Перші романтики: народження англійського романтизму на хвилі потужної германоманії
Як тісне коло геніяльних друзів у невеличкому університетському містечку Німеччини заклало основи сучасної свідомости.
У вересні 1798 року поети Семюел Тейлор Колридж і Вільям Вордсворт наступного дня після того, як була опублікована їхня збірка віршів «Ліричні балади», вирушили з Ярмута, що на узбережжі Норфолка, до Гамбурґа на північному узбережжі Німеччини. Попередні кілька місяців Колридж готувався до того, що він називав «моя експедиція до Німеччини». Він пояснив своєму другові, що втілення цього задуму було надзвичайно важливим для «мого інтелектуального розвитку і, звичайно, для мого морального задоволення». Він хотів оволодіти німецькою мовою та зустріти філософів і письменників, які жили у Єні, маленькому університетському містечку, розташованому на південному заході від Берліна. За порадою Томаса Пула він взяв собі за гасло заклик: «Говори тільки німецькою. Живи з німцями. Читай німецькою. Думай по-німецькому».
Після кількох днів у Гамбурзі Колридж усвідомив, що в нього недостатньо грошей, щоб подолати 500 кілометрів на південь до Єни та Ваймара, тож він провів майже п’ять місяців у сусідньому Ратцебурзі, а потім кілька місяців навчався у Ґетинґені. Невдовзі він заговорив німецькою. Хоча він вважав свою вимову «жахливою», його знання мови були настільки добрими, що згодом він переклав драму Фридриха Шилєра «Валєнштайн» (1800) та «Фауста» (1808) Йогана Вольфґанґа фон Ґете. Ці 10 місяців у Німеччині стали поворотним моментом у житті Колриджа. Він залишив Англію як поет, а повернувся з розумом філософа і повною валізою філософських книжок. «Досі жодна людина не стала великим поетом, — написав пізніше Колридж, — не будучи при цьому глибоким філософом». Хоча Колридж так і не потрапив до Єни, ідеї, народжені в цьому маленькому містечку, стали визначальними для його мислення — від філософії «Я» Йогана Ґотліба Фіхте до ідей про єдність розуму і природи Фридриха Шелінґа. «Немає сумніву, — говорив пізніше один з його друзів, — що розум Колриджа набагато більше німецький, ніж англійський».
На малюнку «Зустріч у Єні» Людвіґа Адріяна Рихтера зображені (зліва направо) Фридрих Шилєр, Вільгельм і Александр фон Гумбольдти та Йоган Вольфґанґ фон Ґете у 1793 році. Джерело: Ullstein Bild / Getty Images
Мало хто в англомовному світі чув про це невелике німецьке містечко, але те, що трапилося в Єні в останньому десятилітті XVIII століття, сформувало всіх нас. Наголос Єнської групи на індивідуальному досвіді, їхнє бачення природи як живого організму, впевнене твердження про те, що мистецтво поєднує розум із зовнішнім світом, та концепція єдности людства і природи стали популярними темами у творчості художників, письменників, поетів і музикантів по всій Европі та Сполучених Штатах. Вони першими проголосили ці ідеї, які вийшли у широкий світ та вплинули не лише на англійських романтиків, а й на американських письменників, таких як Генрі Дейвід Торо, Ралф Волдо Емерсон та Волт Вітмен. Багато хто вивчав німецьку мову, щоб розуміти твори єнських ранніх романтиків в ориґіналі; інші вивчали переклади або читали книжки про них. Усі вони були зачаровані тим, що Емерсон називав «цією дивною доброзичливою поетичною всеосяжною філософією». У наступні десятиліття твори учасників Єнської групи читали в Італії, Росії, Франції, Іспанії, Данії та Польщі. Всі вони страждали на «германоманію», як це називав Адам Міцкевіч, один з провідних польських поетів. «Якщо ми не можемо бути ориґінальними, — писав Маурицій Мохнацький, один із засновників польського романтизму, — нам краще наслідувати велику романтичну поезію німців і рішуче відкинути французькі зразки».
