Магніти ідентичності: як культура формує приналежність
Джулія Ф. Крістенсен з Інституту Макса Планка в Німеччині розповідає, як виникає складне «почуття вдома» і як воно може бути зруйноване.
Серед моїх перших спогадів — фортепіанна музика, що луною віддається в кімнаті без меблів, з великими вікнами, балетним верстатом та запахом марсельського мила. Я кружляю в унісон з великою групою дівчаток, одягнених у однакові вбрання, руки підняті над головою, як корони. На останній ноті мелодії ми завмираємо в батман тандю. Коли я чую цю музику і роблю ці рухи, я почуваюся вдома.
Мистецтво – це образи, звуки, тканини, смаки та запахи нашого дитинства. Коли ми ростемо, навколо нас з'являється краєвид, міський ландшафт та світ почуттів. Багато частин нашого тіла мають сенсорні рецептори: очі, вуха, ніс, шкіра на пальцях, язик. Є й те, що не можна побачити: пропріоцепція, яка нагадує положення тіла, і як це, коли ми танцюємо; екстероцепція, яка допомагає зрозуміти де саме ми знаходимося; інтероцепція, що дає нам відчуття тіла зсередини. Коли органи чуття отримують вхідні дані, ця інформація надходить у мозок і, якщо почуття та емоції пов'язані з цими сенсорними враженнями, вона зберігається там.
У 2017 році я їздила до Ірану на конференцію та в гості до колег. Був грудень, і, коли я розпочала свою подорож у лондонському Гітроу, вигляд блискучих червоних та золотих різдвяних прикрас та аромат кориці супроводжували мене всю дорогу в літаку. Але коли я вийшла з літака в Тегерані, мене зустріли троянди, орнаменти з гранатом, і запах нарцисів, що дивно п'янить. Саме такий світ відчувають мої іранські друзі щогрудня, подумала я. І цей місяць, мабуть, навіть не називається груднем.
На ринку в Північному Тегерані подруга купила мені магніт на холодильник. Я міркувала над загадковою картинкою на лицьовій стороні. "Це іранська мініатюра негаргарі", - пояснила вона. Це було гарно. Але нічого для мене не означало. У кошику на прилавку було багато різних варіантів таких картинок. І тут мені спало на думку: «У вас вдома є такі календарі та постери?» - Запитала я. «Так, – відповіла вона, – вони всюди. Навіть на чашках та тарілках!»
Які мотиви були на магнітах, чашках та календарях, коли ви росли?
У мене це були балерини Едгара Дега, деякі з картин Клода Моне та мозаїчний «Поцілунок» Густава Клімта.
Всі ці зображення вплелися в наше повсякденне життя — разом із спогадами про те, як ми йшли на кухню снідати, коли були маленькими, про запах торта на день народження і про сумні моменти, які теж є у кожного. Вони зберігаються у пам'яті і є частиною нас.
Це те, що психологи називають «асоціативним навчанням» — процес, під час якого стимули у нашому оточенні зберігаються у пам'яті з прив'язаними до них почуттями. Ми відчуваємо прихильність до того, що емоційно торкнулося нас у минулому завдяки нейрохімії, яка викликає ці емоції. Ви можете відчути цей ефект, якщо спробуєте навести лад за системою Марі Кондо і виявите, що не в змозі викинути якийсь вицвілий за довгі роки магнітик з холодильника.
Це і старий кінотеатр, повз який ви проходили щодня в дитинстві, і старовинний будинок, де у вас були уроки танців, і люди, які говорять, рухаються і жестикулюють, як ви, танцюють, як ви, співають і насолоджуються тією ж музикою, що й ви. Ви можете відчути, як все це є частиною вас щоразу, коли повертаєтеся після довгої подорожі і йдете знайомими вулицями, і це тепле, особливе почуття охоплює вас. Ми цінуємо танці, музику, пісні, їжу та всі інші «стимули», які роблять місце домом.
Коли я переїхала з Данії до Франції для здобуття професійної балетної освіти, я взяла із собою кухоль із репродукцією Дега. Ми з моєю новою знайомою, господаркою квартири, де я жила, відразу ж порозумілися через французьких імпресіоністів. На її кухні висів календар із Дега. Коли я приїхала до Великобританії на стажування, сталась схожа історія. Моя англійська господиня була в захваті від французьких імпресіоністів: репродукції Моне прикрашали кілька стін.
