Папуга зі знанням іноземної... та інші вірші. Іван Сидорчик
ПАПУГА ЗІ ЗНАННЯМ ІНОЗЕМНОЇ
Віднедавна в мого друга
Іноземну вчить папуга;
Розгудівсь, як патефон,
Каже: їду за кордон
Назавжди з цієї хати
І там буду раювати!
Звідки в нього це – не знаю,
Та його я не спиняю:
Хай збагне крикун горлатий,
Коли раптом побуває
Далі затишної хати,
Коли ще «не доганяє».
Що без праці – нема раю!
ЛИСТИ ДО св. МИКОЛАЯ
Вже зима все в сніги убирає;
гарно – погляду не відвести,
І малеча до Дня МИКОЛАЯ
Пише до Чудотворця листи.
Просить ,аби Той міх подарунків
Під подушку достачив для них.
І надій тих золочені струни,
Схоже, вже не ховає й цей сніг,
Що, як в казці, усе замітає
Так, що й погляду не відвести,
Де, ген, знов в переддень МИКОЛАЯ
Вкрадки пише малеча листи…
МАТЕРИНСЬКА МОЛИТВА
Завжди щира молитва від мами,
Як та пісня, з найменших ще днів,
Трима небо високе над нами,
Хто б кудою вже з нас не ходив.
Світиться, ніби квіточка в полі
Й, попри втому в поважних літах,
Просить в Господа доброї долі
Всім тим, хто розлетівсь по світах
Й, збившись іноді з стежки, блукає,
Як ото вздовж колиски маля,
І, бува, уже й не пам*ятає,
Хто в житті його благословля.
Наче пташка небесна над дітьми,
Над предивним розквіттям доріг,
Береже материнська молитва –
Наш одвічний святий оберіг…
ОБКРАДЕНА ХАТА
Це ж треба так позбиткуватись над світом;
Звести нанівець благодатний вогонь, –
Забрала горілка татуся від діток,
І не відпуска із полону свого.
І те, що могло бути світлим і чистим,
Приносити втіху сердечкам малим, –
І радощі ласки, і мамину пісню, –
В якусь страшну мить перетворено в дим.
Й зі страхом на шлях зирить з вікон малеча,
Де сум уже сонце кілочком підпер,
Й гада, яким тато прибуде під вечір,
І ніч яка буде у неї тепер…
П І С Л Я В И З В О Л Е Н Н Я *
*
І за що ж оце так:
В товарняк – і «на білі медведі»?!
Ми ж так ждали на вас,
Ми неволю терпіли, брати!..
Хіба наша вина,
Що нас ворог не взяв на багнети,
Й ледь живими на світ
Ми вернулись з-під його п’яти?!
І за що ж оце так?
Не чужі, так свої наглумились,
Й ледь не пів-України
В сибірських снігах вимира...
Ми ж дивились на Схід,
І на вас – як на сонце молились,
А тепер тут усі: і дорослі, й старі, й дітвора...
І куди не поглянь –
Бовваніють одні лиш могили.
Це той шлях в комунізм,
Де нас, мертвих, кладуть замість шпал?..
Ми так ждали на вас,
Однокровні брати наші милі.
То за що ж оцей меч
На невинні голівоньки впав?!
ЖНИВА
Через роки людині великої, доброї душі, прекрасному механізатору й спеціалісту С. Тарасюку
На ходу вхопивши кусник хліба,
Дядько ланом свій комбайн веде,
Адже ще сьогодні й не обідав,
Хоч вже вечір до села іде.
І спадає вниз туман пилюки,
Огудинням в'ється через тин.
Всього знали сільські мудрі руки ,
Та найперше – хліборобський чин…
С. Ромейки Володимирецького р-ну
ОДИНАК…
– Ну як живеш? – питають в діда,
Що, випроставшись через тин,
В селі, без жодного сусіда,
І сам хитається, мов дим.