Це було не тимчасове модне захоплення, а масштабні зміни в мисленні, відхід від класичної моделі природи Айзека Ньютона. Всупереч поширеній нині думці, ранні романтики не виступали проти науки або розуму, а нарікали на те, що Колридж називав відсутністю «сполучної сили розуміння». Єнські друзі вважали, що зосередження на раціональному мисленні та емпіризмі в добу Просвітництва позбавило людей почуттів благоговіння та подиву перед природою. Від кінця XVII століття науковці намагалися вилучити все суб’єктивне, ірраціональне та емоційне зі своїх дисциплін та методів. Все повинно було стати вимірюваним, повторюваним і класифікованим. Багато з тих, кого надихали ідеї, які виходили з Єни, відчували, що живуть у світі, де панує поділ та фраґментація — вони нарікали на втрату єдности. Проблему вони бачили у філософах-картезіянцях, які розділили світ на розум і матерію, або в мисленні Лінея, яке звело розуміння природи до вузької практики збирання та класифікації. Колридж назвав цих філософів «дріб’язкістами» (англ. Little-ists). Ця «механістична філософія, — писав він Вордсворту, — вражає насмерть». Мислителі, поети та письменники в Сполучених Штатах та по всій Европі захоплювалися ідеями, які розвивалися в Єні, та боролися проти утвердження матеріялізму і механічного звучання світу.
Отже, що відбувалося в Єні? І чому Колридж так прагнув відвідати це невеличке містечко в герцоґстві Саксен-Ваймар, яке перетворилося на «Королівство філософії»? Єна виглядала скромно і, маючи близько 4500 жителів, була зовсім маленькою. Компактне і квадратне, побудоване в межах напівзруйнованих середньовічних мурів місто можна було пройти пішки менш ніж за 10 хвилин. У центрі була відкрита ринкова площа, а вздовж брукованих вулиць стояли будинки різної висоти та архітектурного стилю. Там був університет, бібліотека з 50 000 книжок, палітурні майстерні, друкарні, ботанічний сад і безліч крамниць. Студенти поспішали вулицями Єни на лекції або обговорювали новітні філософські ідеї в багатьох шинках міста. Заховане в широкій долині та оточене пологими пагорбами і полями містечко швайцарські студенти з любов’ю називали «маленькою Швайцарією».
План німецького міста Єна середини XVIII століття. Червоним позначено місто в межах його середньовічних мурів. Автор мапи: Матеус Зойтер (1678–1757). Джерело: Саксонська державна та університетська бібліотека Дрездена / Німецька фототека
У XVIII столітті Єна та її університет входили до складу курфюрства Саксонії, але через складні правила успадкування країна була розділена, і університетом формально керували щонайменше чотири різні саксонські герцоґи. На практиці це означало, що ніхто насправді не мав повної влади, а тому професори дістали можливість вільно викладати і досліджувати революційні ідеї. Один професор зауважив: «Тут ми маємо повну свободу думати, вчити і писати». Цензура була менш суворою, ніж деінде, а спектр предметів, які можна було викладати, широким. «Професори в Єні почувають себе майже цілком незалежними», — пояснював найвідоміший житель міста, драматург Фридрих Шилєр. Мислителі, письменники та поети, які мали проблеми з владою у своїх рідних країнах, приїжджали до Єни, яка приваблювала відкритістю і відносною свободою. Шилєр прибув сюди після того, як його заарештували за революційну п’єсу «Розбійники» (1781) у його рідному герцоґстві Вюртемберґ.
Наприкінці XVIII століття у вдалий день на вулицях Єни можна було побачити більше відомих письменників, поетів і філософів, ніж у великому місті за ціле століття. Тут жив високий, змарнілий на вигляд Шилєр, який міг писати лише з повною гнилих яблук шухлядою у столі, впертий філософ Фіхте, який ставив самість у центр своєї творчости, і молодий вчений Александр фон Гумбольдт, який першим передбачив шкідливі зміни клімату, спричинені людською діяльністю. В Єні жили блискучі брати Шлєґелі, Фридрих і Авґуст Вільгельм, обидва письменники і критики з гострими, як французькі гільйотини, перами; молодий філософ Фридрих Шелінґ, який переосмислив відносини між людиною і природою; Ґеорґ Вільгельм Фридрих Геґель, який стане одним з найвпливовіших філософів у західному світі.
