Про лузерів та переможців

Хто такий лузер. Філософія переможців

Слухати статтю онлайн:

Америка — країна людей, що посміхаються. Широка голлівудська посмішка стала символом позитивного погляду життя типового американця. Проте з деяких часів почали звучати голоси скептиків, які стверджують, що культ позитиву — це не завжди добре, а прагнення ділити всіх на переможців і тих, хто програв, шкодить людській психіці та суспільству загалом.

Авторка міжнародного бестселера про суперсилу інтровертів Сьюзен Кейн, яка переконала весь світ у тому, що іноді залишатися в тіні і мовчати — найкраща стратегія для успіху, вирішила звернути увагу ще на одне недооцінене явище — світлий смуток.

У своїй книзі «Переживання почуттів. Про силу смутку та внутрішню свободу» Кейн відповідає на запитання, за що ми любимо сумні пісні, і чому відчувати смуток іноді найпродуктивніше, що ми можемо зробити. Кейн стверджує, що якщо ми не визнаємо свої негативні емоції, як-от скорбота та розпач, ми більш схильні завдавати біль іншим, викликаючи ці почуття у них.

Книгу рекомендують лайф-коучи, котрі раптово погоджуються з авторкою у тому, що позитивний погляд на життя переоцінений, і не варто так вже зациклюватися на прагненні до щастя та успіху, а популярна американська телеведуча Опра Вінфрі нещодавно обрала її для свого книжкового клубу.

Усіх нас змушують дивитися на себе як на переможців або тих, хто програв, і демонструвати з усіх наших сангвінічно-холеричних сил, що ми, звичайно ж, входимо до групи переможців. Таке ставлення впливає на всі аспекти нашого життя, навіть коли ми цього не усвідомлюємо.

Слово «лузер» — було в англійській мові сотні років, але тепер воно набуло нового сенсу. У XVI столітті воно означало людину, яка «пережила втрату». До XIX століття в Америці слово «лузер», як писав Сендідж, набуло додаткового ганебного смислового відтінку. Воно стало визначати сукупність особистих якостей, яких не було в інших, успішніших. Згідно з етимологічним інтернет-словником, тепер воно означає «безнадійну людину, котрій ніколи не вдається виграти». Чужі нещастя мали б викликати співчуття. Але слово «лузер» передбачає не співчуття, а зневагу. Невдач стало прийнято уникати, і для цього почалася агресивна культивація гарного настрою та образу переможця.

Намагаючись ув'язати внутрішній світ із зовнішніми успіхами, ми стикаємося з проблемою: комерційний успіх за своєю природою непостійний. Навіть якщо вам пощастило і ви знайшли цей Грааль матеріального благополуччя, чи зможете ви його втримати? Людство пережило ціле століття розвитку капіталізму з різкими економічними підйомами та спадами. При кожному підйомі з'являлася нова плеяда успішних підприємців, які стрімко втрачали статки під час різкого спаду та паніки; так було у 1819 році, 1837-му, 1857-му та 1873-му. Багато хто зневірявся; деякі кінчали життя самогубством. Поступово ставало дедалі актуальніше питання: чим пояснити чергове банкрутство? Поведінкою економіки загалом? Невдалими бізнес-рішеннями? Просто невдачею? А може, збитки та розорення пов'язані з якимись загадковими особливостями характеру кожного підприємця-невдахи?

Якщо шукати відповідь на запитання «Хто буде у виграші і хто виявиться лузером?», просто порівнюючи людей, то неминуче починається пошук показників, якими можна передбачити здатність заробити багато грошей і здобути перемогу. А потім кожен намагатиметься придбати та засвоїти ключові позитивні риси переможця.

Дітям на початку двадцятого століття почали насаджувати думку завжди зберігати життєрадісний настрій. У 1908 році організація, що згодом отримала назву Boy Scouts, навчала своїх членів «завжди дивитися на позитивний бік життя і радісно братися за будь-які завдання, що виникають на шляху». Дітей наставляли, що важливо ховати смуток якнайдалі: «Ви повинні просто змусити себе посміхнутися і просвистіти веселу мелодію — і все буде гаразд. Скаут скрізь і завжди посміхається та насвистує. Це підтримує і його, й інших, особливо у скрутні часи, тому що він вміє зберігати життєрадісний настрій».

Подібний настрій виявляється особливо актуальним для діяльності, пов'язаної із накопиченням багатства. У 1910 році з'явилися рекламні плакати заочного курсу із самовдосконалення, на яких зображався лузер із сумно опущеними плечима, а поруч напис: "Ти теж не зумів?" Інша реклама демонструвала переможця: "Упевнені хлопці купують одяг фірми Kuppenheimer".

До 1930-х книги із саморозвитку, зокрема «Думай та багатій» Наполеона Гілла, стали неймовірно популярними та продавалися мільйонними тиражами. В одному з таких мегабестселерів під назвою «Сила позитивного мислення» Норман Піл радить читачам: «Щойно у вас з'являються негативні думки щодо власних здібностей, відразу відганяйте їх, перемикаючись на позитивні».

Такі настрої зберігалися навіть у 1929 році на тлі Великої депресії та краху фондового ринку. 

Вже у 1950-х роках слово «лузер» стало частиною молодіжного сленгу, поп-культури і навіть наукових досліджень. Лузери почали з'являтися серед персонажів коміксів (Чарлі Браун), антигероїв (Віллі Ломан) і навіть позитивних героїв на кшталт тих, кого грав Вуді Аллен. Соціологи та журналісти, від Девіда Рісмена до Вільяма Вайта-молодшого, писали про подібні типажі книг, які ставали бестселерами. Про них співали музиканти, наприклад Френк Сінатра у пісні Here's to the Losers («Це для лузерів») або Beatles у пісні I'm a Loser («Я — лузер»), а пізніше Beck (Бек Гансен) так і заспівав: "I'm a loser baby, so why don't you kill me" («Мала, я лузер, так що давай убий мене»).

Чарлз Шульц сказав якось, що герої його коміксів Peanuts відображають окремі сторони його власного характеру. Філософськи налаштований Лінус, буркотлива Люсі, безтурботний Снупі… і меланхолік Чарлі Браун – центральний персонаж кожної історії, хоча жоден із читачів нізащо не хотів би виявитися на нього схожим. «Я і не розумів тоді, як багато таких ось Чарлі Браунів у світі, – говорив Шульц. — Я думав, що тільки один я такий».

У наші дні поділ суспільства на переможців і тих, хто програв, став ще помітнішим. Ось як сформулював це журналіст Ніл Габлер у виданні Salon у 2017 році: «Америка поділена на тих, кого вважають (і хто вважає себе) переможцями, і тих, кого ці переможці вважають лузерами. Лузери — парії в нинішній культурі, американський еквівалент індійських недоторканних… Ви повинні бути переможцем, щоб розраховувати хоч на якусь повагу, зокрема на самоповагу».

Вихваляння переможців і приниження людей, які програли, тобто тих самих лузерів, сформувало свого часу світогляд колишнього президента США Дональда Трампа: адже це він назвав Джона Маккейна, героя бойових дій, лузером, тому що той потрапив у В'єтнамі в полон. Ця заява багатьох тоді приголомшила (незалежно від їхніх політичних поглядів), але Трамп інстинктивно влучив в "яблучко" і грамотно використав культурну спадщину суспільства.