– Так і живу, – старий зітхає, –
Звільнив від всього «руській мір»;
Остання хата догоряє,
Де нікогісько вже немає,
Лише московський хижий звір,
Й що зробиш тут?! – орда ордою,
Й не до казок, не до пісень;
Колись обвінчана з бідою,
Вмістившись десь там, за горою,
Й тепер біду усім несе…
* * *
У нас за братолюбіє
Горілку дудлять цебром.
Унас – від братолюбія
Тріщать і досі ребра.
Так міцно в нас закохані –
Що ніяк і дихнути;
Ми від одного погляду
Роздягнені й роззуті.
В нас душі заворожені
Казками про взаємність,
Де гайдуків і наймитів
Навік зріднила єдність.
Одні вгорі з нагайками,
А інші – у вуздечці.
Чи це мені за чаркою
Проклятою здається?!
А може, сон неправедний
Наснився з перепою?
Чи я від щастя радощі
Вже плутаю з журбою?..
Любімося, братаймося,
Учімся в мирі жити,
Та пильно придивляймося,
Аби …не голосити!
(1998 р.)
ЗНАЄМ…
Все мине колись, певно, та, мов долоні
Ще не раз зблисне пам'ять в зарубках твердих,
Як удвох ми ділили останні патрони
Й навпіл переливали ковточок води.
Що незвіданим щастям прибіг, було, в жито,
Де ми все ще стояли в мить того дощу,
Що свинцем заливав і живих всіх, і вбитих,
І ти ще раз крізь зуби сказав: «Не про-щу!!!».
Знаєм: все мине; сонце ще в небі заграє
Й не оця – життєдайна гроза ще промчить,
І крізь біль кожен з нас ще не раз пригадає
Усе те, що вогнем в самім серці болить…
ПАМ'ЯТНИК ТРИРУКИМ
– Треба пам'ятник,– каже мій кум,– спорудити,
І до того ж найвищий; десь там, на горі, –
Щоб його було видно з усенького світу, –
Дар трируким, що й з мертвих беруть хабарі.
Шакальні й щонайменшій, і тій, що в коронах,
Де тріпочуться лиш капшуки на щоглі
Й що давно вже й в раю, певне, мають хороми,
Прихопивши усе із цієї землі.
І хай сором з їх нір доліта й до їх внуків
Від діянь ненаситних, що виплодив час
Кагала злодіїв із кагорти трируких,
Що, неначе п'явки, обезкровлюють нас…
ПЕВНЕ, ВЖЕ Й ПОЗАБУВАЛИ…
Певне, вже й позабували
Як корівок запрягали
У вози, – кожен свою,
У колгоспному раю,
Щоб привезти щось, зорати
Латку поля біля хати,
Коли праця уже снилась,
В кожному дворі гніздилась
В диких терновищах суму, –
Сам же плуга – не посунеш!
Де нестерпна та робота
Прив'язала до болота
Мов червінцем, мозолями,
Трудоднями-батогами.
Й хіба хтось тепер розкаже;
Вузлик пам'яті розв'яже,
Як батьки й діди , бувало,
В тих колгоспах «раювали»;
Комунізм чекали в гості
В тім, безхвостому, колгоспі???
ЙШЛА ДО ПРОГРЕСУ ВСЯ ПЛАНЕТА
Йшла до прогресу вся планета
Й з болота вибралась таки,
А в нас – то танки, то ракети,
То бомбовози-літаки,
Які погрозливо злітають,
Між хмар щоночі тарахтять;
Які в дурних руках лякають, –
На бідні голови летять…
ПАРАСОЧЧИН КЛОПІТ
– Чом це ти весь день, Парасю,
Поцікавивсь кум Борис, –
Все обмацуєш матраци,
Що в вас в хаті завелись?
– Так то ж я, – стара скривилась,
Прояснивши клопіт свій,
Кілька доларів зашила –
Й геть забулась у який!