Портрет Кароліни Міхаеліс-Бемер-Шлєґель-Шелінґ роботи Йогана Фридриха Авґуста Тишбайна (1798)
Також у Єні мешкала вражаюча і волелюбна Кароліна Міхаеліс-Бемер-Шлєґель-Шелінґ. Вона носила прізвища свого батька і трьох чоловіків, але була дуже незалежною і не мала наміру жити відповідно до суспільних очікувань. Молодий поет Новаліс, який навчався в Єні, реґулярно приїздив туди до друзів зі свого родинного маєтку в сусідньому Вайсенфельсі. У зимові місяці тут можна було побачити найвідомішого німецького поета Йогана Вольфґанґа фон Ґете, коли він катався на ковзанах на річці, та його випнутий живіт, підперезаний квітчастим жилетом. Старіший і знаменитіший, Ґете став для молодого покоління чимось на кшталт доброзичливого хрещеного батька. Їхні нові радикальні ідеї надихали його, навіть підбадьорювали, а молоді романтики в свою чергу поклонялися йому.
Ці великі мислителі приваблювали до Єни студентів з усієї Німеччини та Европи. Вони були вражені побачити стількох відомих поетів і філософів, які сиділи в одному ряду під час концертів у шинку «Zur Rose». Студенти не вірили своїм очам, адже, здавалося, усі найвидатніші уми Німеччини тіснилися в одній залі на вечірці.
Кожен з цих великих інтелектуалів прожив життя, варте того, щоб про нього розповісти, але той факт, що всі вони одночасно зібралися в одному місці, є ще більш дивовижним. Ось чому я називаю їх «Єнською групою» у своїй книжці «Прекрасні бунтарі» (2022).
В часи, коли більша частина Европи все ще була затиснута в залізному кулаці абсолютизму, Єнську групу об’єднувала одержимість вільною самістю. «Людина, — вигукнув Фіхте з кафедри під час своєї першої лекції в Єні в 1794 році, — повинна самовизначатися, ніколи не дозволяючи визначати себе нічим зовнішнім». Філософія Фіхте обіцяла свободу в той час, коли німецькі правителі з авторитарною насолодою керували найдрібнішими аспектами життя своїх підданих: відмовляли у шлюбі, незаконно підвищували податки або продавали своїх підданих як найманців до інших країн. Вони були законом, поліцією і суддею — все в одному. Століттями філософи і вчені стверджували, що світом керує божественна воля, але тепер, за словами Фіхте, не існує даних Богом або абсолютних істин — навіть для князів і королів ніхто їх не ґарантує. Запальний філософ пояснював, що можна бути впевненим лише в тому, що самість пізнає світ. Самість або «Я» («Ich» німецькою мовою) «спочатку і безумовно стверджує своє власне буття» — воно, по суті, приводить самого себе до існування. І через цей потужний початковий акт воно також викликає так зване «не-Я» Фіхте (зовнішній світ). За Фіхте, реальність зовнішнього світу була просто перенесена з «Я» на «не-Я». Це не означає, що «Я» створює зовнішній світ, але воно створює наші знання про світ. Зробивши самість першоосновою всього, Фіхте започаткував нове уявлення про те, як ми розуміємо світ. Самість не лише стала «джерелом всієї реальности», а й була просякнута найзахопливішими силами — свободою волі та самовизначенням.
Філософію «Я» Фіхте запалив вогонь Французької революції. Коли французькі революціонери скасували аристократичні привілеї і оголосили всіх людей рівними, вони пообіцяли новий суспільний лад, заснований на свободі. «Моя система від початку до кінця є аналізом поняття свободи, — заявляв Фіхте. — Як французька нація звільняє людину від зовнішніх кайданів, так і моя система звільняє її від кайданів речей самих по собі, кайданів зовнішніх впливів».
