Книжковий Арсенал, або Самовигнання із раю
Денис Лукін
А що, коли насправді Адам і Єва самі вирішили піти з раю, бо там було занадто гарно?
А потім спихнули все на бога — як то люди завжди роблять. Бог — людський цап-відбувайло.
Я про це подумав, коли мені захотілося піти з Книжкового Арсеналу. Хоча це мій рай: купа книжок, величезна кількість красивих людей, які люблять книжки, поети, що декламують свої вірші, музичні виступи, алкоголь, чебуреки — що ще треба?
А виявилось, важко таке щастя довго витримувати. Емоційна пам'ять заповнена. Потрібне перезавантаження.
Здавалось, я захочу бути тут вічно. Ходити поміж рядами з книгами і розуміти, що кожен тут — твій брат. Що порозуміння напевно можливе. Дивитися на красивих, стильних дівчат, що купують книжки...
Правда, сам я не хотів купувати книжки. Це свого роду перформанс — прийти на книжковий фестиваль і нічого не придбати. Дзен-вправа. Просто в мене вже стільки книжок! На пару життів наперед. Читаю я повільно. А живу швидко. От би замість паперового пакету до книг давали час на їх прочитання...
Я сказав собі: купиш ту книгу, яку не зможеш не купити. Яка стрибне до тебе на руки і вчепиться своїми кігтями, немов вуличне кошеня... Книга, тримаючи яку, з'явиться відчуття, що автор написав її саме для тебе... Я не знайшов такої книги. Або не впізнав... Та все одно купив одну. Про морські подорожі. Вона називається «Відкриття повільності». Ця тема мені теж близька, повільність. Не люблю поспішати. Люблю море і не поспішати.
Так, я тільки живу швидко, все інше роблю неквапливо.
А потім я відчув: якщо вже купив одну книгу, купуй і далі...«Не твоя» книга не має бути самотньою. Декілька «не твоїх» книг стануть цілком «твоєю» покупкою.
Ходив зі стосом книжок під пахвою туди і сюди, очікуючи на диво... Що от зараз ми всі, фанати літератури, зафрендимося, і світ вибухне любов'ю від нашої енергії радості...
Хотілося підходити до кожної людини і питати: що ти купив? чому? що ти любиш? коли ми підемо на пиво? чому ти такий/ка гарний/а?..
Ще одна ідея перформансу: відмовитися залишати приміщення Мистецького Арсеналу після закриття. Чіплятися за стіни і кричати: ні, я не хочу туди, залиште мене тут!..
...Знову я виходжу у неозорий, чужий простір, де майже всі, кого я бачу, не читають художку, або взагалі не читають книжок, не слухать незалежних виконавців, скептично ставляться до поетів і ненавидять чебуреки.
Я немов риба, яку викинули з води на берег... Та є запас кисню в книжках. До наступного Арсеналу вистачить.
Instagram @deni_look_in