Люди є унікальними серед інших представників тваринного світу: ми використовуємо спогади про минуле, щоб покращити сьогодення. За допомогою думок ми подорожуємо в часі і багато чого пам'ятаємо: від дня народження колеги до соціально-політичних передумов Другої Світової війни. Насправді це дуже складне когнітивне завдання. Існують різні думки про те, чи можуть інші види орієнтуватися в часі, але дослідження різних тварин, від птахів до мавп, дозволяють припустити у кращому разі просту версію цієї навички. Деякі тварини пам'ятають алгоритми дій, але це те, що вчені називають імпліцитною пам'яттю — а це більш-менш несвідоме явище. Здатність згадувати та діяти на основі знань, отриманих у результаті минулих подій, щоб «сьогодні було краще, ніж учора», як вважається, розвинулася під час еволюції гомінідів.
Ми, люди, дуже добре робимо ще одну річ: ми навчаємось у старших поколінь у складних системах навчання. Це можливо лише тому, що наш вид удосконалив здатність схвалювати поведінку чи ні, оптимізуючи цим процес навчання.
Це дозволяє краще зрозуміти цитату Джорджа Орвелла з роману "1984": "Хто контролює минуле - контролює майбутнє, хто контролює сьогодення - контролює минуле".
Звучить правильно, але що це означає в практичному значенні? Хто вирішує, які книги зберігатимуться і які знання (і мистецтво) передаватимуться наступним поколінням? Що якщо малюнки магнітів на холодильник, на яких зображені балерини Дега, не допускаються чи піддаються осміянню? Що якщо книги з розповідями та свідченнями про конкретну війну чи кризу будуть заборонені?
Якщо ви запитаєте молодих людей в Аргентині, мало хто з них ототожнює себе з аргентинським танго. "Танго - це для стареньких!" — вигукнув один аргентинський друг і попросив мене вимкнути «древню музику», яка на той момент грала. Образившись, я вимкнула свою улюблену мелодію Карлоса ді Сарлі.
За лаштунками мілонги – аргентинських танцювальних вечорів та однойменного танцю – ми знаходимо відповідь. Після військового перевороту 1950-х років в Аргентині хунта хотіла заборонити танго через його зв'язок із соціалістичним рухом, який вона прагнула придушити: мілонги вважалися розсадниками соціалістичного ідеалізму. Влада вдалася до різних обмежень: комендантської години, заборони на збори більше трьох осіб та заборони на відвідування танцювальних залів неповнолітніми. Однак остання заборона поширювалася лише на зали, де танцювали танго, а не на ті, де пропонувалися рок-н-рол, свінг та інші західні танцювальні стилі. Тому молоді аргентинці росли, танцюючи свінг та рок-н-рол, стаючи частиною цієї поп-культури.
Дехто називає це «культурним геноцидом». Наступні покоління виросли без почуття занурення у танго, яке було визначальним для нації до перевороту. Вони перестали відчувати зв'язок із музикою, жестами та самим танцем, які допомагали визначати культуру з моменту зародження країни, яка стала «Аргентиною» у 19 столітті. Танго стало чимось тільки для людей похилого віку. У нових поколінь у мозку виникли інші зв'язки.
«Війна — це знищення культур, ідентичності та пам'яті так само, як і вбивство людей та окупація території, — пише Саймон Дженкінс із The Sunday Times про книгу 2006 року Роберта Бевана «Нищення пам'яті: Архітектура у війні». — Коли ІДІЛ знищив Пальміру у 2015 році, ми всі плакали разом із сирійцями про втрату тисячолітнього мистецтва та обов'язкових елементів їхньої культури. Коли ці знаки зникають, механізми асоціативного навчання не можуть здійснювати свою магію всередині нас: ми не рухаємося так, як маємо. Війна проти мистецтва – це війна проти психологічної системи людини.
Хтось може контролювати майбутнє, вирішуючи, які асоціації формуватимуться у мозку нових поколінь. Те, з чим ми виросли, визначає рухи, жести, текстури, смаки, простори, пам'ятки, запахи, звуки — і думки, які ми називаємо своїм домом.