Ідеї ранніх романтиків були настільки радикальними і впливовими, що ці кілька років у Єні стали найважливішою віхою у формуванні сучасного мислення і нашого ставлення до природи. Історія Єнської групи — це історія радикальних ідей, ідей про народження сучасного «Я» та важливість романтизму, але вона також розгортається як мильна опера, у якій молоді чоловіки і жінки порушують традиції та використовують власне життя як лабораторію для своєї революційної філософії. Вони поставили вільне і сміливе «Я» не лише в центр своєї творчости, а й у центр власного життя. Особисте життя стало сценою, на якій випробовували філософію «Я».
Вибухали пристрасні романи, скандали, конфлікти з владою. Кароліна Шлєґель, яка овдовіла у 24 роки, спілкувалася з німецькими революціонерами і потрапила за ґрати у Прусії за те, що симпатизувала Французькій революції. У в’язниці вона дізналася, що вагітна після однієї ночі з молодим французьким солдатом. Після ув’язнення до неї ставилися як до вигнанки, але молодий письменник Авґуст Вільгельм Шлєґель прийшов на допомогу: він одружився з нею, дав їй своє прізвище і, разом з цим, новий початок. Шлєґелі домовилися про відкритий шлюб, що, за словами Кароліни, був «союзом, який ми завжди вважали абсолютно вільним». Обидва мали коханців. Коли Кароліна захопилася молодшим за неї на 12 років Фридрихом Шелінґом, Шлєґель не заперечував. Навіть жартував: «Це ще не кінець... її наступний коханець поки що носить дитячу матроску!»
Не одні Шлєґелі прийшли до такої незвичної домовлености. Сім’я Гумбольдтів також мала відкритий шлюб, і коханець Кароліни фон Гумбольдт переїхав жити до подружжя; Ґете мешкав зі своєю коханкою, а Фридрих Шлєґель обурював літературне товариство і ввічливе суспільство, приводячи шанувальників до своєї спальні, аби ті спостерігали, як він і Доротея Файт кохаються. Шлєґель прагнув шокувати, і йому це вдалося. «Я хочу, щоб у моїй творчості відбулася справжня революція», — заявив він Кароліні.
Група зустрічалася майже щодня. «Наша маленька академія», як назвав її Ґете навесні 1797 року, мала дуже багато справ. Її учасники писали вірші, перекладали великі літературні твори, проводили наукові експерименти, писали п’єси та обговорювали філософські ідеї. Вони ходили на лекції, концерти та звані вечері. Цікавилися всім — мистецтвом, наукою, літературою. Були в захваті від спільної праці. Поет Новаліс пояснював: «Найкраще я працюю в діялозі». Вони назвали цей спосіб творчости «симфілософуванням» — новим терміном, який самі ж і винайшли. Вони додали префікс «сим-» до таких слів, як філософія, поезія та фізика — що, по суті, означало «разом». «Симфілософія — ось справжнє ім’я нашого зв’язку», — проголосив Фридрих Шлєґель, бо вони вірили, що два розуми можуть мислити разом.
Вони часто зустрічалися в освітленій сонцем вітальні Кароліни на першому поверсі будинку Шлєґелів біля ринкової площі. Кароліну не цікавила роль домогосподарки. Вона просто подавала корнішони, картоплю, оселедець та нудний суп. Ніхто не скаржився. За словами одного з відвідувачів, смак страви визначали не інґредієнти, а інтелектуальне меню, яке готувала Кароліна.
Кароліна Шлєґель вела дискусії, ставила запитання, а її гострий аналітичний розум формував мислення друзів. Зокрема, вона пробудила у Фридриха Шлєґеля інтерес до давньогрецької поезії, редаґувала його есеї, радила книжки та розповідала про сильні жіночі постаті в античній мітології. «Я відчував перевагу її розуму над моїм, — зізнався він, додаючи, — вона зробила мене кращою людиною». Погляди Кароліни на поезію, як розповідав Фридрих Шлєґель своєму братові Авґусту Вільгельму, були повчальними, а її пристрасна підтримка Французької революції була заразною.
