед слухає себе та свою думку ставить на перше місце, однак так було далеко не завжди. Раніше я завжди шукала собі так званого "вчителя", людину яка б наставляла мене та показувала вірний шлях у житті. Однак набравшись життєвого досвіду, якого, на перший погляд, в мене не так багато, я можу сказати те, що головним вчителем та прикладом по життю для себе можеш бути тільки ти сам, бо твоє життя за тебе ніхто не проживе.
Говорячи про тему цього твору "Вчитель який змінив моє життя", я б хотіла згадати лютий дві тисячі двадцять другого року. Поновивши в пам'яті той день двадцять четвертого лютого, на думку приходить тільки тривога, в душі, в голові, на вулиці. Скрізь була тривога та страх перед майбутнім. Вчора - я дівчина п'ятнадцяти років, в якої попереду ціле життя. Сьогодні - я навіть не впевнена, що побачу завтра своїх друзів, близьких.
Пам'ятаю як я сиділа у підвалі свого будинку десь через неділю після початку повномасштабного вторгнення. Було дуже страшно і я почала знов писати вірші й викладати їх в соціальні мережі. Не знаю навіщо я викладала їх, але тоді я вважала це гарним способом втікти від зовнішнього світу. До речі, з війною прийшла ще більша цікавість до історії України та її вивченню. Я вивчала статті про історію і, як не дивно країна загарбників давно намагається принизити та вкрасти нашу культуру.
Хотілось би додати до цього твору один з моїх віршів:
«Коли тебе питають "що для тебе мова?"
ти відповіш: "це все моє життя"
Це перше слово "мати"
котра дала тобі життя
Це перший вірш Шевченка
який ти заучив наспіх
Це перше "я тебе кохаю"
сором'язливо сказане вночі
Мова-то є найважливіша зброя
народу твого, який стоїть за тебе як гора
Це те що переживе усі віка
мова то є нації єдиний голос
То найголовніше, що є в нас!»
Так, цей вірш про мову, бо в ті дні постало мовне питання дуже гостро, і на мою думку були підстави для цього.
З того часу пройшло більше як рік, однак війна досі триває. Вона скрізь, в середині, в країні, навіть серед самих українців.
Ці вірші написані мною були як "крик душі". Я все ще шукаю себе в цьому світі, я багато читаю і по цей день, пізнаю себе.
Війна навчила мене жити сьогоднішнім днем. Однак я не можу назвати її вчителем всього свого життя. Так, вона багато чого дала мені переосмислити. Я виросла в часи цієї війни.
Зважаючи все мною написане, та згадуючи всю історію мого ще не такого довгого життя, я з повною впевненістю можу сказати я і є "Вчителем, що змінив моє життя". Для себе я стала опорою та головним наставником, мої знання та досвід, люди які траплялись на моєму шляху, події які я пережила це все залишилося в мені, я взяла зі всього щось корисне, і що піде зі мною по життю. Тільки я сама можу змінити своє життя через постійний розвиток себе та своєї особистості.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
