Одякова Олександра. Вчитель, який змінив моє життя
Привіт, мене звати Олександра і вперше я познайомилася зі своєю мудрою порадницею 2 роки тому. Вона перекладена на 14 мов світу, є бестселером The New York Times та має чудову блакитну палітурку, що запам'яталася мені, певно, на все життя.
"Клуб бездомних мрійників" – книга американської письменниці Ліз Мюррей. Авторка описує життєвий шлях дівчинки, що народилася в родині наркозалежних, ніколи не сподівалася на нормальне життя і не відчувала любові, а зараз є однією з найбільш затребуваних ораторок світу. Проте є нюанс – цією дівчинкою була сама Ліз. Так, ця книга є автобіографічною, і мабуть те, що описані в ній події є досвідом реальної людини, змушує по-справжньому зануритися в історію та проживати емоції на повну.
З дитинства Ліз доводилось голодувати, бачити родичів в неадекватному стані та нишпорити по смітниках аби знайти нові речі. Коли дівчинка пішла до школи, то потерпала від булінгу з боку однолітків, тож згодом вона вирішує припинити навчання й почати працювати. Проте, стабільного заробітку дитині годі й шукати, тож в особливо тяжкі часи їй доводилося красти з супермаркетів, аби не померти з голоду. Ще через кілька років обставини в родині складаються настільки погано, що Ліз доводиться жити на вулиці.
У дівчини були всі шанси стати копією батьків, але вона не здалася і вирішила вибороти собі нормальне життя. Вона вступає у школу і починає старанно вчитися. Завдяки плідній праці, дівчині вдається взяти участь у програмі, що дозволяє вступити у Гарвардський університет. Для цього їй треба написати есе на вільну тему і вразити приймальну комісію. І в неї виходить, Ліз вступає в університет та успішно його закінчує, довівши всьому світу, що не важливо звідки ти і які у тебе статки – головне бажання.
На момент прочитання "Клубу бездомних мрійників" мені було майже 13 років і дитяча психіка виявилася трохи не готовою до подібного. Знадобився ще певний час, аби усвідомити прочитане, тож наступні кілька тижнів Ліз Мюррей та її історія були всім, про що я думала, можливо, саме тому книга настільки вплинула на мене і становлення моєї особистості.
Взагалі, я дуже скептично ставлюся до "мотивуючих" історій, що описують людей, які піднялися з самих низів до успіху, бо їх багато і всі доволі одноманітні, інколи складається враження, що в них просто замінюють імена, але не ця. Тут відчувається душа, щирість. Я навіть не можу порахувати скільки разів за час прочитання мені на очі наверталися сльози і як сильно мені хотілося обійняти головну героїню, нагодувати її та загорнути в ковдру.
"Клуб бездомних мрійників" не має якоїсь чіткої моралі, навпаки – у книзі описано дуже багато різноманітних ситуацій, і кожен читач може знайти для себе щось своє. Наприклад, мені, як людині, для якої дуже важливий матеріальний аспект життя, ця книга допомогла подолати панічний страх бідності і довела, що вихід є завжди. Також, не дивлячись на те, як багато всього пройшла Ліз і які труднощі випали на її долю, книга закликає до любові до життя.
Так, книга доволі сумна і більшість часу пробуджує складні емоції, але позитивні моменти також присутні. Наприклад, я пам'ятаю, як щиро раділа за головну героїню, коли вона знайшла друзів, вступила до школи чи зустріла кохання. Пам'ятаю своє полегшення, коли бачила опис їжі, яку їй вдалося знайти чи теплого місця, де їй вдалося заночувати. Погоджуюся, що останнє звучить не дуже радісно, але в контексті книги це були по-справжньому гарні моменти, що вкотре доводили, як важливо бачити щось хороше навколо і шукати позитив навіть там, де його здавалося б не може бути.
Також варто зазначити, що Ліз навчила мене бачити в людях гарні якості. Наприклад, дівчина завжди, розповідаючи про своїх батьків, описувала їх лише в гарному світлі, опускаючи їх шкідливі залежності. Вона любила батьків попри все й бачила в них не хворих людей, а цікавих особистостей, які любили її та піклувалися як могли. Я не намагаюся сказати, що діти зобов’язані любити своїх батьків, якими вони не були б, і закривати очі на все негативне – ні. Але інколи, на мою думку, просто необхідно бачити позитив, аби хоч трохи полегшити свій біль. «Голову обрамляє чорне кучеряве волосся. Більше всього мені подобаються її очі. Вони – наче два сяючих чорні агати», - описує Ліз свою матір. «Я маю припинити очікувати від нього змін і почати сприймати його таким, яким він є», - теза про батька. Теж саме і стосовно інших людей – у кожному знайдеться хоч дрібка чогось хорошого і варто вміти це побачити.
Крім того, після прочитання неможливо не згадати про те, наскільки важливо цінувати близьких людей. У повсякденному житті ми часто забуваємо дякувати тим, хто про нас піклується й показувати їм свою любов, але книга змусила мене подзвонити батькам, що були на відстані і сказати, як сильно я їх люблю та обійняти друзів, що знаходилися поруч.
Читаючи про історію Ліз і успіх, якого вона досягла, несвідомо отримуєш потужну мотивацію йти до своєї мрії. Крім того, "Клуб бездомних мрійників" не лише підбурює до нових звершень, а й пробуджує в людях позитивні якості.
Історія Ліз Мюррей назавжди залишиться в моєму серці і ніколи не перестане надихати. Тож я не дарма одразу подумала про цю книгу, як тільки вирішила, що братиму участь у конкурсі. Останні роки її ідеї поступово надходили в мою свідомість: я часто могла раптово пригадати якусь ситуацію з книги та провести наступні кілька годин за її аналізом, що, на мою думку, є дуже захоплюючою справою і завдяки подібним думкам можна відслідкувати зміни в своїй особистості.
«Якщо життя може змінитися в гіршу сторону, то чому б йому не зробити навпаки?» – гасло авторки яке дуже мотивує мене в тяжкі часи.
Ця книга не лише про «бездомних мрійників», вона про уроки життя і виживання в складних, екстремальних умовах, тому насправді заслуговує на статус моєї вчительки.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