Кароліна також написала чимало рецензій під іменем свого чоловіка, і Авґуст Вільгельм Шлєґель розраховував на її літературну підтримку. Разом вони за шість років переклали 16 п’єс Шекспіра, створивши його перший великий корпус віршованих текстів німецькою мовою. Це була тісна співпраця: Авґуст Вільгельм перекладав, а Кароліна перевіряла вірші, у своєрідний спосіб наспівуючи їх. Їхній німецький переклад Шекспіра і сьогодні залишається актуальним, але ім’я Кароліни все ще відсутнє на обкладинках його перевидань.
Опубліковані лекції Авґуста Вільгельма Шлєґеля про Шекспіра також оживили інтерес до драматурга в Англії. У XVIII столітті Шекспір втратив популярність серед критиків, які характеризували його мову як безладну, граматично неправильну та вульґарну. Вольтер, наприклад, назвав «Гамлета» «твором п’яного дикуна». Однак для Єнської групи Вільям Шекспір був уособленням «природного генія», справжнім письменником-романтиком. На відміну від бездоганної вишуканости французьких драматургів Жана Расина та П’єра Корнеля, які дотримувалися жорстких правил, п’єси Шекспіра були емоційними, а його мова — нестримною та органічною, «драматичне втілення духу романтичної поезії». Англійські поети та письменники, такі як Колридж, Персі Біші Шелі, Вільям Газліт і Томас Карлайл, читали і захоплювалися «Лекціями про драматичне мистецтво і літературу» (1809–1811) Авґуста Вільгельма. За словами Колриджа, Вордсворт вважав, що саме «німецький критик вперше навчив нас думати правильно про Шекспіра».
Наприкінці 1797 року Фридрих Шлєґель переконав свого брата Авґуста Вільгельма, невістку Кароліну Шлєґель та друга Новаліса заснувати власний літературний журнал. Він мав би бути, на його переконання, «піднесено зухвалим» і допомагати боротися з літературним істеблішментом. Вони назвали його «Атенеум» (Athenaeum), щоб підкреслити просвітницьку спрямованість часопису, його орієнтованість на ідеали демократії та свободи. Кароліна була його редакторкою. Надрукований на дешевому папері без жодних ілюстрацій, «Атенеум» виглядав невибагливо, але за змістом він став справжнім маніфестом Єнської групи, адресованим світу. Саме на сторінках «Атенеуму» вони вперше вжили термін «романтичний» у його новому літературному значенні, започаткувавши романтизм як міжнародний рух. Вони дали йому назву і мету, а також інтелектуальну основу — це була «наша перша симфонія», проголосив Авґуст Вільгельм.
Каспар Давид Фридрих, «Мандрівник над морем туману» (1818)
Сьогодні термін «романтизм» асоціюється з самотніми постатями в осяяному місячним світлом лісі чи на скелястому березі, як на картинах Каспара Давида Фридриха, а також з художниками, поетами та музикантами, які плекали емоції та прагнули єдности з природою. Дехто вважає, що романтики виступали проти розсудливости, а для когось романтизм — це просто вечеря при свічках і пристрасні зізнання в коханні. Однак для Єнської групи романтизм був чимось набагато складнішим і радикальнішим. Романтична поезія, за їхніми словами, — це «живий організм», непокірний і динамічний. Вони хотіли романтизувати весь світ. Вони прагнули об’єднати людину і природу, мистецтво і науку. Як два елементи можуть утворити нову хімічну сполуку, так і романтична поезія може об’єднати різні дисципліни та предмети, створюючи щось нове. «Наділяючи буденність вищим значенням, — говорив Новаліс, — надаючи звичайному таємничого вигляду, даруючи відомому гідність невідомого і малому — сяйво безмежного, я романтизую». А для цього, як запевняли друзі, потрібна уява.
