Микита Рижих. Кров

– Мені здається, що ти скоро підеш і не повернешся: і що тоді буде для мене гірше – смерть або життя? – на обличчі Сари читався жах, – Ну, принаймні, я назавжди запам'ятаю запах твого волосся і розмір твого прибору. Усміхнися ж, – Сара помітно занервувала, – будь ласка, мені хотілося б запам'ятати твою усмішку, а не холодний погляд.

Але тоді їй ніхто не посміхнувся, і в її голові спрацював рефлекс божевілля: вона накинулася на Стіва і з люттю почала кухонним ножем наносити йому каліцтва. Через деякий час уся кухня перетворилася на пекло, повне крові, перевернутих меблів і клаптиків шкіри Стіва. А за вікном хтось почав плакати з неба, і коли дощ закінчився, небосхил став червоним, немов заплакані очі. Але Сара розуміла, що природа – це випадкова хитрість, яка нічого не значить і безглуздо, хоча може бути, що глибокодумно мовчить.

"Ні, усе ж безглуздо, – подумала вона, – це все якась нісенітниця." – раптом проступили сльози та почали падати на паркет, розбавляючи колір крові (та була всюди: на підлозі, на стіні, на Сарі, на небі).

У ванній кров не змивалася, було схоже, що вона прилипла до тіла дівчини назавжди, і жодне мило вже не допоможе очиститися.

Прокинулася Сара у кафе, і не було зрозуміло, скільки вона проспала (з обов'язковими і незрозумілими похлюпуваннями уві сні), ловлячи косі погляди персоналу та інших відвідувачів. Вона навіть не розуміла, за що їй було соромно: за сон або зовнішній вигляд, червоні очі або розпатлане волосся. Також їй хотілося забути вчорашній день. Дуже хотілося забути вчорашній день. В один момент їй захотілося щось закурити, чи то померти.

А коли до Сари підійшов офіціант, їй захотілося провалитися крізь землю.

– Вам передали листівку і букет, – повідомив офіціант, поклавши подарунок на стіл, – це передача від молодика за тим ось столиком, – офіціант указав кудись убік, і Сара, як слід протерши очі, подивилася за столик у кутку, і побачила там Стіва. Той помахав їй рукою і посміхнувся. Сара усміхнулася також.

Раптом вона поглянула на свої руки, переконатися, чи немає на них слідів крові.

– Туалетна кімната ліворуч від зали, – підказав офіціант і пішов. На небі сходило сонце, спати більше не хотілося.