По-львівськи
Денис Лукін
Ч. 1. Підзамче
Сьогодні був типовий львівський день. Я гуляв по Підзамчу в дощ.
Підзамче... Любов моя. Район старих будинків, напівмертвих заводів (окрім виробництва усіма улюбленої кави «Галка»), культурних ініціатив і...елітного житла. Так, багато нового побудували, поки мене не було. Не знаю, як нові мешканці будуть співіснувати з пенсіонерами і маргіналами, яких так багато було на Підзамче...
Там час рухається по-особливому, не так, як у всьому Львові. В ритмі танго: крок вперед, два назад. Чи це не танго? Байдуже, це вже буде інший танець, і інші кроки...
Там — поки що — відчуваєш себе в кінці усього. Міста, відчаю, печалі.
Кінець відчаю — це межа болі чи м'яке завершення? Хто як дивиться...
Промочив ноги. Прийшовши додому, хотів напхати у взуття папір, але в квартирі нічого не знайшлося. Думав вже засунути туди свої рукописи... Та збагнув, що не пишу від руки.
Коли був у «Сільпо»(побіг, як тільки дали відбій тривоги, бо боявся, що не встигну купити вина; забув парасольку, та дощ закінчився разом з тривогою), вирішив взяти газету для кросівок. Схопив перше, що трапилося. І знаєте, що це було?
«Моя сповідь».
Ч. 2. Моя сповідь
Недаремно мені трапилася газета «Моя сповідь». Моя сповідь, звичайно, туди не потрапить, але вам я розповім.
Сповідь бога перед людьми...
Хоча я вже не бог...
В цьому і є моя покута.
Стою я в «Сильпо» в алковідділі... Підходить до мене дівчинка-підліток... Ну, ви розумієте.
В кулачці це дівчисько тримає складені вчетверо гривні. Іншою рукою нервово постукує по ним. І каже мені: «Ви би могли купити нам алкоголь, а ми вам гроші віддамо?».
Я відмовив. Не тому, що це аморальний вчинок — сприяти дитячому алкоголізму, мені просто впадлу було возитися з ними.
Зараз я шкодую. Треба було допомогти юним шукачам незвіданого...
Справа в тому, що я з дитинства знав, що означає моє ім'я. Петро — камінь. Жартую: Денис — присвячений богу вина Діонісу. Але через скромність я завжди вважав себе просто богом.
І от це маля вимовляє чарівне слово «алкоголь», а я не зійшов до неї...
Боги-колеги, ви засуджуєте мене?
Якось останнім часом так важко робити зайві кроки...
Хто ніколи не був людиною, нехай першим кине в мене порожньою пляшкою з-під бренді-коли...
Ч. 3. Поговорити з собою (Моя сповідь-2)
Я вже давно не можу поговорити з собою. Сьогодні планував посидіти на підвіконні, випити вина, поїсти баклажанів. Згадати приємні моменти мого минулого львівського життя, підбити підсумки, пожартувати якось з собою, втішити...
Коли їжа була готова, я відчув непереборне бажання читати. Їсти, пити і читати. Звичайно, я купив пляшку вина... Це було, як тремор гравця перед казино.
Тільки на відміну від рулетки книга — безпрограшна лотерея.
В мене залежність. Я хочу не читати, і не можу. Але ніхто не буде розглядати таку залежність всерйоз. Доктор Омельченко не стане кодувати мене від фанатичної пристрасті до літер.
Не залишатися наодинці з собою. Читати. Споживати.
Аби лиш чужими думками заглушити власні.
Чи музикою.
Але ж хотілось сісти і сказати собі: «Денис, як ти? Як твій день? Розкажи, як тобі жилось у Львові? Що ти зрозумів, що ти неймовірного відчув?
...Поплач мені. Я єдиний, кому на тебе не пофіг, я вислухаю тебе і не засуджу ніколи...
Добре, буду сидіти на підвіконні з віскі. Коли нічого їсти не треба.
Хоча в мене немає віскі... Ну, буду пити ту самогонку, що купив в «Правді» — солодке лайно, як і передбачалося.
А чим глушать свої думки тихі ті, хто не читає? Хоча як я це дізнаюся — такі люди не підписані на мене...
Чи може в них просто немає думок?
Instagram @deni_look_in