Вони звеличували уяву як найвищу здатність розуму. Вони не виступали проти розсудливости, але вважали її недостатньою для розуміння світу. Протягом століть філософи не довіряли уяві, вважаючи, що вона затьмарює істину. Британський письменник Семюел Джонсон назвав її «розпусною і примхливою здібністю», але Єнська група вважала, що уява необхідна для процесу здобуття знань. Новаліс заявляв, що «всі науки треба поетизувати», а вчений Александр фон Гумбольдт вважав, що ми повинні використовувати нашу уяву, щоб зрозуміти природний світ. «Те, що промовляє до душі, — заявив він, — не можна виміряти».
У центрі романтизму були естетика, краса і важливість мистецтва — слова, які для Єнської групи мали глибоке політичне і моральне значення. Дозвольте мені пояснити це. Спочатку всі вони підтримували Французьку революцію, але коли сотні людей стратили на гільйотині в епоху терору Максиміліяна Робесп’єра, багато німців пройнялися жахом. У 1795 році Фридрих Шилєр стверджував, що перевага, яку Просвітництво віддавало розуму над почуттями, призвела до кровопролиття Французької революції. Раціональне спостереження та емпіризм могли сприяти пізнанню, але вони нехтували вдосконаленням моральної поведінки. Всі знання у світі не можуть розвинути в людині почуття добра і зла: вони можуть дати їй здатність розуміти закони природи або робити медичні винаходи, такі як щеплення від віспи, навіть надихнути її на прагнення до універсальних прав, як-от свобода і рівність, але жахливі злочини Французької революції стали кривавим доказом того, що цього було недостатньо.
Европейські суспільства керувалися прибутком, продуктивністю та споживанням. «Корисність — це великий ідол нашого часу, — нарікав Шилєр, — перед яким схиляються всі авторитети». Мистецтво було відсунуте на другий план. У своїх «Листах про естетичне виховання людини» (1795) Шилєр стверджував, що лише краса веде нас до етичних принципів і робить нас морально зрілими, бо краса захищає нас від жорстокости та жадібности. Можливо, французи просто не були готові до свободи і рівности, припустив він, адже для того, щоб бути по-справжньому вільними, потрібно бути морально зрілими. Він не мав на увазі таку мораль, як подружню вірність чи сексуальність — бо в цьому плані Єнська група, безумовно, вела себе вельми розкуто. Шилєр мав на увазі мораль суспільства, здатного до самоврядування. Французька революція і подальші звірства показали, наскільки нагальною була потреба у філософії краси. «Мистецтво — дитя свободи, — сказав Шилєр, — саме через красу ми досягаємо свободи».
Молоде покоління захоплювалося ідеями Шилєра. За словами Фридриха Шелінґа, вони вірили в «революцію, яку здійснить філософія» — а це саме те, що Шелінґ мав намір зробити. У свої 20 років він вже опублікував першу філософську книжку, відтоді щороку виходила ще одна. У 23 роки він був настільки відомим, що 1798 року став наймолодшим професором Єнського університету, захоплюючи студентів своїми революційними ідеями. Він стверджував, що існує «таємний зв’язок, що єднає наш розум з природою». Замість того, щоб ділити світ на розум і матерію, як це робили філософи протягом століть, Шелінґ говорив своїм студентам, що все переплетене в один живий організм.
Учні настільки захоплювалися ним, що в листах додому описували майже релігійне «прозріння». Світ Шелінґа був сповнений «нового, теплого, сяючого життя», писав один зі студентів, цей новий світ був живим. Замість механістичного світу, де люди були не більше ніж ґвинтики в машині, Шелінґ створив світ єдности. Він наполягав на тому, що самість тотожня природі, а перебування на природі — чи то в лісі, чи то на лузі, чи то в горах — завжди перетворюється на подорож до самого себе. «Оскільки ми знаходимо природу в собі, — підсумував один з учнів Шелінґа, — ми також повинні знайти себе в природі». Філософія єдности Шелінґа стала осердям романтизму, вплинувши на англійських романтиків і на американських трансценденталістів. З Єни вона вирушила у широкий світ.
Вплив Шелінґа на Колриджа наочно ілюструють зміни, які англійський поет вніс до вірша «Еолова арфа», написаного 1795 року. Глибоко вивчивши твори Шелінґа, Колридж 1817 року перевидав вірш, додавши нові рядки до другого куплету:
О, єдине Життя в нас і поза нами,
Що охоплює кожен рух і стає його душею,
Світлом у звуці, звукоподібною силою у світлі,
Ритмом у кожній думці…
Після того, як Колридж вивчив німецьку мову, він продовжив читати твори учасників Єнської групи. Хоч він і студіював філософію «Я» Фіхте, один з його друзів, який навчався у Шелінґа в Єні, зауважив, що Колридж був «шелінґіянцем», тим, хто «метафізикував а-ля Шелінґ». Колридж був настільки одержимий, що перекладав великі частини творів Шелінґа, а потім видавав їх за свої власні. Його особливо захоплювала ідея Шелінґа про єдність розуму і природи. Сторінка за сторінкою, абзац за абзацом, Колридж вставляв речення Шелінґа у свою літературну автобіографію «Biographia Literaria», розповідаючи, як він перейшов від матеріялістичних поглядів британських емпіриків до німецької ідеалістичної філософії. Дитя Просвітництва, Колридж спочатку погоджувався з емпіриками, що розум подібний до чистого аркуша паперу, який протягом життя заповнюється знаннями, що походять лише з чуттєвого досвіду. Але після вивчення праць Єнської групи він став прихильником ідеалізму — філософської школи, яка вважала, що тільки уява та розум, а не матеріяльні речі, формують нашу реальність.
Після того, як 1817 року його «Biographia Literaria» була опублікована, друг Колриджа Томас де Квінсі звинуватив його у «відвертому плаґіяті», наполягаючи на тому, що «весь есей, від першого й до останнього слова, є буквальним перекладом Шелінґа». Але Колриджа вже неможливо було зупинити: він зробив те саме з «Лекціями про драматичне мистецтво та літературу» Авґуста Вільгельма Шлєґеля, звідки англійський поет запозичив довгі уривки для своїх лондонських лекцій про Шекспіра.
Не потрапивши до Єни 1798 року, Колридж разом із Вордсвортом нарешті зустрівся з Авґустом Вільгельмом Шлєґелем через 30 років — 1828-го. Демонструючи свої знання німецької мови, Колридж сказав Авґусту Вільгельму, що ніколи ще жоден переклад жодного твору жодною мовою не був таким чудовим, як його німецький переклад Шекспіра. На що Авґуст Вільгельм благав: «Мій любий пане, чи не могли б ви говорити англійською? Я її розумію, а от вашу німецьку зрозуміти не можу». Персі Біші Шелі теж вивчав творчість Авґуста Вільгельма Шлєґеля. У березні 1818 року, подорожуючи Францією зі своєю дружиною Мері Шелі, щоб зустрітися з лордом Байроном у Швайцарії, він впродовж шести днів читав вголос «Лекції Шлєґеля про драматичне мистецтво та літературу».
Колридж був не одиноким, хто вивчав німецьку мову, щоб читати твори Єнської групи. Американські трансценденталісти, які у 1830–1840-х роках збиралися в маленькому містечку Конкорд штату Масачусетс, так само прагнули оволодіти цією мовою. Старший брат Ралфа Волдо Емерсона спонукав його «вивчити німецьку мову якнайшвидше». Список літератури включав Ґете, Імануїла Канта, Фіхте, Шелінґа, а пізніше Новаліса і Гумбольдта. А ті, хто не вмів читати німецькою, вивчали твори за англійськими виданнями, такими як бестселер мадам де Сталь «Німеччина» (1810), «Biographia Literaria» Колриджа та популярні есеї, рецензії та переклади Томаса Карлайла у «Foreign Review» та інших часописах.
Бібліотека Емерсона була наповнена книжками Ґете, Шилєра, Новаліса, Гумбольдта, Фіхте, Шелінґа та братів Шлєґелів. Його знаменитий есей «Природа» (1836), який став маніфестом трансценденталістів, був написаний під глибоким впливом філософії єдности Шелінґа. Кожен листок, кристал чи тварина — це частина цілого, пояснював Емерсон, «кожна частинка — це мікрокосм, і вона точно відтворює подобу світу». «Ми є природою, — писав Емерсон, — тому що розум є частиною природи речей».
Друг Емерсона Генрі Дейвід Торо був так само занурений в ідеї, що виходили з Єни, і, зокрема, в праці Александра фон Гумбольдта. Він наповнював свій щоденник спостереженнями за світом природи — від цвірінькання цвіркунів і легких рухів риб до першого ніжного цвітіння року. Щоденні записи Торо фіксують його внутрішнє відчуття синхронности з природою та зміною пір року — те, що він називав «таємничим зв’язком між мною та цими речами». Перебуваючи наодинці з природою, він відчував єдність, що її описувала Єнська група. «Хіба я сам не є частково листям і овочевою пліснявою?» —запитував він у своій книжці «Волден, або Життя в лісах» (1854). Для Торо вивчення природи зрештою стало дослідженням його власного «Я». Наприклад, після років, проведених на Волденському ставку, він описав озеро як «око землі», дивлячись в яке «людина вимірює глибину власної природи».
Було багато інших прихильників Єни: Волт Вітмен, Натаніел Готорн, Едґар Алан По, Герман Мелвіл. Зокрема, останній великий твір По, 130-сторінкова поема в прозі «Еврика» (1848), був присвячений Александру фон Гумбольдту і став прямою відповіддю на міжнародний бестселер Гумбольдта «Космос» (1845). Це була спроба По дослідити Всесвіт — включно з усім «духовним і матеріяльним», що перегукується з підходом Гумбольдта, який розглядав зовнішній і внутрішній світ як єдине ціле. Як і Колридж, По також позичив декілька сторінок з «Лекцій про драматичне мистецтво та літературу» Авґуста Вільгельма Шлєґеля і опублікував їх дослівно під своїм ім’ям. Поетична збірка Вітмена «Листя трави» (1855) є ще одним свідченням міжнародного визнання Єнської групи. Вітмен вважав її поетичною кристалізацією «великої системи німецької ідеалістичної філософії». В одному з віршів він представляється як «Волт Вітмен, американець, шибайголова, космос» — можливо, це натяк на «Космос» Гумбольдта, який поет нібито тримав на своєму столі, коли писав «Листя трави».
У «Лекціях про драматичне мистецтво та літературу» Авґуст Вільгельм Шлєґель стверджував, що романтична поезія була «вираженням таємного потягу до хаосу... який вічно прагне до нових дивних народжень». Цей погляд знайшов відгук серед американських трансценденталістів і британських романтиків — так само як і думка Шелінґа про єдність розуму і матерії та концепція Гумбольдта про природу як живий організм.
Інтелектуальне панування Єни було коротким, але життєво важливим, а її вплив — тривалим. Єнська група поставила самість у центр свого світогляду, переосмислила стосунки людини з природою і проголосила романтизм міжнародним рухом. Ці ідеї глибоко проникли в нашу культуру і поведінку: відтоді самість, добре це чи погано, залишається в центрі уваги, а концепція природи як живого організму залишається основою сучасного розуміння світу природи. Ми все ще мислимо розумом цих далекоглядних мислителів, бачимо себе і світ за допомогою їхньої уяви і відчуваємо завдяки їхнім емоціям.
Авторка: Андреа Вульф, історикиня та авторка кількох книжок, серед яких бестселер «Винайдення природи» (2015) та нещодавня праця «Прекрасні бунтарі. Перші романтики та винайдення самости» (2022), відзначена багатьма нагородами. Стипендіятка Мілера в Інституті Санта-Фе, членкиня Королівського літературного товариства (Велика Британія).
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «English Romanticism was born from a serious Germanomania» в журналі «Aeon» 20 грудня 2022 року.
З англійської мови переклала Олена Полько
